Наприкінці вересня пресслужба Львівської міської ради повідомила про демонтаж меморіальної таблиці, присвяченої кінорежисерці Ларисі Шепітько. За офіційною версією, памʼятна дошка «не відповідала критеріям вшанування» й була знята після численних звернень громадян до робочої групи, що займається дерусифікацією міського простору.
Та чи можна вважати Ларису Шепітько російською діячкою? Ім’я режисерки довгий час лишалося поза українським каноном — ніби між двома просторами пам’яті, які не готові були її прийняти.
Сьогодні, коли українська культура переосмислює власні межі, з’являється нагода не лише повернути режисерку в контекст, а й поставити запитання: що визначає культурну приналежність митця чи мисткині?
«Я навіть певною мірою радий, що ситуація з меморіальною табличкою імені Лариси Шепітько сталася», — ділиться думками комунікаційний менеджер «Довженко-Центру» Вадим Макаров.
Фільмофонд, Кіноархів і Музей кіно «Довженко-Центру», де зберігають, реставрують та популяризують національну кіноспадщину, ще повні скарбів, які нам потрібно перевідкрити, побачити, згадати. Імʼя Лариси Шепітько — серед них.
«Зняття таблички нарешті дало нам привід поговорити про режисерку більш предметно — з огляду на сьогоднішні воєнні реалії, наше ставлення до росіян та спроби переосмислити українську культуру, тема Шепітько не виключно її особиста: це тема про нас. Про те, що ми воліємо памʼятати, а що забути», — розповідає Вадим Макаров, який визначає питання творчості режисерки як незручне та формулює його глибинну ідею як «кордони та маргінеси української культурної памʼяті».
Кордон 1: географія
6 січня, 1938 рік — Лариса Шепітько народилася в місті Артемівськ (зараз — Бахмут) у Донецькій області УРСР. Хоча до 1990-х років навіть місцевий музей у Бахмуті помилково вважав, що Лариса походить з іншого Артемівська, на Луганщині. Неспростовні докази походження Шепітько вдалося встановити завдяки місцевому інженеру Володимиру Березіну.
Це спростовує імперські наративи, які намагалися виключити Схід України з органічного українського культурного простору, зображуючи регіон як винятково «російськомовний», а отже, винятково «радянський».
Кордон 2: формування погляду
У 1955 році Лариса Шепітько вступила до всеросійського державного інституту кінематографії (ВДІК), що у москві, — ментором режисерки став Олександр Довженко, батько українського поетичного кіно.
Навчання під керівництвом одного з ключових українських кінематографістів наблизило Шепітько до естетичної школи, що була відмінна від соцреалізму, який домінував тоді. Метафоричне, гуманне, глибоко повʼязане з ландшафтом та народністю кіно, яке утверджував Довженко, формувало художню ідентичність Шепітько та стало однією з основ її розуміння естетичних категорій.
«Шепітько постійно говорила про по-хорошому пафосні, високодуховні, навіть релігійні ідеали — ці тези подібні до тих, що проголошував Довженко», — додає комунікаційний менеджер «Довженко-Центру».
Окрім свого майстра, режисерка зауважувала естетичні впливи Інгмара Бергмана, Робера Брессона, Луїса Бунюеля, раннього Акіри Куросави та свого чоловіка Елема Клімова.
Кордон 3: антиколоніальна оптика
Радянська програма «освоєння цілинних земель» у Киргизстані — сюжетний фокус дипломного фільму Шепітько під назвою «Спека» (1962–1963) став лише фоном для репрезентації політики експлуатації радянського колоніалізму. Саму стрічку зазвичай розглядають у контексті критичного погляду на імперську експлуатацію як природних ресурсів, так і людської праці.
Глибокі, вдумливі кадри, метафоричне зображення спеки, бруду та пилу, уважні крупні плани — «Спека» акцентує на напруженій боротьбі людини проти агресивного диктаторського середовища. Робота заклала підвалини стилю Шепітько не лише у візуальному, а й в екзистенційному контексті: режисерка приділяла увагу індивідуальній долі та психологічній травмі, що є антитезою колективістської ідеології, яку насаджував союз. Лариса швидко випрацювала власний стиль та з найпершої роботи сміливо ставила глибокі запитання: що таке людина, яка наша роль у світі, що таке режисура та кіно.
Але чи є цей фільм радянським, українським або ж взагалі російським? Вадим Макаров пояснює, що для визначення національність роботи, варто звернутися до процесу виробництва стрічки: «Належність визначають за кіностудією, яка створювала фільм: наприклад, якщо його виробляла кіностудія Довженка, — це українська робота. Якщо Мосфільм — як більшість фільмів Лариси Юхимівни Шепітько, — то це фільм російський, попри те, що Шепітько — українка».
