Українська мисткиня Єлизавета Кремницька, вихована в традиціях європейських художніх академій, знаходила натхнення у творах Соні Делоне та Анрі Матісса, Олександри Екстер та кола Казимира Малевича, сперечалася з Аллою Горською про мистецькі підходи. У 1950-х роках художниця з іншими представниками Закарпатської школи живопису «улили живий струмінь» до творчості Тетяни Яблонської.
Попри це спадщина Кремницької недостатньо репрезентована в музеях, на артринку часто трапляються підробки її картин, а загальний обсяг доробку досі ніхто не рахував. DIVOCHE.MEDIA поспілкувалося із художником Павлом Ковачем та історикинею мистецтва Катериною Тихоненко про життя та творчий шлях Єлизавети Кремницької.
Сповнена білих плям біографія: чого ми не знаємо про Лізу Кремницьку
Ліза Кремницька народилася 1925 року в Ужгороді, у місцевості Радванка. Сто років тому мікрорайон вирізнявся етнічною строкатістю: угорці, словаки, українці, роми, євреї, росіяни. На той час закарпатські землі перебували у складі Чехословаччини.
Батько художниці Людвиг Кремницький був словаком, він працював в одному з ресторанів Ужгорода. Мати — Дора, за походженням — угорка. В автобіографічній довідці 1965 року художниця зазначила, що її батьки були робітниками.
Залишається без відповіді запитання, чому обидві дитини цих робітників обрали професією мистецтво? Адже молодший брат Єлизавети Отто став скульптором. Дослідники припускають, що на обох справили враження місцеві народні ремесла. Не відомо, чи залишила художниця спогади про дитинство: в архівах чекають на свого дослідника її переважно угорськомовні щоденникові записи та листування пізніших років. Дві автобіографічні довідки художниці — 1961-х та 1965 років — фіксують лише скупі дані: де народилася, де навчалася.
Після закінчення школи у 1941 році Ліза вступила до торгового технікуму, але за рік скрутне становище родини змусило дівчину кинути навчання. У 1946-му вона вступила до художнього училища Ужгорода на спеціальність «декоративний розпис» та закінчила його за чотири роки.
«Вже на першому курсі дивувала викладачів чуттям кольору та здатністю уловлювати найістотніші портретні риси», — пише про неї мистецтвознавець Михайло Сирохман в есеї до альбому «Мистецтво українських шістдесятників» (видавництво «Основи», 2017 рік).
Ще одна біла пляма в біографії — чи була Ліза самоукою до вступу в училище, чи отримувала приватні уроки, або вона дійсно мала художній талант, що яскраво проявився у віці 21 року?
Там же Сирохман зауважує, що у художньому училищі Ліза одна не мала етюдника та носила фарби у портфелику. Бідність переслідувала її все життя.
Улюблена учениця Адальберта Ерделі
Вирішальним для формування Кремницької як художниці стало навчання у художньому училищі Ужгорода, засновником якого та одним з її викладачів був художник, відомий представник Закарпатської школи живопису Адальберт Ерделі. Він здобув освіту в академіях мистецтв Будапешта і Мюнхена, у 1929–1931 роках мешкав та працював у художній колонії Гаржілес на півдні Франції, брав участь у виставках у Парижі та Брюсселі. Його власний малярський стиль був суголосний тогочасним європейським тенденціям.
Ерделі прагнув розвивати художню освіту у рідному краю. Тож 1927 року разом із Йосипом Бокшаєм, який також був випускником Академії мистецтв Будапешта, відкрив Публічну школу живопису.
Художник згуртував навколо себе мистецьку спільноту та мріяв відкрити вищий художній заклад в Ужгороді. Після того як Закарпаття стало частиною срср, Ерделі звертався до Спілки художників України, щоб заручитися підтримкою свого задуму. Восени 1945 року Адальберт Ерделі на вході до закладу навіть помістив вивіску «Академія». Але її довелося зняти після візиту представників Спілки з Києва. Радянська влада дозволила лише створення художньо-промислового училища. Факультетів, притаманних академії — станкового живопису та скульптури, — також не дозволили. Лише ремісничі професії.
