На Одеському кінофестивалі 29 вересня відбулася прем’єра документального фільму «Обережно: діти». Раніше онлайн-платформа Megogo провела допрем’єрний онлайн-показ стрічки «Не так, як раніше». Обидві роботи режисерки Світлани Рудюк — це глибоке та обережне занурення в досвід великої війни: чи то крізь історію лікарні «Охматдит», чи то через «калейдоскоп» дитячих доль. Рудюк підходить до болю впритул, але її документалістика точна, життєствердна та сповнена поваги до героїв.
З нагоди прем’єр DIVOCHE.MEDIA поспілкувалося з режисеркою про її філософію «кінотерапії», майстерність «самостирання» за камерою, метафори кіномови та місію українського кіно сьогодні.
У попередніх інтервʼю Ви підмітили, що калейдоскопічна форма для Вас найкраща. Вона може показати, що за однією історією — багато подібних. І ось Ви створили два фільми: «Не так, як раніше» — про лікарів, із двома головними персонажами-стрижнями, і «Обережно: діти», де ключовим героєм є Вова. Як саме він став наскрізною ниткою історії? Як загалом відбувався пошук діток-героїв та їхніх історій?
На початку повномасштабного вторгнення до нас звернувся британський телеканал Channel 4. Вони зацікавилися історією «Охматдиту», коли побачили жахливі фотографії з бомбосховищ лікарні, важкі умови, в яких перебували маленькі дітки, та як їм там продовжували надавати допомогу. Ми почали знімати в лікарні все, що бачили, — адже спочатку не розуміли, про що буде історія та хто стане її головними героями.
У перший же день знімань ми познайомилися з мікрохірургом Валерієм Бовкуном — в результаті, він і став головним героєм фільму «Не так, як раніше». Мені здається, того ж дня він познайомив нас із Вовою Караванським та його мамою Наталією. Я дуже яскраво пам’ятаю цю зустріч, тому що до цього моменту я ніколи не бачила таких сильних дітей, як Вова.
Коли ми почали говорити, Вові було складно: на обличчі безліч повʼязок, він не міг встати чи їсти без допомоги мами або лікарів… Його травма була дуже свіжою: з моменту поранення не минуло, мабуть, ще й кількох тижнів. До Вови приходило чимало журналістів та ставили йому різні запитання: хто зручні, хто не дуже, хтось дотримувався етики, хтось зовсім ні. При цьому Вова завжди залишався позитивним, намагався жартувати, хоч і говорив ледь розбірливо. Мене вразило, наскільки дитина, пройшовши надскладні випробування та втративши найріднішу людину — батька, — продовжує все одно заряджати усіх навколо сильною енергією.
Дивлячись на Вову, я зрозуміла: хочу знімати його історію. Більше про нього дізнатися, зрозуміти, звідки він бере сили, дослідити, що з ним відбуватиметься далі… Водночас зробити це не травматично, делікатно. Адже мені хотілось не просто зробити кіно, а допомогти Вові відчути позитивні емоції, певну терапію.
Так ми почали спілкуватися і дуже зблизилися — ми й досі на звʼязку з Вовою та його мамою. Хоча вже стільки років минуло, я в курсі подій його життя і дуже за нього вболіваю.
Чи не було складно паралельно знімати дві історії: лікарів та дітей?
Це справді був виклик — працювати паралельно над двома такими різними, хоч і дуже спорідненими історіями. Важливо було зробити так, щоб вони не сприймалися як одне кіно чи його продовження. Ми проводили дуже багато часу з нашим героями, щиро раділи та співпереживали разом із ними. Багато говорили з командою про те, як і що краще розкрити, підсвітити.
Коли Київську область було деокуповано, британський телеканал призупинив знімання. Проте ми вже не могли зупинитися, бо відчували емоційний зв’язок та відповідальність перед нашими героями. На щастя, нам вдалося домовитися, що ми залишаємо собі відзняті матеріали та можемо вести роботу далі самостійно.
Безмежно щасливі, ми спочатку знімали продовження історії Вови вже власним коштом. Так само й надалі приїздили до лікарні, спілкувалися з лікарями… Після того як Вову з мамою Наталею евакуювали до Польщі, я почала думати: а що далі, а що з іншими дітьми? Адже зараз вони проходять через різні випробування, отримують як фізичні, так і емоційні травми. Ми почали шукати історії: через знайомих, волонтерів, представників різних громад, зверталася до уповноваженої президента України у справах дитини та дитячої реабілітації — Дар’ї Герасимчук. Адже мені хотілося також розповісти історії дітей, які були викрадені росією й вивезені на непідконтрольні Україні території та яких вдалося повернути. Такі випадки зазвичай складні та закриті, але завдяки підтримці команди Дар’ї ми змогли знайти історію нашого Сашка Радчука з Маріуполя. І я дуже сподіваюся, що завдяки фільму «Обережно: діти» ми зможемо привернути увагу міжнародної спільноти до теми повернення українських дітей, викрадених росією.
