Короткий лист із проханням про допомогу, надісланий з фронту, стає початком історії, де двоє незнайомців знаходять кохання і крихку надію на майбутнє. «Він повертається в неділю» — новий роман Ірени Карпи про любов, що народжується під час війни, та про людей, що вчаться жити після неї.
Це книжка про людину в час великого зламу — про вибір жити, бути, не зникати, і навіть сміятися.
Текст побудований як мозаїка з кількох голосів: життя паризької архітекторки Віри переплітається з історіями військового Атрея на передовій, досвідом вимушених переселенців та друзів, яких назавжди змінила війна. Це водночас історія професійного зростання, материнських випробувань і пошуку себе в новій реальності. Події відбуваються у 2023 році та в майбутньому, охоплюючи теми травматичного досвіду та пошуку себе.
Новий роман Ірени Карпи вийде друком у видавництві #книголав.
Публікуємо уривок.
Сашка і Локус
Решта днів виставки тягнуться, як сирне аліґо на виделці: спокійно, без ексцесів і вже без шампанського. Анька повернулася на роботу, Франсуа замінив помічник. Атрей не на зв’язку. Зате до ефіру вривається Сонічка, яку цікавить геть не інсталяція.
— Так, слухай сюди. Чи варто розлучення з Шарлем стосунків із військовим? Ні.
Зазвичай романтична Сонічка тепер звучить приземлено, як радіо на кухні.
— По-перше, немає гарантії, що він виживе.
Віра відставляє телефон убік, але Соню й так добре чути:
— По-друге, нема гарантії, що ви зможете жити разом.
Віра повертає телефон до вуха.
— Бо там може бути такий ПТСР, що Матір Божа. Повір мені, вже п’яту таку лавсторі доживаю. Спочатку «так ніхто не кохав», а потім він оре на тебе, бо двері в холодильник голосно затраснула. Секс, канєшно, класний…
Сонічка зітхає.
— Але нерви дорожчі.
Віра уважно вивчає ковролін під ногами.
— Так що зманіпульни, — Сонічка береться жувати щось хрустке. — Скажи йому: «Давай тверезо, Шарль. Зараз для нас чоловіки на війні — це тестостерон і всі діла. Але ти, Шарль, ти — культура й родинні традиції, а не ПТСР, відходняки і зриви…».
Хтось котить попри Вірин стенд візок із дерев’яними ящиками. Гуркіт, наче в смітника, який тягає консьєржка їхнього будинку о сьомій ранку. Шарль зазвичай продовжує спати, а Віра не може. Інколи — якщо вівторок і четвер — вона виходить на базар по розмарин і томати. Випиває паршивої кави на площі Мобер, дивиться на людей, міркує, що купити до вечері. Коли вертається додому, варить іще каву, несе її в спальню, тягне носом теплий запах льняної постелі. Бурчить через тісний гардероб, в якому катма щось знайти. Цілує Шарля, що йде на роботу. Ввечері у тому ж ліжку — незмінний нетфлікс. На вихідних — баталії про те, поїхати усім разом до лісу чи лишитися читати книжки на металевих стільцях Люксембурзького саду…
Віра кривиться — як від звуку того самого стільця, який тягнуть по гравію. Все таке звичне, остогидле й… необхідне. Чи відмовиться вона від цього для Атрея? Ким вона буде, якщо відмовиться? Де більша зрада — кинути чоловіка, з яким прожила роки, чи чоловіка, для якого ти маяк під час нічного шторму?
Шарль, який ходить на батьківські збори нерідної йому дитини, підстраховуючи Вірине кульгаве материнство, пише за неї листи в префектуру, гуляє з її псом і миє посуд після її кулінарних експериментів. А ще каже «Ти така гарна, кохана!», навіть коли вона щойно прокинулась і на лиці сліди подушки й нічного серіалу, що ненаситно їсть години її «сну краси».
Атрей, якого вона ніколи не бачила, але без нього життя було б пустим і безколірним. Чоловік, що пише їй нічні листи з-під розітнутого неба, між блискавиць грози і спалахів артилерії, а вдень, коли тихіше, збирає їй квіти в степу.
Вона відкриває месенджер. Все, що надіслано, досі не прочитано. Затискає пальцем Атреєву аватарку й вимикає телефон. Мадам Боварі, що тікає у вікно до коханця, який по неї ніколи не приїде.