Ані назва навчального закладу, ані перелік спеціальностей не могли стримати Ерделі від академічного підходу у викладанні. Штудії з академічного малюнку проводилися по вісім годин на день — навіть для тих, хто вивчав «декоративний розпис», як Ліза Кремницька. І звісно, ні сам Ерделі, ні решта викладачів не могли відмовитися від свого мистецького бачення, вихованого європейськими академіями, та від візуальної ерудиції, накопиченої в музеях та галереях Парижу, Відня та Мюнхену. Тому їхні учні продовжували у своїй творчості традиції сучасного їй європейського мистецтва. Ерделі називав Кремницьку однією з улюблених учениць.
Наприкінці 1940-х культурні радянські функціонери звинуватили Ерделі у «формалізмі» та «буржуазному естетизмі». Протягом кількох років його усунули з усіх посад та відправили на пенсію.
Якою була Ліза Кремницька
Невисока худенька Ліза була хворобливою та мала гоноровий характер. На курсі вона була єдиною дівчиною серед хлопців: вочевидь мистецтво вважали тоді «чоловічим» фахом. Кремницька легко дратувалася, юні розбишаки користувалися цим та навмисно втягували її до сварок.
Сьогодні ми можемо скласти її портрет здебільшого за спогадами сучасників, насамперед — її чоловіка, художника Павла Бедзіра.
«У Лізи було важке життя, вона була обділена батьківською ласкою. Тому на цілий світ дивилася із підозрою. Втіху вона знаходила тільки у любові до тварин. Навіть сварила мене, коли я випивав молоко, призначене для цуценят. Бо я, мовляв, можу пити й чай», — розповідав Павло Бедзір журналісту Олександру Гаврошу (стаття у газеті «Старий замок», 1 липня 1999 року).
«Ліза противилася всьому обов’язковому. Запізнювалася на заняття в училищі. Її дратував наступ радянської влади на релігію, тому перед заняттями вона заходила помолитися до римо-католицького костелу. Ліза різала правду у вічі, хоч якою неприємною була та правда. Важкувато сходилася з людьми», — описує художницю Михайло Сирохман в альбомі «Павло Бедзір» («Видавництво Олександри Гаркуши», 2018 рік).
«Все, що я знаю про Лізу — то її твори. Відтоді як ми подружилися з Павлом Бедзіром, він мені показував [свої та Лізини] роботи. І моя власна творчість, якщо так образно говорити, — то я їхній син. Тому я і займаюсь тим, що популяризую Лізу Кремницьку, Павла Бедзіра та треба додати Ференца Семана. Вони троє трималися вкупі й разом так творили. Я чесно скажу, мене найменше цікавить їхня біографія. Але мене цікавить творча біографія, тому що це не одне і те ж», — розповідає DIVOCHE.MEDIA художник Павло Ковач.
Серед українських мистецтвознавців мало хто досліджує життя і творчість Лізи Кремницької. Кураторка та історикиня мистецтва Катерина Тихоненко, яка 2017 році обрала темою дипломної роботи творчість Кремницької та Бедзіра як нонконформістських митців Ужгорода, розповіла про свій інтерес до цієї художниці.
Катерина зростала в Ужгороді, з дитинства багато чула про Бедзіра — її батько свого часу дружив із ним, пізніше познайомилася із Павлом Ковачем. Вона знала, що у Бедзіра була дружина Ліза Кремницька. В юності захотіла дізнатися про художницю більше, бо їй дуже подобалися її твори. Але інформації було обмаль.
«Я зрозуміла, що єдиним джерелом можуть бути матеріали приватних архівів Бедзіра і Кремницької. У своїй роботі я хотіла висвітлити історію співпраці й приватної практики кожного з них. Моєю основною мотивацією було розказати про цих митців, бо хто, як не я. Коли я робила це дослідження, мені стало прикро від того, що її твори розпорошені по приватних архівах і не представлені в художньому музеї на рівні з іншими місцевими художниками. На мій погляд, це пов’язано з тодішньою мистецькою тусовкою, в основному це були чоловіки. Хоча на професійному рівні, здається, її поважали», — пояснює свій інтерес Катерина Тихоненко.
Десятирічний шлях до визнання Спілкою художників
У 1952 році Єлизавета Кремницька вийшла заміж за Павла Бедзіра, з яким познайомилася ще за часів студентства. Майже все спільне життя подружжя не мало власного житла: попервах жили у Кремницьких в однокімнатній квартирі, пізніше орендували кімнату. Найдовше вони мешкали у майстерні Художнього фонду, де і працювали, і влаштовували вечірки.
