На кінофестивалі Tallinn Black Nights 13 листопада відбулася прем’єра стрічки української режисерки Марини Нікольчевої «Одного дня я хочу побачити тебе щасливим». Кінокритикиня Наталія Серебрякова побувала на фестивалі та поговорила з режисеркою про її ніжний фільм-щоденник.
За сюжетом, Марина і Макс зустрічаються та починають нове життя як сім’я. Чоловіку скоро виповниться 40 років, він переживає так звану творчу кризу. У пошуках сенсу Макс занурюється в дивакуватий проєкт — реставрацію старого автомобіля, який стає для нього способом утекти від реальності. Марина ж вирішує залишитися поруч і фіксує цей процес на камеру. Її спроба зрозуміти чоловіка через об’єктив поступово перетворюється на ніжне й болюче дослідження їхніх стосунків.
Коли починається повномасштабна війна, звичний світ руйнується. Марина змушена залишити дім, але навіть на відстані — попри обстріли, темряву й розлуку — між ними продовжує жевріти щось важливіше за слова: надія на те, що одного дня вони знову зможуть бути щасливими.
Як саме ви обрали тему для фільму? Чи думали ви знімати про кризу середнього віку свого чоловіка? Чи хотіли зробити фільм-щоденник ваших стосунків?
Знаєте, це сталося абсолютно природно, не за заздалегідь продуманим планом. У моєму житті був непростий період — мені було сумно, я відчувала певну порожнечу. А Максим тим часом постійно возився у гаражі зі своєю старою машиною. Він хотів якось мене розрадити й одного дня сказав: «Може, вже час тобі знову взяти камеру до рук? Зніми мене, спробуй». Це прозвучало напівжартома, але я його послухала. Взяла камеру, і мені сподобалося те, що я побачила крізь об’єктив. Власне, одна з перших сцен, яку я випадково тоді зняла, майже повністю увійшла до фільму.
Спочатку я справді думала, що це буде історія про кризу Максима. Я навіть не усвідомлювала себе як активну учасницю цього фільму, не хотіла бути в кадрі. Але десь посередині процесу зрозуміла, що моя присутність неминуча — цей фільм не може існувати без мого погляду, без мого голосу. І саме тоді він почав перетворюватися на фільм-щоденник. Я монтувала паралельно зі зніманням, і поступово він набував власної форми, свого ритму.
Чи можна поставити особисте запитання? Фільм починається з фрази, що ви одразу почали жити разом із Максимом Васяновичем. Ви познайомилися на ґрунті спільної професії, адже обидва режисери?
Так, саме так. Ми справді познайомилися через кіно, хоча спершу наше знайомство було доволі поверхневе — випадково перетнулися через спільних знайомих. Тоді я тільки починала цікавитися документальним кіно: ще зовсім нічого про нього не знала, не мала освіти, просто інтуїтивно відчувала, що хочу знімати.
І ось тоді я знову зустріла Максима. До того ми були лише побіжно знайомі, але з цієї зустрічі все й почалося. Я дізналася, що він режисер, і його брат Валентин — теж. Максим порадив мені кілька фільмів, зокрема свій, і сказав: «Подивися, спробуй, це цікаво». Потім навіть порадив піти навчатися до школи Сергія Буковського.
Фільм Максима справив на мене сильне враження. Він залишив у мені глибокий слід. Ми знову перетнулися через кілька років — і цього разу вже не розійшлися. Наше знайомство від самого початку будувалося на моєму зацікавленні в кіно, а Максим став для мене своєрідним провідником у цей світ.
На той момент у нього був лише один повнометражний документальний фільм, а далі він займався переважно комерційними проєктами, так?
Так, здебільшого комерційним монтажем. Були якісь дрібніші речі — він іноді допомагав продюсувати фільми, але загалом справді зосередився на комерційній роботі.
А ви дивилися «За перемогу!» Валентина Васяновича?
Якщо чесно, поки ні.
