Феміністичний детектив ілюстраторки Наталії Кобко «Пані Арета і цвинтар молодиці», що незабаром вийде у видавництві Stretovych, — про розслідування загадкового самогубства у Львові на початку XX століття.
Одного дня місто збурює страшна звістка — самогубство талановитої акторки. Таємницю її смерті випадково починають розслідувати власниця квіткового салону пані Арета та її напарниця Маґда, яка загадковим чином з’являється в місті напередодні.
Розслідування веде жінок у світ мистецтва і грошей, влади і кохання, де кожен має що приховувати. Тут тісно переплітаються амбіції й зрада. Для молодих жінок це виявиться справжнім викликом, бо йдеться про початок XX століття. Разом жінки кидають виклик обставинам, суспільним очікуванням і небезпекам, що причаїлися в найвищих колах. І що глибше вони занурюються в павутину брехні, то більше розуміють: як не крути, а правда має свою ціну — і не кожен готовий її заплатити.
Публікуємо уривок.
— Але паннам тут невільно ходити! Для вашого ніжного розуму, знаєте, — з усією суворістю в голосі кинув старший чоловік, що почесно розсівся на вході до лікарського відділу, де під крилом медичного факультету розкинувся відділ хімії, патології та фармацевтики, дверима якого зо п’ять секунд тому грюкнула жінка, роззираючись у пошуках знайомого обличчя.
— Добридень, пане! Та я прийшла суто з художньої цікавості: хочу повправлятися в рисунку, чула, що тут багацько експонатів… — спробувала видавити з себе ледь не янгольським голосом Арета.
— Малярка? Зрозуміло, тоді проходьте, хоча то однаково звучить вельми жахливо… Сподіваюсь, ваш муж знає, що ви буваєте в таких місцинах, — наче з гидливістю відповів буркотун, похапцем опускаючи свого носа в записник (видно, занотовував відомості про кількість відвідувачів).
— Так, звісно, — без тіні вагань проказала Арета.
Назустріч їй сходами спускався усміхнений молодий чоловік у білому. Його неслухняні каштанові кучері стирчали навсібіч, а вже не такий бездоганно чистий халат свідчив про те, що хороший фахівець днює й ночує у своїй обителі, намагаючись із усіх сил зробити життя людей бодай трохи довшим та щасливішим.
— Тадею, як я рада тебе бачити! Сподіваюсь, мій дзвінок о шостій ранку не надто сколихнув твій дім, — мовила жінка, упускаючи згадку про те, чому не спала о такій ранній годині, ба більше, навіть не лягала.
— Пусте. Хіба батько злякався, чи хто не вмер… А так то фест, ти ж знаєш, від сьомої я вже на роботі, — пригортаючи Арету, проказав лікар.
Тадей силкувався не надто тулитись, аби пан, що безумовно підглядав за ними, не знепритомнів від такої відвертої поведінки.
— Знаєш, колись жінки теж навчатимуться цьому ремеслу, і жоден чоловік, — киваючи на старого, виголосила панна, — не позволить собі кинути в їхній бік такі зухвальства.
А тоді додала пошепки:
— Ну, а поки того не сталося, я з усім своїм реманентом буду вдавати, що сумлінно вправляюся в рисунку.
Ареті пригадався один випадок. Років десять тому в газеті висміювали дуже гучний випадок з американкою Елізабет Блеквелл, що мала сильну й непохитну віру у своє медичне майбутнє, та зіткнулася з реаліями консервативного суспільства, в якому жінка досі могла бути хіба красивим додатком до вельможного пана, але аж ніяк не самостійною особистістю. Чого міс Блеквелл тільки не радили — і відправляти замість себе кузена, аби не розбурхувати лекторій, переповнений чоловіками, і самій перевдягатися мужчиною, щоб дістати право на здобуття фаху та змогу відвідувати всі лекції. Проте її віра у власні сили й безстрашність перед викликами суспільства створили з неї ту, ким вона врешті стала, — першою жінкою-медиком.
— Амінь! Мене досі смішить, що люди так впевнено видають тебе завчасу заміж. То дуже вигідно, що ти подібна на панну, яка має свого мужа, — підморгуючи, оголосив знайомий. — Якби я був жінкою…
Тадей продовжував, та панна його вже не слухала, а мовчки йшла коридором. Їдкий сморід якоїсь солодкавої речовини ледь не вивертав нутрощі. Намагаючись відволіктися, Арета роздумувала: «А що якби Тадей і справді народився жінкою? Він би тут не працював, не вдягав свого ошатного білого халата, не мав би за честь спілкуватися з професором Обжутом… Докторові всі завдячують відкриттям Патологоанатомічного інституту та дивного й доволі страшного музею хвороб людини, до якого ми, здається, саме на-бли-жа-є-мось»…
