У своїй книжці «Театр, ютуб, секс», що незабаром вийде у видавництві Stretovych, продюсерка і театральна менеджерка Ярослава Кравченко відверто пише про дитинство в селі, навчання у спортивному інтернаті й університеті Карпенка-Карого, про створення власного театру й участь в медійних проєктах «Телебачення Торонто» та «Ебаут», розповідаючи про свій шлях до віднайдення своєї ідентичності.
«Ця книжка — спроба поділитися власною історією, щоб розповісти, як я прийшла до себе і як у цьому допомагає відвертий діалог із собою. Я не буду розкидатися порадами про те, як стати успішною, але поділюсь, як у боротьбі за себе — не втратити себе», — зазначила авторка.
Публікуємо уривок.
І тут, за чотири дні до початку навчального року, коли я мала піти у 8-й клас — приходить телеграма «Документи, речі. Приїздіть на навчання». Це була справжня трагедія для мене.
Мені довелося різко зібратися й переїхати у незнайомий для мене Київ. Пам’ятаю, як я слухала тоді Ані Лорак і страждала під якусь її пісню про чуже місто. Мені було страшно. Я готувалася до того, щоб пройтися з новим рюкзаком шкільним коридором і побачити свою любов Степана, а не до того, щоб проживати «зірковий» підлітковий період у незнайомому місті з незнайомими людьми.
За батьками, по правді, я не особливо сумувала. Бо мої батьки завжди багато працювали. Я сама займала себе. У мене були якісь обов’язки: приготувати їсти, нагодувати худобу й курей. Але я сама вигадувала, чим мені зайнятися. Тому не можу сказати, що вони були залучені до мого більш свідомого періоду формування й що в нас був сильний емоційний зв’язок. Тому сум за батьками точно не був у мене на першому місці. Була важливіша ситуація для обдумування — як вижити?
Бо, як ви можете пам’ятати з попередньої глави, єдине, що віщувало мені перспективи в спорті, — це мій тодішній зріст. Я була метр сімдесят і ще мала дотягнутися до батька, який був метр вісімдесят. Але не дотягнулась. Так з об’єктивно посередніми спортивними даними я потрапила з українськомовного села до столичного спортінтернату.
Київ двохтисячних років був дуже жорстоким для людей, які говорили українською. Особливо якщо ти прищавий підліток. Відразу після приїзду я почала брати уроки російської у своєї виховательки — Галини Павлівни Пестушко. Вона була дуже суровою і лякала. Коли хтось дізнавався, що вона була нашою класухою, — на обличчях у людей з’являлося співчуття. ГП була грозою інтернату. У звичайній школі є просто класний керівник, а у спортивному ліцеї вихователь є класним і позакласним керівником. Тобто вона контролювала наше навчання й так само могла прийти перевірити, як ми застелили постіль. Якщо ріжки в подушок стояли неправильно, вона змушувала все перестилати. Тож між уроками й тренуваннями в мене були додаткові дві години вивчення російської мови. А то як це, я навчаюся в Києві й говорю сільською мовою? Власне, у спортінтернаті я і поступово перейшла на російську. Допоки не відмовилась від неї у 2017 році.
У 13 років я зовсім не думала про те, що називати державну мову сільською і силувати переходити на російську — якось неправильно. Тоді ми жили в зовсім іншому контексті. Зросійщення було настільки вбудованим в освітню систему, що це здавалося нормою. Але світлиця з рушниками й кобзарями була що в моїй сільській школі, що в київському інтернаті.
Мною керувало одне розуміння: що з тобою будуть спілкуватися й сприймати за людину, якщо ти будеш говорити російською. А якщо продовжиш говорити українською, тебе будуть сторонитися й називати селючкою. Така доля спіткала не тільки мене. Я навчалася з дівчатами з Івано-Франківська, Коломиї — і всі вони вчили російську, щоб відповідати нормам тогочасного суспільства.
У нас була чітко розмежована територія — зона навчання і тренувальні бази для учнів різних видів спорту. Ми жили за суворим режимом у гуртожитках, окремо хлопці і дівчата. Уроки й тренування закінчувалися близько сьомої години ввечері, потім ми вечеряли, й о десятій був відбій.