Мені було дуже цікаво, що тема батька з’являється й у вашому фільмі, й у фільмі Валентина Васяновича. Є навіть сцена, яка у вас знята документально, а у Валентина — як ігрова, але обидві майже ідентичні: це момент, коли Васянович-старший шукає могилу своєї матері. Мене вразило, наскільки подібно ви з Валентином мислили. Як так вийшло, що ці епізоди збіглися?
Можу точно сказати, що Валентин не бачив моєї сцени — це абсолютно випадковий збіг. Але я знаю, що прототипом одного з героїв у Валентина був саме їхній батько — Микола Максимович. Він надихав Валентина, й образ справді був частково списаний із нього. Це те, що лежало на поверхні в нашій сім’ї. Після четвертого інсульту Миколі Максимовичу було дуже важко вільно рухатися, він швидко втомлювався від ходьби — подорожі давалися йому важко. Поїздка до Києва, наприклад, була вже нереальною. І коли він трохи відновився після інсульту, єдине, чого захотів, — щоб його відвезли на кладовище до матері в селі Мелені Житомирської області, десь дві години дороги. Для нього це мало величезне значення. І, оскільки це було його єдине прохання, цілком природно, що і мене, і Валентина цей момент дуже зачепив.
Щодо творчої кризи Максима: чи думали ви, що сюжет фільму зрештою приведе до того, що він залишить комерційну роботу?
Це змінювалося з часом. Фільм знімався довго. Перший кадр ми зняли ще у 2019 році, а випустили стрічку у 2025-му. Для монтажу ми трохи «зсунули» хронологію — у фільмі події починаються нібито у 2020-му. Тобто історія охоплює близько шести років, і, звісно, моє сприйняття теж змінювалося.
Після початку повномасштабної війни, коли ми вже кілька років жили разом, я інтуїтивно відчула, що Максим таки кине комерційну роботу. Я бачила це за його поведінкою, за тим, як він змінився, як інакше почав дивитися на життя. Війна взагалі для багатьох стала моментом переоцінки. Вона навчила, що особисті страхи, сумніви, дрібні амбіції — це не головне, бо є щось набагато суттєвіше. І для Максима це стало дуже очевидним.
Мені здається, ваш фільм — це своєрідний лист кохання до чоловіка. Назва «Одного разу я хочу побачити тебе щасливим» звучить так, ніби це побажання саме творчого щастя — реалізованості. Я правильно розумію?
Це гарне питання. Я б розділила відповідь на дві частини: як режисерка і як жінка. Як режисерці мені було важливо, щоб фільм сприймався як особистий лист, але водночас не перетворювався лише на емоційне зізнання. Це мала бути документальна історія — чесна, пряма, відкрита. Тому я намагалася тримати баланс між емоцією та спостереженням.
Як жінка, звісно, я хочу бачити свого чоловіка щасливим. Але йдеться не про амбіцію — не про бажання, щоб він нарешті зняв фільм чи виграв пітчинг. Для мене важливо, щоб йому просто хотілося жити, вставати вранці, щось робити, відчувати радість. А як саме це станеться — через режисуру, через власну справу, через бажання стати батьком чи щось інше — для мене вже не настільки суттєво.
Під час знімання цього фільму я сама навчилася приймати те, що Максим може й ніколи більше не стати режисером. І це теж нормально. Головне, щоб він залишався собою, щоб він був людиною, яка хоче жити. Я дуже сподіваюся, що саме таким він і стане.
Але вас, як жінку і як партнерку, справді дратувало, що він так багато часу проводить у гаражі з машиною?
Так, дратувало.
Я розумію. З одного боку, це може дратувати, а з іншого — добре, що чоловік займається тим, що йому подобається. У вас були такі суперечливі думки?
