Співачка та музична продюсерка ТУЧА (Марія Тучка) представила кліп на трек «Мала» з альбому «Лірика моєї любові». Робота складається з двох відеоесе. Перше — інтимна історія самої виконавиці про батька, знята одним дублем без сценарію та прикрас. Друга частина — відеоперформанс, у якому на тіло співачки проєктуються історії її підписниць та підписників про їхніх батьків.
«Я сподіваюся, що ці відеороботи знайдуть свого глядача й слухача та дозволять хоча б на мить проплакатись, звільнитись і відпустити енергію порожнечі, про яку я написала цю пісню», — говорить Туча.
За словами артистки, «Мала» — це чесна розмова про відсутність батька і травму, з якою виросло ціле покоління. Пісня та кліпи перетворюють особистий досвід на соціальний проєкт, що створює простір для катарсису й колективного звільнення.
DIVOCHE.MEDIA співачка розповіла, чому важливо показувати батьків без ідеалізації, як народилася ідея поділити кліп на дві частини та чи може музика брати на себе соціальні теми.
Як народилася ідея зробити пісню та кліп саме про батька?
Ця пісня не присвячена батькові, вона присвячена всім дітям, малим, які виросли без нього. У мене не було якогось чіткого плану написати цей трек — була просто енергія, почуття, біль, злість, ненависть, діра, яку він залишив по собі. Саме про це я співаю, щоб частково звільнитися.
Я прагнула розказати свою історію й стати провідницею для інших. Тож тому розділила кліп на два відеоесеї. Перший — особистий: де я одним дублем зняла свій портрет без мейку, без сценарію, просто виспівую всі ці слова, які написала про себе ж — малу, саму, розгублену без нього. Мені хотілося показати цю сирість і справжність. Я хочу, щоб мене побачили саме такою.
Друга історія — колективна. Це проєкція коментарів, які люди залишили під моїм постом в інсті, на моє тіло. Я стаю провідником історій інших людей, полотном.
У суспільстві часто романтизують образ батька, чому важливо показувати й інший бік — недосконалий, реальний?
Розкажу мем, який колись побачила в інтернеті: «Що є в зумерів, чого нема в міленіалів? Батько». Нас таких багато — тих, хто виріс у постійній присутності відсутнього батька. Я в цьому переконалася, коли запитала у себе в інсті: «Хто вас виховував?» І понеслося! Дуже багато людей, особливо жінок, поділилися своїми історіями. І ми настільки схожі в них. І ці історії взагалі не романтичні — швидше трагічні. Хепіенд у них один: відрефлексувати й відпустити. А ще важливе розуміння, що ти не одна, коли читаєш усі ці історії. І це трохи лікує. Саме для цього важливо показувати інший бік.
Чому ти вирішила винести у публічний простір колективний досвід, а не лише свою особисту історію?
Мене на це наштовхнули люди. Я побачила всі ці відгуки й зрозуміла, що ця тема взагалі не проговорена в суспільстві. Для ясності: це не звинувачення чоловіків у тому, що вони «погані батьки». Це радше роздуми для майбутніх батьків, якими не треба бути. Водночас я хочу наголосити, що багато чоловіків сьогодні справді захищають нас. Дехто з них фізично не має можливості бути поруч зі своїми доньками, а хтось загинув, і це дуже боляче.
Я б хотіла, щоб ця пісня стала своєрідним майданчиком для емоційного полегшення.
Ти використала справжні коментарі жінок про їхніх батьків. Що тебе найбільше вразило в цих історіях?
Найбільше мене вразили жінки, які, навпаки, писали чудові речі про своїх батьків і ніби просили вибачення за те, що в них усе добре. Вдумайтеся в цей сюр: відчувати сором лише тому, що тебе любив твій тато.
Чи може музика бути майданчиком для чесних розмов про сімейні стосунки й травми?
Може, і навіть інколи повинна. Це вже питання до артиста — наскільки він щирий у тому, щоб про це співати. Я бачила дуже вдалі спроби — наприклад, як Oi Fusk говорив про свою травму зросійщення його ж мамою. І бачила не дуже вдалі, як KOLA, яка теж співає про свого батька. Я їй не повірила, хоча я є її цільова аудиторія. Я відчула саме ту романтизацію травми, про яку ти питала вище. А травма — ніхуя не прикольна. Вона нудюща, важка й виснажлива.
Чи відчуваєш ти відповідальність як артистка говорити про складні теми, чи все ж мистецтво має бути «вільним» від соціальних зобов’язань?
Є мистецтво про складні теми, є мистецтво про прості — і все це ок. Я не закликаю всіх артистів бути соціально зобов’язаними. Лише один виняток для мене очевидний — це українська мова й українські цінності. А далі співайте хоч про Алєга і крем-брюле, мені насправді байдуже. Музика має бути різною.
Де для тебе межа між особистим висловлюванням і соціальним меседжем у музиці?
За відчуттями. Щось я готова сказати щиро, а щось — поки ні. Для мене альбом «Лірика моєї Любові» дуже інтимний. У ньому я максимально відверто говорю про речі, які навіть страшно виставляти на світло медійності. Але я зрозуміла, що готова це зробити.
Коли ти відкрито говориш про свої страхи та переживання, то в цій, здавалося б, слабкості народжується твоя сила. Тобі вже не страшно. А далі ти стаєш резонатором — і дуже добре, якщо іншим відгукується твоя історія. Бо насправді ми всі схожі, і наші переживання теж схожі.
Нещодавно мама скинула мені відео з текстом: «Не всі доньки — татові принцеси. Деякі з них — мамині воїтельки». Я хочу подякувати всім матусям за те, що вони часто були й залишаються для нас повноцінною підтримкою, люблять за двох, зцілюють нас. І окремо хочу сказати своїй мамі: дякую тобі за все, що ти для мене робиш. Я — твоя воїтелька і твоя принцеса.