Вадим Макаров ділиться, що зустрічав закиди у бік списку 100 найкращих українських фільмів від «Довженко-Центру»: мовляв, жоден кінокритик не вніс туди стрічку Шепітько.
«Її немає, тому що знята на Мосфільмі робота апріорі не може бути українською, згідно з найбільш розповсюдженою практикою визначення національної належності фільмів», — зауважує він.
Кордон 4: проблемність ототожнення
«Фільм знімає дуже багато людей. За чинним законом про авторське право співавторами стрічки вважаються представники п’яти професій: сценарист, режисер, оператор, композитор, художник — вони всі є авторами фільму. Чи стане “Гаррі Поттер” мексиканським фільмом на основі того, що його зняв Альфонсо Куарон, мексиканець? Ми знаємо, що це американсько-британський фільм, тому що його ініціювали та створювали саме тамтешні кіностудії», — пояснює комунікаційний менеджер «Довженко-Центру».
Ситуацію з творчістю Лариси Шепітько можна описати як парадоксальну: це українська режисерка, яка не зняла жодного українського фільму і є українсько-російсько-киргизькою авторкою. Вадим Макаров упевнений, що це тема, в якій не можна допускати коротких форм чи простих пояснень: «Будь-яке спрощення викликатиме напівправду — і це буде нечесно: як щодо Шепітько зокрема, так і до поняття справедливості загалом».
Кордон 5: вихід за межі ідеологічних замовлень
Широку популярність Шепітько принесла її друга робота — стрічка «Крила» (1966). Фільм розповідає історію колишньої військової льотчиці, яка, повернувшись до буденного життя шкільної директорки, переживає спустошення та втрату сенсу.
«У “Крилах” мені було важливо передати стан людини, яка раптом зрозуміла, що вже не літає. Це не лише про авіацію. Це про мене, про кожного, хто втратив внутрішню висоту», — казала про фільм сама режисерка.
Вважається, що стрічка є автобіографічною. Уважна до пауз, людських трагедій та втрати мистецьких висот, Шепітько проєктувала свою тривогу на героїню.
Післявоєнна екзистенційна апатія, зображена у фільмі, викликала — попри його глибинну стриманість — суперечки в срср: роботу засуджували через нібито критику російського патріотизму. «Крила» зняли з прокату після перших показів. І хоч цю чи будь-яку іншу роботу Шепітько складно назвати антирадянською, фільми режисерки були занадто духовні та ідеалістичні для соціалістичного уявлення про радянську світобудову дійсності.
Кордон 6: безкомпромісність жертви
«Шепітько казала, що ніколи б не стала дисиденткою. За її словами, треба залишатися та працювати навіть у межах такої системи, знімати, але бути безкомпромісною, не йти на поступки, не вдаватися до жодного — навіть найменшого — конформізму. І це коштувало їй шалених зусиль та здоровʼя», — розповідає Вадим Макаров.
Радянська влада добре знала про такий підхід режисерки та цензурно втручалася в кожну її роботу. Фільми Шепітько не існували в контексті радянської дійсності, чим були незручними. Обираючи, на перший погляд, звичайну, класичну тему, режисерка виходила за межі соціалістичних наративів та у рамках тривіального сетингу розповідала глибоку філософську історію, що зачіпала широкі контексти.
Яскравим доказом такого підходу є фільм «Батьківщина електрики» (1967) — фільм за однойменним оповіданням російського письменника Андрія Платонова про посуху та голод у маленькому селі у 1921 році.
Вадим Макаров виокремлює епізод, в якому головний герой докладає всіх зусиль, аби подолати біду — будує винахідливу систему, що покликана допомогти дати врожай. Дія відбувається в селі — нещасне, стражденне, зруйноване та темне, його освітлює лише пʼятикутна радянська зірка: вона вважається ознакою електрифікації. Люди буквально помирають з голоду — жахливі реалії можна побачити завдяки світлу, яке випромінює тоталітарний символ.
«Герой фільму знімає цю зірку та перебудовує систему під корисні речі, що стимулюватимуть появу врожаю», — зазначає комунікаційний менеджер «Довженко-Центру». Але навіть не електрифікація дарує людям порятунок, а дощ, про який вони молилися.
«Батьківщина електрики» теж підпала під заборону радянської влади — це був один із перших фільмів ранніх 70-х, який поклали на полицю та згодом наказали знищити. Ця та інша робота із запланованого альманаху збереглися завдяки хитрощам — на прохання впливового оператора на студії створили та заховали копію плівки. Публіка отримала змогу побачити фільм, коли сама Лариса Шепітько вже загинула.