Звісно, були. З одного боку, я раділа, що його енергія спрямована у конструктивне річище — цей проєкт із машиною, навіть якщо він мені здавався трохи утопічним. Я, чесно кажучи, не вірила, що Максим справді зможе відремонтувати свою машину. Думала, що це триватиме три-чотири місяці, і він кине, зрозумівши, що ця справа не варта зусиль. Але водночас я усвідомлювала: йому необхідно кудись спрямувати свою енергію, потрібна якась форма медитації, простір для роздумів. І добре, коли це поєднується з фізичною працею. Я сама іноді, коли мені потрібно обдумати щось важливе, починаю робити щось руками — це допомагає структурувати думки.
Інша річ — його графік. Максим проводив у гаражі майже весь день: йшов туди зранку і міг повернутися опівночі або навіть пізніше. У такому ритмі нам обом було складно жити як парі. Це виснажувало.
У житті Максима дуже важливу роль відігравали батьки. Перший свій фільм він присвятив матері, так?
Можна сказати і так. І мама, і тато були для нього дуже важливими людьми. У його фільмі головним героєм є батько, але мати теж присутня — через архівні матеріали, адже на момент знімання її вже не було серед живих. Попри це, її образ відчутно присутній у фільмі. І справді, батьки займають у його творчості надзвичайно важливе місце.
Ви вирішили знімати показ його фільму у 2021 році як один із моментів повернення Максима до творчості?
Як режисерка я розуміла, що це буде дуже важливий етап для Максима. Його фільм багато років — п’ять, а може, навіть сім — ніде не показували. Я знаю, яке це хвилювання, коли твоя робота довго лишається в шухляді, і яке полегшення, коли її нарешті бачить глядач. Тому я вирішила зняти цей момент. Тоді я ще не уявляла, яке місце він посяде у фільмі, але згодом зрозуміла: цей епізод став символом поступового повернення Максима до кіно.
Хотіла б запитати ще про інше. Фільм Валентина Васяновича «За перемогу!» — це історія про розрив, про кінець стосунків. Ваш фільм, навпаки, — про щасливі стосунки на тлі війни. Він зняв про втрату, ви — про збереження. Як пережили вимушену міграцію і як вам вдалося зберегти ваші стосунки?
Це був дуже складний досвід. Мені було важко емоційно, було відчуття повної самотності, ніби весь світ тебе не розуміє. Я тоді жила у Празі, поруч були чехи — хороші, доброзичливі люди, але вони не могли по-справжньому зрозуміти нас, українців. І я не засуджую їх за це: просто якщо сам не пережив такого досвіду, ти не можеш його відчути.
Було відчуття відірваності, неможливості інтегруватися у нове культурне середовище, та й, правду кажучи, небажання цього робити. Але наші стосунки вижили, тому що приблизно на другому місяці повномасштабної війни я зрозуміла: настав момент вибору. Або я залишаюся за кордоном, шукаю роботу, житло, вчу мову, починаю нове життя, або повертаюся в Україну і приймаю нашу реальність такою, яка вона є. Я обрала друге — повернулася до Максима.
Мені здається, що тримати родину на відстані, коли жінка живе роками в Європі, а чоловік — в Україні, майже неможливо. Такі випадки бувають, але вони поодинокі. Я зрозуміла тоді, що для мене найважливіше — бути вдома, серед своїх.
На початку фільму Максим говорить телефоном і каже, що його старший брат — відомий режисер, лауреат Венеційського фестивалю. Здається, він почувається трохи у тіні брата. Чи це справді так? Як він це переживає?
Це, безперечно, дуже особисте питання. Але так, очевидно, що Максим у певному сенсі живе у тіні Валентина Васяновича. Хоча, чесно кажучи, у цій тіні перебуває вся українська кіноіндустрія. Валентин — один із найуспішніших і найвідоміших українських режисерів у світі, і це факт. Україну часто впізнають саме через його ім’я.
Максим же — його молодший брат. І це відчувається навіть у повсякденному житті: коли він знайомиться з людьми, то часто каже жартома: «Я Васянович — не той, молодший». І це справді частина його буднів.
