Маленькі червонобокі солодко-кислі котасики щедро обсипали райське деревце в нашому дворі. Прокидаєшся вранці, визираєш у вікно — і полум’яно-гарячі плоди позначають новий день і промовляють: все вже було, є і все минає.
А десь посеред розлогої галявини у Вікні, у самому серці новоствореного парку, тягнеться вгору гнучким гіллям інша райська яблунька — молоденька й така ще несмілива. Та була ще одна особлива «Райська яблінка» — книга обдарованої письменниці Дарії Віконської, близької приятельки Софії Яблонської.
«…Книжку “Райська яблінка” п. Малицької вважаю за працю дуже культурну. Про її хиби не можу згадувати, ані теж про її інші численні якості з цієї причини, що п. Малицька є моя особиста приятелька…», — писала Софія до редакторки журналу «Нова хата» Лідії Бурачинської (часопис львівського промислового жіночого кооперативу «Українське Народне Мистецтво», що видавався з 1925-го до 1939 року, — прим. DIVOCHE.MEDIA).
Есей дослідниці Оксани Булавіної — частина співпраці з Sofia Yablobska Foundation, що вивчає, впорядковує та зберігає українську історію через постать мандрівниці, письменниці, фотографки та документалістки Софії Яблонської.
Це спільнота дослідників та дослідниць, які працюють зі спадщиною Софії Яблонської, вивчаючи її біографію, творчість та коло спілкування — митців та мисткинь, інтелектуалів та інтелектуалок, непересічних особистостей, з якими вона товаришувала. Чимало людей того часу несправедливо забуті, їхні твори і вони самі розчиняються в історії.
Серія коротких есеїв — можливість показувати знахідки в архівах, розповідати про дослідження та мандрівки в пошуках нових артефактів і поділитися історіями Софії Яблонської та інших діячок, тим чи іншим чином дотичних до неї.
Дарія Віконська — псевдонім Іванни-Кароліни або ж на французький манір Жанни-Шарлотти Федорович-Маєр (у заміжжі Малицької), найзагадковішої письменниці українського модернізму. У міжвоєнний період, створюючи свої твори, вона стала чи не єдиною жінкою, котра знайомила українського читача з найновішими тенденціями світової літератури й мистецтва.
Кароліна, яка згодом сама себе називатиме просто — Ліна, Малицька, — вродлива й дуже талановита українська шляхтянка, вихована в дусі європейських традицій та культури, гідна зайняти місце серед прогресивних письменниць міжвоєнної доби.
Доля не завжди була щедрою до тендітної й хворобливої письменниці. Кароліна-Іванна мусила подолати чимало випробувань на своєму життєвому шляху, адже була позашлюбною донькою одного з найзаможніших українців Поділля свого часу — Володислава Федоровича. Володислав — син дідича-народовця Івана Федоровича — був послом до австрійського парламенту, послідовно відстоював інтереси українців. Відомий як меценат, він зібрав у Вікні цінну колекцію народного мистецтва, заснував школу та виробництво килимів.
Поза волею батька Ліна вийшла заміж за простого, хоч і освіченого, хлопця з Вікна, а за це була позбавлена батькової спадщини. Згодом її коханий Микола Малицький став черговою жертвою радянського режиму, а сама Ліна, щоб уникнути цих кривавих лабет, намагалась врятуватися самогубством.
Василь Мудрий, близький друг сім’ї Малицьких, у своїй статті в журналі «Our life» за грудень 1950 року згадує: «По вибуху другої світової війни обом Малицьким не вдалось своєчасно виїхати із Шляхтинець. Миколу Малицького, що був сенатором УНДО (Українське національно-демократичне об’єднання — найбільша українська політична партія у Польській республіці, — прим. DIVOCHE.MEDIA) до польського сенату, большевики вивезли. Його доля невідома, але треба сумніватись, щоби він був ще між живими. Покійна Ліна із старенькою мамою лишилась без опіки. Це було для неї страшним моральним ударом».
Автор статті також розповідає про подальші трагічні події: «Відома українська письменниця і меценатка Ліна з Федоровичів Малицька закінчила життя трагічно в Відні 1945 р. Покійна, здетермінована важкими переживаннями, не бажала виїздити з Відня на Захід, коли туди наближались советські війська. Коли ж вони зайняли цілий Відень Покійна, мабуть на німецький донос, стала предметом заінтересування агентів НКВД. Тікаючи від енкаведистів, які прийшли її арештувати, вона вискочила через вікно із третього поверха на брук і на місці від того трагічного скоку померла».
Хоча в тому ж журналі за 1962 рік є така примітка до статті Євгена Маланюка про Дарію Віконську: «Згідно з одержаними відомостями, Дарія Віконська дійсно скочила з балькону, щоб уникнути насилля. Від цього зазнала потрясення мозку і померла кілька місяців пізніше у лікарні».