Віра поправляє коротку чорну сукню, пробує на стійкість свої шпильки й наводить червону помаду — старий трюк, щоб відвернути увагу від утомлених очей.
Винних в «акті вандалізму» на російській «реконструкції примирення» так і не знайшли. Віра все чекала, що з підозрами прийдуть до неї, — роздруковані фото дуже точно ілюстрували її спіч про екологічні злочини. Тож коли вчора на телефоні висвітилося «Виставка адміністрація», вона першим ділом оцінила шляхи для втечі (прикритися макетом, через чорний хід).
«Мадам Деламар? Ми хотіли б запросити вас на церемонію нагородження переможців цьогорічної виставки…»
Віра лиш здивовано угукнула. Колись вона ненавиділа всі ці офіційні вручення, але цього разу піде. Цікаво ж, як виглядають люди, що не зраджували своїх мрій.
— Хоч поряд постою, — каже вона в дзеркало. — Та ти взагалі молодець! Мало хто б так вигріб у твоїй ситуації! Тільки волосся на маківці поправ, оно півень стирчить…
От-от уже має прийти Анька, у них два місця на балу цих попелюшок. Збризнувшись парфумом, Віра ховає його в сумочку й дістає вібруючий телефон. Третій пропущений від Шарля.
Що таке? Він же не в місті навіть.
«Негайно їдь у “Некер”. Сашку забрала швидка».
Один із підборів різко підгинається. Віра скидає туфлі, випорпує з-під столика кросівки й чимдуж біжить до виходу, наступаючи на розв’язані шнурки. Виставкові роззяви ліниво дивляться вслід розхристаній жінці із червоною помадою. Покинуті шпильки здивовано лежать посеред стенда.
— За протоколом ми мусимо залишити її в лікарні на добу. Мій колега психіатр визначить, була це серйозна спроба самогубства…
— Що?!
— …чи стандартний селфхарм, — втомлено зітхає лікар, — властивий, на жаль, багатьом підліткам.
І, змилостивившись на вигляд розгубленої матері, додає:
— Мені як хірургу виглядає, що це просто глибокий поріз, — глибший, ніж вона хотіла. Може, щось відволікло й рука смикнулася — неуважність, знаєте.
Віра не знає. Її затискають лещатами поперемінно страх і провина. У кишені розривається телефон, вона натискає «Скинути».
— Ну бо діти ж дурнуваті, — каже лікар якось занадто голосно для дитячого відділення. — Деколи так кончено селфхармлять, що попадають у лікарню.
Віра не знає, що сказати на таку невимушену подачу.
— Тут все зашили, все нормально. А от була би стегнова артерія… — замріяно провадить хірург.
Тут його відволікає медсестра, що підсовує якісь папери на підпис.
За пів години їх запрошує до себе психіатр.
— Ми не будемо госпіталізувати Олександру, — каже він. — Скоро відпустимо.
Лікар щось береться клацати в комп’ютері.
— Прояви дітей — це лакмусовий папір дисфункційних стосунків дорослих, — позіхає він. У тоні — жодних звинувачень.
— І що робити? — питає Шарль, а щоки спалахують у Віри.
— Йти всім разом на терапію. У вас є сімейний терапевт?
Віра думає про красиву жінку з доглянутим волоссям, яка колись, наче сто років тому, на початку війни сказала, що це нормально — хотіти нові туфлі, коли світ розвалюється. Чи вона не так сказала?..
— Є. По дев’яносто євро за людину… — бурчить Шарль.
— Що ж, можу порадіти за колег.
Психіатр педіатричного відділення всміхається й встає з-за столу, щоби потиснути їм руки.
«Ідіть і не грішіть», — чогось думає Віра. Навряд чи в когось із них це вийде.
— Знаєш, я довго шукав відповіді на запитання, що ми робимо разом, та так і не знайшов її, — тихо каже Шарль, коли вони знову сидять у незручних кріслах у коридорі.
Віра відчуває, як уважно він на неї зараз дивиться: щока з його боку горить. Крізь прочинені двері кімнатки, де медсестри готують начиння і звіряють протоколи, видно столик із ліками. Чомусь їй кортить прочитати їх назви. Помаранчеві баночки, білі коробочки, зелені напівпрозорі трубки. Майже декор на ялинку. Перегукуються кольорами з мультяшними персонажами на стінах. Пес, панда, кіт, гусак. Як звати тих бурундуків у гавайських сорочках, вони з мультфільмів ще її дитинства?..