Як він із цим живе? Мені здається, дуже гідно. Він щиро радіє успіхам Валентина, ніколи не заздрить, завжди підтримує його. Переживає, коли Валентин пише новий сценарій, хвилюється, чи все вдається. Хоча не завжди може сказати це прямо, але я, як його дружина, бачу, як він ним пишається.
У вас, судячи з фільму, дуже гармонійні стосунки. Але як це — коли і чоловік, і жінка є режисерами? Це допомагає чи заважає стосункам?
Думаю, що це може як допомагати, так і руйнувати. У нашій кіноспільноті я навіть не можу згадати ще одну подібну пару українських режисерів, хоча, можливо, хтось і був. Не знаю. Нам із Максимом, чесно кажучи, весело разом. І справа тут не лише у професії, хоча вона, безперечно, займає велику частину нашого життя. Думаю, секрет у нашій самоіронії — ми обоє вміємо сміятися над собою, і це нам дуже допомагає.
І хоча его у нас обох, якщо чесно, досить велике — моє, мабуть, трохи більш інтровертне, а в Максима, безумовно, більш екстравертне, — ми навчилися бути чесними. Ми можемо прямо говорити одне одному, що думаємо, і це нас балансує.
Любов до кіно — ще один дуже важливий елемент наших стосунків. Ми разом переживаємо за кіно, разом дивимося, сперечаємося, обговорюємо фільми, ділимося враженнями. Нам просто цікаво бути разом у цьому світі. І, чесно кажучи, я навіть не можу уявити собі, що поруч зі мною міг би бути чоловік, який не любить кіно, який не живе цим світом. Це настільки велика частина мене, що я просто не розумію, як можна нею не ділитися з найближчою людиною. І я впевнена, що для Максима це так само.
У мене запитання про той короткометражний фільм, який ви знімаєте у фільмі. Сцени, де ви евакуюєте літніх людей, — це дуже сильні, болісні кадри. Мені цей епізод нагадав фільм Юрія Речинського Dear Beautiful Beloved, присвячений евакуації людей похилого віку. Чи вдалося вам завершити цей проєкт? І наскільки емоційно важко було бути всередині цього процесу?
Насправді нас туди запросили не як знімальну групу фільму, а як документалістів для невеликого епізоду — створити короткий ролик для фонду, який збирав кошти на підтримку волонтерів організації «Восток SOS». Тобто початковою метою не було створення кіно в художньому сенсі, це радше мало бути щось на кшталт соціальної реклами.
Але коли ми почали знімати, стало зрозуміло, що обмежитися цим форматом неможливо. Процес евакуації вразив нас до глибини душі — це дуже сильне, дуже болісне явище, яке неможливо просто зафіксувати поверхово. Ми зняли значно більше матеріалу, ніж планували, бо не могли не знімати те, що бачили.
Емоційно це було надзвичайно важко. Якщо чесно, той знімальний день і вся ця експедиція — це, мабуть, найскладніше, що я будь-коли знімала у своєму житті. І не лише через тему евакуації. Це було подвійне навантаження: я одночасно мала фільмувати процес для короткого документального етюду і водночас — для свого власного фільму про Максима, де цей момент був важливим сюжетним вузлом. Тобто я фактично знімала два фільми одночасно.
До того ж саме тоді ми дуже хвилювалися за батька Максима — йому ставало гірше, і ми переживали, не знаючи, як розвиватимуться події. Це додавало ще більшого стресу і напруги. Тому весь цей досвід був надзвичайно виснажливим — і фізично, і морально.
Ви навчалися у Сергія Буковського, а ще належите до родини Васяновичів, де чоловіки мають сильний вплив у кіно. А чи є у вас жіноча постать у кінематографі, якою ви надихаєтесь, яку глибоко поважаєте?