Нещодавно в приватному архіві онуки Наталі Яблонської-Уден завдяки Фундації спадщини Софії Яблонської віднайдено унікальні світлини з підписами Ліни Малицької. Враховуючи трагічну долю письменниці, її світлин практично не збереглось.
Проте залишились її твори — літературний сад, сповнений світла, музики Шопена та гармонії: пахучих смерекових шишок та райських яблук, освітленої на фоні засніжених дерев королеви-бегонії, алебастрових білих ірисів у місячному сяйві, пристрасних, гордих до сонця, високих соняшників, подібних на дорогоцінний іконостас мальв і, наче зелений янгол із мережаним листом, акації.
Стежками Софії та Ліни
Дотичність до приватного архіву Софії Яблонської дала мені змогу глибше усвідомити, наскільки важливо саме тепер відновлювати забуті імена непересічних українців та українок. Це як розшифровувати код нації та викладати у відкритий доступ. Як і щороку, цього літами ми з чоловіком-істориком вирушили у мандрівку-дослідження.
Мандруючи стежками родини Яблонських на Тернопільщині, ми ніяк не могли оминути місця, пов’язані з долею близької подруги Софії, ще один пазлик нашої поїздки, який потрібно було дослідити і покласти у належне місце.
Найперше був Тернопіль, де збереглася старовинна церква Різдва Христового, сучасниця львівської Успенки, де, перейшовши в греко-католицьку віру, вінчалася Ліна з Миколою. Храм зустрів нас своїми давніми кам’яними стінами, напівтемрявою невеликого простору та незвичною тишею посеред гамірливого міста.
Обабіч Тернополя розташоване село Шляхтинці, куди ми й попрямували. Після смерті батька та довгої судової тяганини з родичами, цей маєток з 1923 року став родинним гніздом сім’ї Малицьких.
Микола Малицький доклав чималих зусиль для процвітання та розвитку маєтку, збудував невеличкий винокурний завод. На території маєтку були розкішний парк, велика конюшня і навіть звіринець із тигром, фазанами та косулями, сад дивував вишуканими рослинами.
Для Ліни ж Шляхтинці стали, з одного боку, тихою пристанню, де дивними узорами вкривалося полотно її письменницького прояву, а з іншого — місцем певної ізоляції від культурно-мистецького життя інтелектуальної еліти Галичини та Європи.
Зараз на місці маєтку розташована сучасна школа, і ніщо вже не нагадує про яскраве шляхетне минуле цієї місцини. Лише спогади та уривки епістолярію, мов прозорі тіні, вимальовують нечіткі обриси колишньої величі.
Вийдеш за ворота й усвідомлюєш, що лише клаптик природи довкола і журлива річка поза парканом залишилися німими свідками того світу.
Якось, коли в парку «під ногами вже повно опалого листя — червоно-бронзового, а зворушливі айстри з дня на день приготовані на смертельний мороз, що їх спалить», Ліна в листі до о. Скрутня напише: «На селі тепер дуже тихо. На селі завмирає життя, коли завмирає природа. Всі живуть тихо, обмежуються до конечних денних занять та обов’язків. Тільки по містах, не дивлячись на природу, штучне життя якраз розгортається — театри, трансакції, кав’ярні, різне одне приємне, друге прикре, але все далеко від природи. Протягом минулого місяця були дуже гарні сходи сонця. Моя спальня — до сходу, і щоранку я дивилася на величавий образ небесного краєвиду. Що найкраще — не купити грішми».
А на звороті чорно-білої світлини «Шляхтинці в осені 1932 року», надісланої Софії Яблонській, можна віднайти таке ніжне запрошення: «алея рож, наліво клаптик галуз плакучого ясеня, часть мешкального дому (другого, що остав по війні, бо палата нова спалена і розібрана), клен, берест. Молода дівчина — це Ксеня, про яку я споминала в послідньому листі. Дім дуже старий, мури широченні. Стежка тішиться на думку, що колись почує на собі ваші кроки, коли вернете і відвідаєте мене».
Шляхтинці були маленькою галузкою маєтностей Владислава Федоровича, батька Кароліни, а рідним гніздом для родини залишалось Вікно.
Незліченними мальовничими куточками всіяна наша країна. А що уява малює нам, коли чуємо «мальовничий куточок»? Дзеркальне плесо річки чи озера, загублене в зелені, жовтогарячі кольори лісу в осінню пору або ж піторескний будинок серед вигадливих кущів та різнобарв’я квітів. Але це завжди шматочок природи, який дихає спокоєм і гармонією.
Село Вікно належить саме до таких. Посеред прадавнього сарматського моря, в оточенні пахучих Медоборів, із надр землі б’ють прозорі джерела — «вікнини», які й дали назву селу.
Одне з них облаштоване, тішить прозорою прохолодною водою, яка, відбиваючись у сонячний день від вапнякового дна, набуває блакитного забарвлення. На сільському цвинтарі, серед тиші й зелені, збереглись два вишукані надгробки — дідуся Івана та бабусі Кароліни Федоровичів, на честь яких отримала ім’я майбутня письменниця.
