Чисті німецькі бабусі посміхаються сонцю в міському автобусі, заповненому біженками з Сомалі, дітьми Гази, Чечні та України. Німецькі бабусі схожі на кульбаби в останній фазі цвітіння. Готові розсипатися від найменшого подиху. Вони пильно мене розглядають. Коли я їду в автобусі, то часто уявляю, як ядерні зірки падають на Вісмар. Місто здається мені полотном, на якому серед білосніжних чайок та альбатросів з’являється чорний птах війни.
У своїх мареннях я зустрічаю смерть у храмі святого Миколая. Орган сповільнює серце, молитва робить мить урочистою. Мені не страшно. Це схоже на коронацію або на відчуття, коли чиста накрохмалена блузка зранку торкається тіла, вимитого дешевим милом. Тіла ще без персів, ще невинного. Це схоже на оду. Моє нутро наповняє відвага. Після відвідування собору зі склепінчастими стелями, який засвідчує велич людського духу, який перехоплює дихання своєю красою, мені багато що стало зрозуміло про людину. Людина — дивне створіння. Вона будує собори, ніби прагне до вічності, і та сама людина натискає кнопку, що перекреслює цю вічність одним спалахом. Можливо, саме в цій симетрії полягає її сутність. Червоні стіни собору, тиша, потік мовчазних туристів.
У напівтемряві собору готичні вівтарі сяють позолотою, фігури святих застигли у виразах, які колись мали бути взірцями благочестя.
Біля них — тимчасова виставка: фотографії дітей війни. Сирія. Газа. Україна.
Маленькі постаті на тлі поля, яке горить від прильотів, суха стерня. Поле перекреслене чорним димом. Нестерпна нелогічність. Серед фігур, що колись будували віру у вічність, тепер експонуються образи дітей, яких ця ж вічність зраджує знову й знову.
Німкені витримують прямий погляд. Вони дивляться також на мою Єву — «Іва», кажуть вони. Єва справді схожа на одну з тих старих німецьких ляльок, залишених на горищах або барахолках.
Їхні очі ковзають по моєму татуюванню — чорна вагітна жінка на внутрішній частині руки. Люди заповнюють площі, рухаються, дихають, пахнуть хімією, сильними парфумами. Тепер я знаю, як пахнуть сеча й озера, як пахне шкіра різного кольору.
Мені не подобаються жінки в обтислих штанах. Мені подобаються східні жінки й німецька поліція, строгість їхніх форм. Чоловіки дивляться — ніби з попередньої епохи. Погляд виведений на фотопапері війни.
Перед соборами, на площах, серед крику чайок і білого пір’я лебедя я відчуваю велич моменту. Наче мене ось-ось впишуть у нову ікону, немов на мене падає тінь майбутнього бомбардування. Я бачу, як портове місто Вісмар вкривається димом. І знову не страх, а тільки урочистість. Я витримую прямий погляд німецької жінки, і в цій миті ми обидві стоїмо всередині нової Герніки.
Час розшарувався: минуле війни з України наклалося на це мирне місце. Тепер я знаю, що війни починаються не вибухами, а поглядами, тривожним передчуттям, скривавленими страхом обличчями, як понівечені обличчя на картинах Пікассо. Війна, як епідемія, як чума, вичікує моменту в куточку сирого підвалу. Світ не змінюється, настрої не змінюються, міняються лише обличчя. Тепер у натовпі більше різноманіття, більше кольорів, зачісок та барв хусток. Прянощі, парфуми, круасани з рибою, солоність моря. Гедонізм, все та ж байдужість.
Кожного ранку я читаю новини. Прильоти. Руйнування. Смерті дітей. Слова сиплються одне за одним, але не зачіпають мене. Це стало буденністю. Я ковтаю їх, наче гіркі пігулки, і йду далі. Я хочу жити життя.
На зупинці біля табору стоїть чоловік із мідною бородою.
— Україна? — запитує він російською.
— Так, — відповідаю.
— Я з Чечні. Красиве місто, так? Море… — говорить він про Вісмар.
Після його звернення мені стає затишніше, і я усміхаюся. Але всередині щось стискається. До Єви підбігає його син. Діти зупиняються біля бука, вдивляються в корінь, де повзе великий мурах. Вони мовчать.
Яке усе крихке. Місто, життя, діти. Достатньо одного наказу, одного натискання, аби усе зникло. Від цієї моторошної думки момент набуває ще більшої виразності.
Сонце лишає жирний промінь на смолистому волоссі сирійського хлопчика. Його очі — як виноградини, наповнені світлом. Сонце проявляє плівку через виструнчені сосни. Автобус рухається, світло бавиться з простором, як двадцять п’ятий кадр. Так повільно і плавно, як у трищогловій яхті. Я заплющую очі. Розплющую — ловлю погляд тих же очей. Колір граната. Кіно Параджанова. Витончені руки жінок, як тонкі гілочки осінніх дерев. Ці діти бачили війну. І ці також.
За вікном спливають озера, як люстерка. У них пірнають качки, над ними кружляють чайки. Ці діти бачили війну. Єва тримає пір’їну альбатроса, підібрану у Вісмарі, портовому місті на півночі Німеччини. Я тримаю потріскану скарбничку у вигляді поросяти, теж підібрану тут. На ній намальовані сонечка. Вабі-сабі — краса в недосконалості.
— Мамо, дай монетку!
Подаю її монету з вінком калини на звороті. Копійка дзвінко палає в скарбничку, але для мене вона вже спогад. Я нею не скористаюсь.
«Герніка» — картина Пабло Пікассо 1937 року. Художник написав її після бомбардування іспанського міста Герніка під час громадянської війни в Іспанії. Робота стала символом війни, так само універсальним, як «Хіросіма». Також у картині читається лейтмотив наступної війни, передчуття жаху.