Мене неймовірно вразив масштаб різності представлених у фільмі характерів: були діти, від поведінки яких я щиро сміялась або неймовірно емпатувала. Розумію, що для того, аби герої поводилися в кадрі настільки відверто та щиро, Вам, як режисерці, потрібно провести чималу роботу. Які методики Ви використали? Як налаштовували себе, героїв і команду?
Емоційно це було дуже непросто. Перед виїздом на кожні знімання я дуже сильно готувалася. Попередньо ми зустрічались з дітьми без камер — знайомилися, дізнавалися, наскільки їм взагалі цікаво було взяти участь у створенні кіно. Ми намагалися стати з дітьми компаньйонами. Ми розмовляли на нейтральні теми, щоб зрозуміти, чи дитині з нами комфортно. Для мене цей момент був дуже важливим. Мені не хотілося, щоб вони ретравматизувалися, плакали… Хоч розумію, що часто в кіно або на телебаченні навпаки бажають побачити неймовірно сильні емоції: сльози, розпач… Але я вирішила, що кіно не варте дитячих сліз — будувала драматургію розмови абсолютно без цього.
Наш фільм про те, які українські діти сильні: пройшли через пекло, але можуть та хочуть мріяти. Хоч втратили частково дитинство, але не надію.
Для мене було важливо залучити до роботи психолога. В процесі розмови інколи випливали травматичні спогади, й ніяк не можна було застрахувати дітей від глибоких неприємних переживань. Якраз у такі моменти психологиня допомагала відновитися, зробити правильні паузи…
Так само вона допомагала нам, знімальній групі. Ми відчували сильну емпатію до героїв — це було емоційно непросто для кожного. В такі моменти психологиня могла нас налаштовувати, підказувати, як краще впоратися з емоціями, як правильно себе поводити поруч із дітьми.
Найціннішою для мене нагородою завжди був фінал знімань. Що б не сталося, в кінці кожного знімального дня дітки усміхалися, обіймали нас. Це було неймовірно мило і цінно.
Найкраще для мене — розуміти, що завдяки нашим розмовам та їхній участі в кіно дітям ставало краще. Я постійно їм казала, що вони — співтворці фільму. Діти відчували, з наскільки відкритим серцем ми до них приходимо, — і відкривалися самі. Хтось одразу, хтось потребував більше часу, але це відбувалося. І ми цьому дуже раді.
Дуже тішуся такому щирому та уважному процесу — це неможливо не відчути, дивлячись фільм. Водночас робота не однотонно радісна — антагоністичне відчуття загрози Ви вибудовуєте за допомогою монтажу. Наприклад, чи не найбільше мені запамʼяталась методика показу спогаду про рідне, але вже зруйноване місто дитини. Це швидкі кадри, але ці кілька секунд дозволяють пригадати або вперше побачити реалії війни. Розкажете, як Ви знайшли цю форму?
Працюючи з дітками, ми розуміли: у час проходження ними складних випробувань ми не були поруч. Але ці події знову й знов зʼявляються спалахами в їхній свідомості. Тоді й прийшла ідея показати, як війна йде поруч із ними. За допомогою монтажу ми змогли дати ширший контекст: щоб глядачі як в Україні, так і за кордоном змогли доторкнутися до того досвіду і побачити ті травматичні моменти, які пройшли діти.
Процес підбору відповідних відео виявився важким — не з усіх населених пунктів були у відкритому доступі візуальні матеріали. Важливою у підборі матеріалів була документальна точність — аби відео були саме з міст, звідки самі діти. Ми зверталися і до різних блогерів, телеканалів, медіа, просили відео у самих героїв… Деякі герої все втратили, їхні речі були повністю знищені через війну. Від цього було дивне відчуття, що війна хоче забрати навіть наші спогади… А ми можемо навпаки зберегти їх.
Мені здається, сьогодні як ніколи важливо створювати свій пантеон памʼяті — попри знищення. І Ваш фільм є одним із камінчиків в цьому фундаменті. Продовжуючи розмову про час і памʼять: в «Обережно: діти» для себе я окреслила зиму як окремого героя. Ця прохолодна, морозна пора ніби підкреслює жорстокість оповіді. Чи задумували Ви це одразу як метафору?
Ми хотіли, щоб події відбувалися в зимовий період. Але поки шукали фінансування, не знали, чи вдасться здійснити задумане. Містичним чином все співпало так, що знімальний час припав на потрібну нам осінь-зиму.