А недалечко спочиває мати Миколи — Дарія Малицька, чиє ім’я запозичила для свого псевдоніма Ліна. Віконська ж на честь села Вікно — родового маєтку батька Владислава Федоровича, нащадка чернігівського князівського роду. До того ж у молоді студентські роки Малицький користувався псевдонімом Віконський.
Шлях пам’яті родини Федоровичів
Не знаю, чи це Федоровичі ангелами-охоронцями допомагають Сергію Ткачову, чи ж невпинний і хазяйновитий Сергій Ткачов — ангел-охоронець Вікна, який відновлює і плекає пам’ять родини Федоровичів.
Завдяки йому зараз у селі двоповерховий великий музей Федоровичів. Музей із різноманітною колекцією експонатів, тут дбайливо зібрані цитати з листів та творів родини, смарагдова «Франкова кімната» та казкова галявина за мотивами твору «Лис Микита». А поруч із музеєм — парк імені Дарії Віконської. Посередині нього самотньо зростає молоденька райська яблунька, а поруч — квіткові галявинки з QR-кодами: наведеш і прочитаєш есеї Дарії Віконської, присвячені квітам.
У часи Першої світової війни маєток Федоровичів у Вікні спалила та розграбувала російська армія. Залишилися лише спогади і кілька світлин.
Ось що пише Ігор Набитович у своїй праці «Дерево життя літературного роду», присвяченій Федоровичам: «У картинній галереї Вікна було 255 картин (у Шляхтинцях зберігалися 33 картини), мініятюри, акварелі, шкіци, графіка, “старовинна саксонська, пруська, польська, китайська, французька, голляндська порцеляна”, “старожитні шкляні і кришталеві вироби польські, німецькі, французькі та італійські”, “стародавня бронза, настінні світильники ручної роботи, люстри вази, годинники, туалетні предмети, інші мистецькі творива з бронзи”, “стародавні килими, біля 200 штук”, “костюми українських селян і прикраси до них як чоловічі, так і жіночі, стародавні убори боярів і магнатів”».
Окрім того, тут були витвори мистецтва, знайдені під час розкопок, а також «вишукані меблі XVII, XVIII та ХІХ століть, збережені меблі у стилі рококо та оздоблені бронзою меблі у стилі ампір».
Дім, де речі мають душу
У 1916 році напередодні світової завірюхи, перебуваючи у Вікні, Ліна напише в «Étude dintérieur»:
«На ледве помітних крилах спускається на землю сумерк. Блідне листя клена, гасне червоний огонь дикого вина, темніють золоті листочки на розплетених косах беріз, а між гіллями срібних тополь ледве помітне дрожання…
…Рама мойого вікна темніє щораз більше і темність заливає кімнату. На огнищі палахкотить огонь і кидає на стіну червонявий відблиск. Дерево сичить, лускає, стогне і пахне живицею та зрубаним лісом.
…Я сама в кімнаті. Ні, не сама. На полицях лежать твори моїх улюблених письменників Walt Whitman, Коцюбинський, Romain Rolland… а з темних, позолочених рам дивляться на мене портрети і постаті, яких товариство стало для мене потребою.
Огонь палахкотить і малює на стіні танцюючі смолоскипи. Свічу лампу. Ховаються по кутах кімнати тіні, а блідо-зелена заслінка лампи розливає довкруги матове, лагідне світло. І якось дивно виглядає сих кілька предметів, що їх досягнуло світло лампи. По бронзі кінної статуетки Верокієвого кондотьєра спливає невиразний блиск.
…В одній з тих мінливих ваз, що зверху прикрашені зеленяними вужовими лініями, та у світлі блистять червоно, як хризоберілі, в одній з тих ваз сумує китиця осінних айстрів. Айстри рожеві, лілієві, білі…
…Так у сій кімнаті живуть своїм життям нібито бездушні речі. Книжки говорять, образи дивляться, кождий предмет наче розуміє, як потрібний він до гармонії цілости. Кождий з них, один більше, другий менше має якийсь вплив на людину, яка жиє між ними і відіграє якусь хоч би найменшу ролю в її житті. Часом і найбільшу…
Задумалася я… Зі стіни ласкаво усміхається тонкоуста, чорноока римлянка XVII віку, з червоною розетою в темнім волоссі, a там далі дивляться на мене прекрасні, заплакані очі Беатрічі Ченчі. Які вони рідні, знайомі мені, ті бідні, заплакані очі…
Тихо в кімнаті. На огнищі огонь вже давно згас. Тільки айстри ніби похилилися і якийсь сум спливає від них на мене».
Коли ми повернулися з нашої подорожі Стежками Софії та Ліни — наша райська яблунька вже осипалась — осінь повноправно вступала у свої права і мимохідь зачепила деревце. Достиглі плоди, маленькі яблучка, меланхолійно жевріли червоними боками серед пожовклої трави та пилу доріжок, ніби обіцяючи: все було, є і все ще буде.