Звісно, ми мали стежити за своєю вагою. Але це було важко, особливо в пубертатний період, коли в тебе перші менструації і гормональні стрибки. Тіло природно змінювалося. А моє — ще й не в спортивну форму, скажімо так. Стресів було багато, тому в кожній кімнаті в гуртожитку стояла «антистресова тумбочка», де ми ховали їжу. Перед кожним тренуванням у нас було зважування. І коли ваги показували плюс кілограм, тренери, звісно, робили зауваження не дуже радісного характеру.
У якийсь момент наша кімната захопилася згущеним молоком. Ми чекали відбою о десятій годині, і щойно вимикали світло (так починався «відбій» — знеструмленням), діставали згущене молоко з тумбочки та їли його ложками. Не стільки від голоду, скільки від тієї ж заборони на певні продукти. Адже наша психіка не витримує жорсткі обмеження, і тоді ми починаємо зриватися через нестримне бажання «заборонки».
Коли ми їздили на збори, наша тренерка навіть ходила й перевіряла у всіх тумбочки, чи немає там заборонених продуктів, солодкого, щоб ми нічого не під’їдали. Разом з тим, у нас був нормальний раціон, розрахований для потреб організму, що росте. Не скажу, що це було суперсмачно, але принаймні поживно. На десерт могла бути манка, полита варенням, а так загалом ми їли супи, каші, якусь перловку й гречку, котлети. Картопля була святом. Стандартне таке інтернатівське харчування.
Усе підпорядковувалося правилам: у нас була комендантська година, сигнальний журнал і система покарань за порушення. Якщо за певний час ти накопичував певну кількість порушень, скликалася рада, спочатку з директором, потім з батьками. Три порушення — відрахування. Але, звісно, це нас не зупиняло. У 14‒15 років ми курили за гаражами, пили джин-тонік, сперечалися з вчителями, намацували наосліп свої і чужі кордони, порушували їх і виривалися на волю. Тобто пізнавали себе і світ так, як це роблять підлітки.
В 11-му класі за куріння відрахували мою найкращу подругу — Дашку. Вона сама з Донецька, але лишилась у Києві, перейшла в іншу школу й винайняла квартиру з іншими дівчатами на Борщагівці. Одного разу я поїхала до неї в гості, ми пили пиво, джин-тонік і горілку (не питайте). Досі загадка, як організм це вивозив.
Пам’ятаю, як іду по цій Борщагівці, в одній руці пляшка пива, в іншій — цигарка. Затягую я цю цигарку, видихаю дим і, коли він розвіюється, бачу ГП. З переляку я не знала, що ховати: пиво чи цигарку. Вона запитала, що я тут роблю, на що я відповіла, що йду в гості. «Потім поговоримо», — тільки й сказала вихователька й пішла собі.
Під час самопідготовки вона покликала мене й сказала всього три слова: «Ти мене розчарувала». Більше нічого. Насправді наші тренери й вихователі часто так робили. Вони не проговорювали свої емоції, а просто фрустрували нас своїм «Ти мене розчарувала» і залишали варитися сам на сам у бульйоні сорому, нікчемності й провини. І хоча Галина Павлівна була суровою до мене, як і до інших, все-таки вона бачила в мені перспективу й доклала зусиль, щоб допомогти мені після переїзду із села в Київ. Головна її поміч — її віра. Дуже важливо, щоб у тебе хтось вірив.
У мене були складні моменти в навчанні. По-перше, мені не все вдавалося в спорті. Я намагалася компенсувати це успіхами в інших предметах, але все одно важко переживала невдачі, бо мене виховували все-таки бути найкращою.
Зараз я трохи заздрю дітям, які ростуть і мають психологів, безмежний доступ до інформації, яка допомагає розуміти свої емоції і стани. Ми ж самотужки намагалися справлятися з токсичною атмосферою спортінтернату. Нам було ні з ким поговорити. Тренери не намагалися зрозуміти, чому в нас щось не виходить, просто казали: «Іди, відпрацьовуй, поки не вийде». Або ще: «Сьогодні не виходиш на спортивний майданчик, іди відпрацьовуй удар біля стінки». І ти стоїш сама, як нікчема, біля цієї стінки, поки дівчата з команди тренуються на майданчику. Такі моменти підривають самооцінку, як і прогрес у тренуваннях. Якби до кожного учня був індивідуальний підхід і тренер намагався б через його сильні сторони й потреби підказати, як підтягнути слабкі, це було б ефективніше, ніж ці принизливі «стінки нікчем».
