Ольга Фаль у 22 роки переїхала з Тернополя до Польщі. Через два роки після переїзду її разом із хлопцем заарештували за підозрою в незаконній легалізації іноземців. Під час слідства їх утримували під вартою у в’язниці Любліна майже дев’ять місяців, щоб запобігти контактам з іншими фігурантами справи та уникненню втечі до України.
Свій досвід Ольга описала у книжці «Імена тих жінок» — це 17 проникливих портретів ув’язнених і працівниць пенітенціарної системи, побачених очима молодої українки. Це історії, які жінки довіряють одна одній у тиші камери, коли згасає світло. Історії про справжнє обличчя життя ув’язнених — без прикрас і стереотипів. Про те, що приводить людей за ґрати, і які ролі вони обирають, щоби вижити: лідерки, жертви чи агресорки.
У книжці — моторошні зізнання про вбивства, легковажні жарти про дрібниці, що коштували свободи, особисті трагедії, а також теплі й кумедні моменти, які радше нагадують епізоди з комедії, аніж сцени з тюремного життя.
Книжка «Імена тих жінок» виходить у видавництві «Уроборос», наразі на сайті відкрито передзамовлення.
Публікуємо уривок.
«Я не можу чекати на тебе вічно».
Нічого дивного: він працює в ресторані й живе в центрі однієї зі столиць Європи, планує переїжджати в Маямі. А вона?
Десь в Угорщині залишила заручальний перстень у камері зберігання при в’язниці. Та й усе, що з ним пов’язувало… Прокидається о 04:00, щоби прибрати відділ адміністрації, заплющує очі в загальній душовій, не їсть, не всміхається, уживає снодійне та знає, що завтрашній день буде таким самим, як і вчорашній.
Одного дня милий наглядач привертає її увагу своєю вродою. Кілька місяців вони обмінюються поглядами й усмішками. Він проходить повз, коли вона в уніформі болотного кольору відмиває стіни від крові, приносить їй слімки, упізнає серед тисяч розбійниць, убивць, фізично та психічно хворих.
Навіть улаштовує побачення (неофіційне, звісно): під час чергового обшуку зачиняється з нею в камері. Вони сидять на ліжку, сором’язливо всміхаються, наче школярі, не в змозі розмовляти, бо не знають мови одне одного.
Він бере її долоню у свої, вона відводить очі: «Боже, який джентльмен! Хоче поцілувати мою руку…»
Натомість наглядач кладе її на член і дивиться просто в очі, ніби запитуючи: «Чого чекаєш? Хочеш мене?» Зойкнула й кинулася щосили гримати у двері.
Він щиро здивувався, щось пробурмотів угорською. Мабуть, що неправильно зрозумів і перепрошував…
Тепер вона боїться чоловіків. Усі вони кривдять. Усі вони роблять боляче. Що зробив рідний батько, дізнавшись про її ув’язнення? Прийшов на єдине побачення і дав дзвінкого ляпаса.
Усі чоловіки кривдять.
Однак у жіночій колонії їх справді мало.
***
Я залила окропом порошок з ароматом капучино, розрізала навпіл банан пластиковим ножем і сіла за подряпаний стіл.
Алекса розгорнула альбом: на одному з фото вона в короні та стрічці. Так я дізналася, що навпроти мене сидить СтудМіс Румунія 2012 — у спортивних штанах, кашляє від першої в житті самокрутки.
Королева нічних клубів, вона розповідала про свого йоркширського тер’єра, поки я намагалась допомогти їй написати прохання до директора видати радіо й фен (в угорській в’язниці вони дозволені, тож чому б і ні).
Проте щось у ній нівелювало образ принцеси в діадемі: чи то тату на всю спину, чи те, як вона вчила мене грати в шахи й розповідала про університет, де вивчала математику, чи цей бездоганний британський акцент.
У той зимовий тиждень, другий тиждень мого ув’язнення, я ще не здогадуюсь, що Алекса стане мені рідною.
Навіть у такому пеклі.