Одну з орендованих парою квартир описує мистецтвознавець Михайло Сирохман в альбомі «Павло Бедзір»: «На кухні було опалення, і Ліза віддала її поету Кирею з дружиною і дитиною. Це було проявом вродженої дієвої гуманності Лізи. Хоча пішов поголос, що поет був її коханцем. Кімната була доволі малою, частину простору займав офортний верстат Павла, а ще там тулилися Лізини песики. Картини ніхто не купував, їх складували у дроварні, вони там нищилися».
Організація «Художній фонд» у радянському союзі виконувала функції артринку, який у своєму вільному прояві як буржуазне явище був заборонений. У фонді художники отримували замовлення на твори, що мали б прикрашати громадські приміщення, на монументальні оздоблення фасадів та інтер’єрів, а також могли продавати готові роботи, якщо ті вписувалися у дозволений напрям — соцреалізм. Багато закарпатських художників знайшли свій порятунок у пейзажах. Це не було заборонено, але за них платили менше, ніж за портрети вождів, історичні сцени чи сюжети, що оспівували працю трудящих.
Павло Ковач наголошує, що Ліза категорично не сприймала соцреалізм і від цього страждала. Кубістичні, експресіоністичні та абстрактні роботи вона створювала для себе протягом всього життя, але не могла цю творчість запропонувати на виставки. Художниця шукала компромісів, але вони приносили дуже скромні заробітки.
Одним з офіційних заробітків Бедзіра та Кремницької було оформлення мозаїками або технікою сграфіто автобусних зупинок на Закарпатті та на Хмельниччині. Дослідник закарпатського мистецтва Олександр Нікітчук розповів DIVOCHE.MEDIA, що він відтворив перелік об’єктів, які оформлювали Кремницька та Бедзір. Серед них — 21 проєкт, де Єлизавета брала участь самостійно або спільно із чоловіком з 1968-го до 1977 року. Не всі проєкти були виконані. До нашого часу збереглися лише декілька. Серед них — зупинка біля села Річка на Закарпатті.
«Ліза фантастично працювала із кольором. І хоча це не був совецький колір, у чому можна звинуватити художницю, якщо картина називається “Крановщиця”?» — розмірковує Михайло Сирохман в альбомі «Павло Бедзір».
Це питання є риторичним. Якраз подібні картини Кремницька і пропонувала для виставок — від міських до союзного рівня. І тому невелика кількість її картин присутня у музеях України. Але найцікавіші твори, що вона робила для себе, розпорошилися по приватних колекціях.
Ця невідповідність соцреалістичним стандартам змусила Кремницьку і Бедзіра обирати між ситим життям та напівпідпільною, але вільною творчістю. Друге було для них цінніше.
На жаль, «Крановщиць» та інших компромісних творів було недостатньо для вступу до Спілки художників, що могла б забезпечити стабільний потік замовлень. Першу заяву на вступ Кремницька подала 1958 року. Вона отримувала статус кандидатки, який то подовжували, то скасовували. Кремницька подавалася ще двічі, їй писали рекомендації метри закарпатської мистецької спільноти. Попри таку підтримку, важливого статусу художниці довелося чекати 10 років від першої заяви.
В альбомі «Павло Бедзір» Михайло Сирохман цитує претензію до творчості КремницькоЇ, що є уривком газетної публікації тодішнього арткритика: «Почуття глибокого суму викликає “Портрет матері” художниці Є.Л.Кремницької. Суму у двоякому розумінні: по-перше, за працю, марно витрачену людиною не без обдарування; по-друге, і це головне, суму отакої світової скорботи, навіяною на глядача “Портретом”. Перед нами на картині профіль старої жінки в чорному з опущеною головою, із згаслими очима, яка, здається, поринула думками, важкими як свинець, на три століття назад… А з чим пов’язана скорбота в “Портреті” Кремницької? Адже ми живемо у радянському суспільстві, найістотнішими рисами якого є історичний оптимізм…»
Мистецтвознавиця Оксана Гаврош у статті для «Образотворчого мистецтва» (випуск №2 за 2015 рік) наводить приклад чергової відмови Кремницькій у членстві у Спілці — «…за творчу пасивність». Далі Гаврош міркує: «Дивно, що активна і темпераментна художниця, яка ще кілька років тому представляла закарпатську школу практично на всіх представницьких виставках, враз стала “пасивною”… Непорозуміння чи свідомий акт приборкання норовливих?»