— Віро?.. — долинає звідкілясь здалеку.
Чорношкіра медсестра, витончена, як сувенірна статуетка з країн, у яких Віра ніколи не бувала, котить порожнім коридором металевий візок. Склянки на ньому дзвенять, глянцева підлога відповідає їм тривожним співом порожнечі.
— Чіп і Дейл, — видихає Віра. — Бурундуків звуть Чіп і Дейл. Як стриптизерів.
— Віро, тобі кави взяти?
Віра киває невизначено. Шарль підводиться і йде — це її влаштовує. Знічев’я дивиться на телефон: безліч пропущених дзвінків і повідомлень від Аньки.
«Де ти?!»
«Зараз оголосять переможців!»
«АААА!!!! Тебе викликають на сцену!!! Що робити????»
«Я пішла за тебе. Сука, так страшно не було з часу академконцерту в школі. Самозванець на сцені».
«Дві новини — погана і хороша».
Ще три пропущені дзвінки. Багато різнокаліберних емоджі.
«Погана — у тебе не гран-прі».
Смайли і сльози.
«Хороша — у тебе якийсь локус-фокус. Що би це не значило».
Це вона про Locus Award?.. Та ні, не може бути.
«Ще одна погана — з моєю французькою я щось тільки бекнула в подяку зі сцени, бо з переляку не поняла, шо вони питали. Але встигла їм впарити твою візитку. Вибач!!!»
— Я зіпсувала тобі бієнале, — ледь чутно шепоче Сашка, коли вони їдуть додому в таксі.
Шарль поїхав окремо — так попросила Сашка.
— Вічно я всім псую життя.
В останніх словах Віра чує сльози й тягнеться її обійняти.
— Саш, не кажи дурниць.
— Вибач! — здушені сльози прориваються риданням.
Віра згадує пораду інстаграмного психолога про те, що підлітків треба слухати, а не заперечувати, хоч би які дурниці вони верзли.
— Ти справді так вважаєш? — зітхає вона. — Що псуєш мені життя?
Сашка просто плаче, не каже нічого.
Віра відкриває в телефоні Аньчині меседжі.
— Бо я взагалі-то хотіла подякувати за те, як ти здоровецьки мені помогла. І з ідеєю «Міста-павука», і з Домом з Кипарисами… Без тебе був би повний провал. Із тріском і ганьбою. Віриш?
Сашка не відповідає, але схлипи поволі вщухають.
— А так нам дали Locus Award — ти уявляєш, що це значить?!
Віра і сама не уявляє, але хіба це зараз так важливо.
— «Where Heritage Meets Horizon…» — читає Сашка в себе з телефона. — Мені Аліса вже прислала фотку. Ця штука схожа на бронзову дулю.
Вона показує Вірі свій екран — цей факт дивує Віру значно більше за невизначеність форми призової статуетки чи те, що французька бієнале користується англійськими слоганами.
У в’єтнамському ресторанчику біля метро вони беруть два великі супи-фо і несуть їх, гарячі, додому. Мультик Міядзакі на канапі, м’яка собача морда на колінах, плани з’їздити на тепле море («Що, й Алісу візьмемо?») — життя може бути маленьким і затишним.
— За «Місто-павук» тільки шкода, — кисне Сашка, націджуючи в ложку супу так, аби в нього не потрапила цибуля.
— Мені теж шкода за «Місто-павук», — Віра обережно, щоб не зачепити пов’язок, бере її за руку.
— Хороша новина — назву цю ніхто не використав, можна її ще запатентувати. І вона — твоя.
Сашка з недовірою мотає головою.
— А взагалі з цього треба винести архітекторський урок, — цілком бадьоро каже Віра. — Маєш ідею — поспішай показувати. Інакше докумекає хтось інший і покаже її замість тебе.
Сашка гірко зітхає.
— Але й це, як бачиш, не смертельно, — підморгує їй Віра. — Ідеї будуть ще. The trick is to keep breathing, як співали в старій пісні.
Сашка не знає цих пісень. Її вже повністю поглинув Міядзакі.
Віра приносить чай, розламує на кубики молочну шоколадку з мигдалем. Легенько гладить Сашку по волоссю, втягує носом його запах — він не змінився з тих часів, коли її донька ще була життєрадісним рум’яним немовлям.