Ох, гарне запитання. Безумовно, для мене такою постаттю є Кіра Муратова. В українському контексті вона, без перебільшення, моя головна натхненниця. Її кіно — це щось неймовірне: жіноче, сильне, неповторне, глибоко людське. Я навіть не уявляю, як можна не захоплюватися її роботами. І її доля, і її відданість професії, і її скромність — усе це для мене надзвичайно важливо.
На DIVOCHE.MEDIA, де вийде й наше інтерв’ю, опублікували запис пресконференції за участю Крістен Стюарт. Вона сказала, що нами, жінками, усе ще керують чоловіки, що ми ніби народжені, щоб їм догоджати. Це звучало дуже сумно. Чи відчуваєте ви на собі тиск цього патріархального світу?
Ви знаєте, мені дуже рідко доводиться відчувати тиск патріархального світу. Я розумію, що це не та відповідь, яку від мене очікують почути, але саме так і є. Хоча, звісно, такі випадки бувають. Просто трапляються вони нечасто. Мені дуже пощастило з родиною — я мушу це визнати. Мій тато завжди ставився до мене з величезною повагою. Ми могли говорити абсолютно про все: у нас не існувало тем, які «не для жінок», не було речей, які б залишалися за межею розмов. Він сприймав і досі сприймає мене серйозно, з гідністю.
І я неймовірно вдячна йому за це, адже саме з таким внутрішнім відчуттям — що до мене мають ставитися гідно — я й живу все своє життя. Якщо цього немає, я просто не бачу сенсу входити в будь-які стосунки, професійні чи особисті. У цьому плані в мене досить високі стандарти. Мабуть, саме тому я інтуїтивно відсікаю тих чоловіків, які могли б ставитися до мене зверхньо чи зневажливо. Такі епізоди, звісно, траплялися, але я завжди дуже швидко розуміла ситуацію й припиняла будь-яку взаємодію — чи то професійну, чи випадкову, чи особисту.
Можливо, тому в мене не було якогось травматичного досвіду у спілкуванні з чоловіками. Я мала іншу, значно здоровішу основу — і усвідомлюю, що мені справді пощастило. У цьому сенсі я, мабуть, належу до привілейованих жінок.
Але водночас мені здається, що українська кіноспільнота в цьому плані відрізняється від європейської чи тим паче американської. У нас, якщо подивитися, гендерний баланс режисерів і режисерок майже рівний. І я не можу сказати, що в українській кіноіндустрії домінують чоловіки або що тут немає місця жіночому погляду. Це зовсім не так. Подивіться — Марина Степанська, Катя Горностай, Жанна Озірна, Марина Врода, і ще багато інших режисерок, які створюють важливе українське кіно. Їх знають усі. Тому я не відчуваю, що ми живемо в якомусь «чоловічому» кінематографічному світі.
Як Максим відреагував на таку велику прем’єру вашого камерного, дуже особистого фільму?
З великим щастям і радістю за мене, звісно. Як інакше? Він сказав, що я це заслужила. І я бачила, що він щиро тішиться.
Коли ви починали знімати, мабуть, не уявляли, що фільм пройде такий шлях і потрапить на великий фестиваль?
Чесно, я взагалі про це не думала. Я знаю, що мені мало хто повірить, але я намагаюся не думати про такі речі під час роботи. Як режисерка я розумію, що буває по-різному: чудові фільми можуть так і не знайти свій фестиваль, а іноді посередні стрічки — потрапляють на найбільші. Це завжди непередбачувано. Іноді трапляється рідкість — коли справді хороший фільм знаходить справді хороший фестиваль.
Тому я ставлюся до цього спокійно. Звичайно, хочеться, щоб фільм мав гідну прем’єру, але без зайвих ілюзій. Коли ми закінчили монтаж — це було у Франції, — я вже тоді відчула, що фільм вдався. Він був сильним. Мої французькі колеги дивилися фінальну версію й плакали під час показу. І тоді я зрозуміла, що ця історія має емоційний вплив.
Тож я знала: якщо нам пощастить, фільм матиме хорошу прем’єру. І нам справді пощастило. Я дуже рада.