Напівпідпільна свобода творчості Кремницької та Бедзіра
Вираз «творча пасивність» жодним чином не характеризує Кремницьку. Навіть постійними спробами догодити комісіям, що обирали картини на офіційні виставки, Єлизавета демонструвала неймовірну наполегливість. Їй, Бедзіру та іншим закарпатським майстрам часто відмовляли, але твори цих художників все одно час від часу потрапляли на московські та київські виставки та дивували тамтешніх художників.
Обласкана радянською владою за творчі здобутки художниця та викладачка Київського художнього інституту Тетяна Яблонська захоплювалася картинами закарпатських колег.
«А тут почалася “відлига”. Розвінчали культ особистості. Розпочалося пожвавлення в мистецтві. Відчула і я безвихідь у своїх картинках “на дитячу тематику”. Відчула і я потребу в активній творчості. Допомогло Закарпаття, його надзвичайна цікава школа живопису. Як свіжо сприймалися в нас роботи Ерделі, Коцкі, Манайла, Шолтеса, Глюка, Бокшая! Який живий струмінь улили вони в наше мистецтво! Як активно стали виступати на наших виставках! Та незабаром і по їхніх головах пройшовся кийок ждановських постанов», — цитує нотатки Тетяни Яблонської «Дзеркало тижня».
Художник Павло Ковач розповідає, що творче подружжя регулярно подорожувало до Москви, щоб відвідати виставки: «Єдине, чим їх тоді притягувала Москва, то спочатку виставки французів, потім — американців. До того ж ще були живі ті, що особисто знали авангардистів 1920-х років і ховали у себе вдома їхні роботи. Ліза спілкувалася з художниками, які дуже добре пам’ятали Малевича і всю їхню групу. Я бачив листи, з ким вона листувалася в 1950–60-х роках».
Учень творчого подружжя додає, що Кремницька надихалася творчістю Соні Делоне, роботи якої могла бачити в іноземних мистецьких журналах. Також вона захоплювалася Ольгою Розановою та Олександрою Екстер. Імовірно, й оригінали робіт Екстер та інших авангардистів художниця могла бачити під час поїздок до Києва.
«Вони постійно їздили в кінці 1950-х років до Києва, спілкувалися із місцевими художниками. Особливо з Григорієм Гавриленком. Павло розповідав, що він та Ліза сперечалися з Аллою Горською щодо реалізму. В них було інше виховання, вони не шанували [радянський] академізм. Але Алла Горська хотіла, щоб формула соцреалізму була і за формою, і за змістом національною. Тому влада називала її націоналісткою», — пояснює Павло Ковач, додаючи, що для Кремницької абстракція була важливіша за експерименти з монументально-декоративним мистецтвом, в якому яскраво проявила себе Горська.
Бедзір та Кремницька тісно спілкувалися із львівською художньою спільнотою. Роман та Маргіт Сельські, Леопольд Левицький, які також мали європейську художню освіту, приїздили до Ужгорода, спілкувалися та обмінювалися роботами із закарпатцями.
Подружжя мало величезне коло спілкування поза Ужгородом, вони читали іноземні журнали про сучасне мистецтво, культуру, філософію та щиро ділилися своїми знаннями. Тому поступово навколо Лізи та Павла згуртувалася спільнота ужгородської молоді, здебільшого мистецької, яку спостерігачі з кдб прозвали «авангардистським кублом». Спільнота не мала офіційної організації, Бедзір був її умовним лідером, бо багато хто приходив послухати саме його.
Художники збиралися у художніх майстернях або у ресторані «Верховина». У цих зібраннях ужгородці почувалися вільніше, ніж їхні однодумці у Львові чи то пак у Києві, де нагляд за творчими зібраннями був набагато суворішим.
Спільне та різне у поглядах Кремницької та Бедзіра
Крім мистецьких інтересів, Павло Бедзір цікавився філософією, східними культурами та релігіями, практикував йогу, голодування. Він мав програму особистісного розвитку, до якої попервах залучив і Кремницьку. Вочевидь, на початку художниця охоче цікавилася всім тим, що робив її чоловік. Зокрема й у творчості — у 1960-х Єлизавета за прикладом чоловіка звернула увагу на графіку та зробила серії робіт олівцями та тушшю. Але врешті вона повністю присвятила себе живопису. А Павло полишив живопис ще наприкінці 1950-х, віддав дружині всі фарби та методично вивчав різноманітні графічні практики.