Ще один особливий закладений мною образ — ялинки. Ми спеціально шукали та їздили знімати різні ялинки — деревця неподалік місця перебування кожного з героїв. Через цей символ ми хотіли показати, що діти — це частина природи. Вони, попри те, що відбувається, продовжують рости. У фільмі є різні ялинки: на фоні руйнації, посеред зимового пейзажу, на величезній площі в Варшаві. Це наскрізний образ вічнозеленого дитинства, яке відбувається попри війну і продовжує дарувати таку енергію та красу тим, хто може та готовий її бачити.
Вау! Момент свята та певної ляльковості для мене прослідковується не лише у візуальних, а й в аудіальних моментах. Наприклад, в сцені, де летять птахи, ми чуємо звук польоту шахедів. А саундтреки підкреслюють використану Вами межу, контраст між дитинством та абсурдом жорстокості. Як Ви працювали зі звукорежисером та композитором?
З композитором Віталієм Симоненком ми почали працювати задовго до фінального монтажу фільму. Я розповіла йому про основний посил фільму та створила описові картки за історіями героїв. Хоч він і не був на зніманнях, але, дивлячись відео та читаючи мої примітки, дуже точно відчув героїв та написав окремі композиції до кожної історії. Окрема робота велася над фінальним саундтреком, у якому прозвучали голоси наших дітей.
Також було важливо створити паралельну звукову історію: адже певні внутрішні стани ми не можемо передати тільки через візуал. Тому ми зі звукорежисером Сергієм Прокопенко обговорювали, яке звукове підсилення ми можемо додати, аби підкреслити емоційне переживання кожного героя.
Сцена з птахами, яку Ви згадуєте, є символом різниці у сприйнятті реальності. Наприклад, ми бачимо політ пташок, а у свідомості дитини цей образ буде інтерпретуватися по-іншому, може викликати травматичні спогади тощо.
Тому, коли почався черговий обстріл Київщини, Сергій спеціально вийшов і почав записувати звуки шахедів. Опісля зателефонував і поділився, що йому вдалося це зафіксувати, — отже, нам не потрібно буде нічого шукати чи купувати, ми матимемо все справжнє. Завдяки таким прикладам у роботі я раз за разом відчувала, що команда працює спільно. Ми всі разом хотіли знайти цікаву форму, щоб найбільш точно передати емоції діток.
Це відчувається — такі емоції не підробити. Тому я дуже радію, що обидва Ваші фільми нарешті презентовані публіці. Перший, «Не так, як раніше», вже був доступний до перегляду онлайн на Megogo, а «Обережно: діти» тільки-но мав премʼєру на Одеському кінофестивалі. Але сьогодні українська публіка, здається, на межі: з одного боку, ми все більше усвідомлюємо важливість та цінність документального кіно, з іншого — багатьом складно наважитися піти дивитися історію про війну, нашу реальність, у кіно. Чому українцям варто познайомитися з обома роботами, попри складність теми?
Це насправді важке питання, бо на нього може бути дуже багато відповідей. Та головне, що кожна з цих стрічок — про нас, про те, через що ми разом проходимо.
Мені здається, завжди цікаво побачити, як інша людина сприймала цю ж реальність. Важливо не боятися та зробити крок назустріч розумінню, що ми не одні в цих переживаннях. Побачити героїв фільму і знайти в декому відображення себе, відчути спорідненість, силу та енергію йти вперед.
Мабуть, у наших фільмах головним є факт розуміння того, наскільки багато ми можемо зробити разом. І що скільки б ворог не намагався нас знищити — нічого не вийде. У нас буде майбутнє, бо у нас є діти, які його побудують, у нас є лікарі, які зможуть надати допомогу, є будівельники, які все відбудують, вчителі, які будуть продовжувати нести знання і любов до землі, рідної країни. Можна безкінечно перелічувати, наскільки у нас багато крутих людей. Саме це в кіно можна та треба показувати, не боятися йти до цих героїв. Тому що прийти до чогось можна, просто почавши.
Для мене Ваша фільмографія обʼєднана наскрізною ниткою тем, що демонструють: Ви не боїтеся впритул підходити до болю чи зла, до того, що лякає. Як Ви знаходите в собі силу та сміливість працювати з такими складними темами?
Це не завжди просто. Героя кожного мого фільму — дитина це чи дорослий — я підпускаю дуже близько до себе і дуже зближуюся. Для мене важливо відчути героя, зрозуміти його, передати його чи її емоції. Момент спорідненості не проходить безслідно, тому що, пропускаючи через себе стільки як болю, так і радощів, іноді приходить відчуття виснаженості.
Але потім, бачачи усмішку свого героя, чуючи подяку, я розумію: це все не дарма. В цьому процесі є надмета. Я розумію, що не лише розповідаю історії, а допомагаю героям пройти певну кінотерапію — а це дорогого вартує. В такі моменти я знову відчуваю, що наповнююся. Це гойдалки. Але я від цього беру енергію. Коли мої герої відчувають силу, я відчуваю радість.