Кордон 7: молитовний апофеоз успіху
«Золотий ведмідь» на Берлінському міжнародному кінофестивалі 1977 року, головний приз на кінофестивалі в Ризі та поява на 11-му місці у рейтингу «100 найкращих стрічок усіх часів, знятих жінками», що склало BBC Culture у 2019 році — це ще не повний перелік нагород, які одержала стрічка «Сходження» (1976).
Військова трагедійна драма «Сходження» є глибокою притчею про духовний опір, який розкривається через протистояння двох партизанів. Пронизаний біблійними алюзіями, фільм відсилає до сходження на Голгофу: головні герої, уособлення Ісуса Христа та Юди, змушують своїми вчинками нас, глядачів, переоцінити власне розуміння життя, етики та жертовності.
Стрічка «Сходження» забезпечила Шепітько світове визнання та вважається вершиною її творчості — натомість в Україні імʼя режисерки було та залишається малознаним, невписаним у канон.
Про мистецьку значущість та важливу роль авторки говорили та писали мало — хоча вона підтримувала звʼязки та тісний контакт і з Юрієм Іллєнком, і з Іваном Миколайчуком. Про неї у спогадах писали Сергій Параджанов та Василь Ілляшенко, яскраві враження від зустрічі описував Сергій Тримбач.
Вадим Макаров також пригадує історію про бажання Лариси Шепітько знімати свій фільм на українській кіностудії: режисерка приїхала до Києва з готовим сценарієм, але чиновники не дали їй можливості реалізувати задумане — вірогідно, причиною стали серйозні естетичні незгоди. Це був час, коли вибору не було: ти або знімаєш під великим контролем, з великою кількістю залучених у процес цензурних (і не тільки) інституцій, або не знімаєш взагалі.
Кордон 8: памʼять
У 1979-му, під час підготовки до наступного фільму, Лариса Шепітько загинула в автокатастрофі. Їй було 41.
Наступною стрічкою режисерки мала стати робота «Прощання» — її важливо розглядати у діалозі з «Поемою про море» Олександра Довженка.
«Цей фільм фактично став початком творчого шляху Лариси Шепітько. Вона проходила на зніманнях цієї роботи своєрідну практику, оскільки зіграла невелику роль», — говорить Вадим Макаров.
Фільм про затоплення села для побудови Каховської ГЕС розкриває біль прощання з домом, стирання памʼяті та ідентичності через вимушене переселення з рідної землі.
Картина про жертву в імʼя нового моря та бетону не було завершене самим Довженком — під час створення фільму він помер, тому стрічку знімала його дружина Юлія Солнцева.
«Прощання» Шепітько також стосувалося затоплення села — люди вручну створюють море. Але режисерка аналізує ситуацію більш радикально: вона явно стає на бік людей, які не хочуть зневажати власну пам’ять та імʼя предків. Сама режисерка казала: «Це фільм не про прощання з минулим — тому що я не хочу з ним прощатися. Це буде фільм про збереження цього минулого як духовної потреби, як частини нашого сьогоднішнього і завтрашнього життя. Минуле є живим. Ми не можемо відмовитися від того, що є в нас, що було дано нам, що треба зберегти в собі, тому що без цього вихолощується душа».
Під час пошуку локацій для фільму Шепітько трагічно загинула разом з оператором, художником, двома асистентами та водієм. Закінчувати «Прощання» взявся її чоловік, російський режисер Елем Клімов. Дзеркальні паралелі з Олександром Довженком наклали свій відбиток не лише на творчість режисерки, а й на її життєвий шлях.
Тож, повернення Лариси Шепітько — це акт деколонізації чи справа переосмислення? Вадим Макаров впевнений, що це насамперед справедливість. Лариса Шепітько — геніальна режисерка з України, що вписана в історію світового кінематографу. Розмова про неї чи дискусія — важлива для української культури.
Поки ми готували цей матеріал, вийшла новина про те, що буде встановлено нову табличку імені Лариси Шепітько. За словами першого заступника міського голови Львова Андрія Москаленка, рішення щодо таблиці було прокомуніковане неналежно, через що виникло чимало дискусій.
«Так, пам’ятну таблицю демонтували — але лише тому, що на ній були згадані радянські нагороди та формулювання як головні заслуги, які не відповідають сучасному баченню та історичній правді, — прокоментував посадовець. — Ми плануємо встановити нову таблицю, яка гідно розповідатиме про неї як про видатну українську режисерку. У новому варіанті буде збережено акценти на її внесок у розвиток українського кінематографу та підкреслено її зв’язок із Львовом. До того ж таблицю буде виконано за оновленим міським брендбуком — у єдиному стилі з новими пам’ятними таблицями, які зараз розробляє Львівська міська рада».