«Павло постійно під’юджував Лізу, мовляв, жінки не такі розумні, як чоловіки, їхній мозок не схильний до філософствування. Тому Ліза читала все, що читав він, якщо не більше. І коли він починав говорити, вона його перебивала, або доповнювала, або сперечалася. Але у живописі вона була на дві голови вище за нього. Ймовірно, він це розумів, і тому постійно її підколював», — ділилася спогадами головна зберігачка фондів Закарпатського обласного художнього музею Галина Рижова в есеї «Культурний анклав: неофіційне мистецьке життя Ужгорода 60-х» (альбом «Мистецтво українських шістдесятників», видавництво «Основи», 2017 рік).
Серед записів Бедзіра 1960-х років дослідник Михайло Сирохман знаходить такі нотатки: «Піст, заняття йогою, помірні фізичні вправи, великі фізичні вправи, читання, дієта…». У деяких замітках згадує дружину: «Після голодування дати обітницю Брахмачар’я; розмова — дати обітницю мовчання, відповідати “так” і “ні” — почати з Лізи…» І ще: «…остання розмова з Лізою відбулася — нових не починати — даремна трата часу; ніколи і нікому не пояснювати свої вчинки, це стосується тільки мене», «поки немає окремої квартири, спати окремо і без усіляких поцілунків…»
Ліза мала й свої читацькі інтереси, що не перетиналися з інтересами Бедзіра. Наприклад, вона захоплювалася книжками французької письменниці Франсуази Саган. У 1950–60-х Саган писала про незалежних жінок, ламала традиційні уявлення про роль жінки, фокусувалася на темах внутрішніх конфліктів, чуттєвості, самотності сучасної людини. Ймовірно, для Лізи Кремницької це було ближчим за чернечі аскези.
«Людина залишається головним об’єктом у творчості Є. Кремницької. Не схильна до зображення природних ландшафтів, Кремницька вибудовує оточення саме навколо людини, а не навпаки», — писала у дипломній роботі Катерина Тихоненко. Другою помітною темою у творчості Кремницької авторка називає абстрактну композицію, де художниця зверталася до плями та лінії.
Від самого початку їхнього знайомства Павло прагнув допомогти Лізі оздоровчими практиками, адже вона завжди мала слабке здоров’я. Він вважав себе її наставником.
«Я вважаю, що чоловік і жінка мають обрати спільну програму розвитку… Але тут я допустив помилку. Спочатку Ліза погоджувалася зі мною, а потім зробила все, щоб я не зміг реалізувати себе як філософ. Між нами постійно була напруга, і через це ми нічого не досягли. А якби ми порозумілися, то зробили б щось неймовірне… Я незрілим увійшов у подружнє життя. Я винен у тому, що передчасно зробив себе учителем. Я хотів нав’язати їй свій спосіб життя», — розповідав Павло Бедзір Олександру Гаврошу (стаття у газеті «Старий замок», 1 липня 1999 року).
Ліза Кремницька померла 11 березня 1978 року від онкологічного захворювання. Вона прожила у власній квартирі лише кілька місяців.
«На смерть Лізи він [Бедзір] намагався реагувати певною філософською бравадою, відсторонено формулюючи судження про неї та їхнє спільне життя. Насправді ж це був чи не єдиний випадок, коли Павло Бедзір, мисляча людина і йог, який був начебто понад звичайними емоціями, просто по-людському плакав», — пише Михайло Сирохман в альбомі «Павло Бедзір».
Про виставку графіки Лізи Кремницької у Києві
У червні-серпні 2025 року у київській галереї Stedley Art Foundation пройшла виставка «Моя Ліза». У камерній експозиції вперше були представлені маловідомі графічні аркуші Єлизавети Кремницької з колекції Павла Ковача. Назва «Моя Ліза» походить від ніжного звертання Павла Бедзіра до своєї дружини.
У каталозі виставки зазначено, що чорно-біла графіка суголосна темній добі після хрущовської відлиги. Упорядники міркують, як під час роботи над цими аркушами Ліза Кремницька могла згадувати свідчення очевидців про розправи нквс над художниками-авангардистами.
Персональні виставки творів Кремницької — рідкісне явище у мистецькому просторі України. Найчастіше її твори можна побачити спільно з іншими закарпатськими авторами. Наприклад, кілька картин Кремницької були виставлені торік на виставці «Закарпатська школа живопису» у червні-серпні у Київській картинній галереї: «Маланка», «Верховинська мадонна» та абстрактні композиції. Але графіка Кремницької — ще більш рідкісне явище.
Куратор виставки «Моя Ліза» Павло Ковач розповів DIVOCHE.MEDIA, що ідея такої експозиції народилася торік: «Я брав участь у виставці “Кола Тіберія Сільваші” [в Українському домі у вересні-жовтні 2024-го]. І Тіберій познайомив мене із [засновницею галереї Stedley Art Foudation] Стеллою Беньяміновою. Вона показала мені свій музей. У розмові Стелла зауважила, що має одну роботу Лізи Кремницької, і вона їй дуже подобається, бо це абстрактна графіка. Я показав їй десь 10–15 зразків графіки Кремницької [зі своєї колекції]. Пані Стелла запропонувала зробити виставку. Стелла — така прогресивна жінка. Вона багато вкладає у розвиток культурних відносин. Я зрозумів, що її притягують такі сильні постаті, як Ліза Кремницька, які не дали себе скомпрометувати у часи, коли радянський союз усіх нас гнобив».
Чому спадщина Кремницької потребує уваги дослідників
Історикиня мистецтва Катерина Тихоненко вважає, що творчий спадок Єлизавети Кремницької гідний репрезентувати українське мистецтво 1960-х у контексті модерного європейського мистецтва XX століття у музеях України. Водночас жодна інституція досі не порахувала твори Кремницької та не зробила аналіз їхньої автентичності.
«В основному її роботи розпорошені по приватних колекціях. І я не раз стикалася із підробками Кремницької. Тому потрібно робити ревізію: знову дослідити наявні в Україні приватні колекції, зробити мистецький аналіз, зробити ревізію мистецької практики Кремницької з феміністичної оптики та з критичної теорії. Адже академічні й неформальні кола тих років — це зазвичай чоловіки. Гадаю, для Кремницької важко було залишатися автентичною серед них, але це радше мої здогадки. Також варто звернути увагу, що в Ужгороді завжди було мультиетнічне та мультилінгвальне середовище. Досліджуючи Кремницьку, ми можемо краще зрозуміти тодішній Ужгород», — пояснює Тихоненко.
Під час роботи над дипломною роботою майбутня кураторка знайшла в архівах щоденники Кремницької. Художниця писала їх, переходячи з мови на мову, переважно вживала угорську. У тих нотатках вона ділилася своїми переживаннями. Тому особистість Кремницької може бути цікава іншим дослідникам.
Велика кількість підробок творів Кремницької пов’язана із тим, що багато робіт художниця створила для себе, а не для офіційних організацій, які могли б зафіксувати їх в офіційному каталозі. Друга причина — відсутність нащадків: у певний період після смерті Павла Бедзіра у 2002 році непорядні знайомі художника винесли з його квартири багато речей, серед яких і картини подружжя. Вже пізніше Павло Ковач забрав те, що лишилося, до своєї майстерні. Зараз він опікується творчою спадщиною та архівами Кремницької та Бедзіра, які зберігає в їхній колишній майстерні. У 2015 році Ковач організував музей-майстерню Павла Бедзіра у цьому приміщенні.
«Я б хотів, щоб її образ промалювався. Вона лікувалася через свою творчість, яка була для неї всім. Вона приносила у жертву свій добробут. Вона не була матір’ю. Її мистецтво настільки ідентичне їй, що, коли я дивлюся на її роботи, я просто уявляю її, яка вона, тому що вона жива у своїх роботах… Ліза могла почати малювати [натурника] з пальця ноги і закінчити носом чи вухом. Вона настільки тонко відчувала фігуру. Вона могла малювати так, як Матіс. І фігура в неї виходила настільки жива і довільна. А потім вона могла абсолютно абстрактно і кубістично зробити малюнок. В неї бажання творити було на рівні магії», — розповідає у коментарі DIVOCHE.MEDIA Павло Ковач.
Наступного року художник та зберігач спадщини своїх вчителів планує організувати виставку творів Кремницької, Бедзіра та їхнього львівського колеги Леопольда Левицького, з яким подружжя товаришувало. У колекції Ковача є ліногравюри із підписами Левицького, які він подарував Бедзіру та Кремницькій. Така виставка може стати гарною ілюстрацією дружби та співпраці українських митців, свідченням андеграундних творчих процесів тієї доби.
