Донедавна я щиро вірила, що догідливість — це чеснота. Змалку чула від дорослих: «Ти у нас така дипломатка, миротвориця, розумничка не по літах». Мене хвалили за те, що миттєво оцінювала емоційну атмосферу, відчувала найменші коливання батьківського настрою. Знала, коли не підходити, не турбувати, не дихати, а коли проковтнути сльози і йти втішати дорослого. Мала багатий інструментарій запобігання катастрофі й невелику кількість бажань, щоб батьки могли їх забезпечити.
Я росла «нормальною» дитиною. Та те, що зовні було схоже на врівноваженість, всередині ходило маятником між «врятувати інших» і «почути себе». Адже в мені жило сильне «я», яке просто було недоречне, не на часі.
Зі зручних дітей виростають дорослі, яким бракує слів. Вони часто не знають, що їм подобається, а що — ні. Вони схильні зливатися з більшістю і піддаватися впливам. Але та самобутня індивідуальність все ще сидить всередині. Вона пробує достукатися із самого дна, із задвірків свідомості.
З «розумнички не по літах» виросла доросла-амфібія. Я видозмінювалася відносно середовища, всіх задовольняла, показувала хороші результати, була «продуктивною», «корисною», найкращою, батьківською гордістю. Я була собою задоволена, доки не зрозуміла, що живу не своє життя.
Першим заговорило тіло, адже моя суперсила — чуття на емоції всього оточення без винятку — тримала мене у постійній напрузі, латентній граничній включеності. Тіло, уважне до середовища, було не здатне розслабитись.
Я стала втрачати голос. Будь-яка застуда супроводжувалася тижневою неможливістю говорити. Слова застрягали в мені, бо травма засіла десь там — у горлі. Моє тіло досі складається із вузлів невимовленого, адже ще змалечку засвоїла: говорити не бажано, а якщо говорити — то тільки те, чого інші від тебе чекають.
Мій шлях до власного голосу довгий і вибоїстий. Розпочати допомогло читання. Слова, які інші жінки знаходять у собі, нормалізують те, що я поки не можу собі дозволити. Так через чужі досвіди і слова сформувала власну оптику, народила перші особисті рефлексії. Анні Ерно, Сильвія Плат, Сьюзен Зонтаґ за руку вели мене до чесного погляду без потреби перед кимось виправдовуватися.
Я й досі помиляюся, бо ще не маю повної довіри до сили власного слова. Досі нелегко дозволити собі недосконалості, показати себе справжньою, а не «у вигідному світлі». Та письмо звільняє. Ділюся вразливістю — і мені легше дихається.
Якщо не ословити те, що накопичилося всередині нас, — ми стаємо забитим фільтром, крізь який справжнім, щирим словам все важче проштовхнутися. Це працює як всередині, так і зовні: ми більше не здатні розпізнати, що думаємо про ті чи інші речі, які впускаємо в себе. На наших відчуттях вже так багато намулу, що видимість близька до нуля, ідемо за приладами.
Внутрішнє рішення стати на шлях змін, почати виражати незгоду з чужою думкою чи окреслити свої кордони швидко наштовхнеться на шалене відчуття провини. Люди гратимуть на контрастах: «Що це з тобою сталося? Ти ж була така чудова, мила і приємна! Ану бігом відкотися до попередньої версії!»
Або й так: «Я не знаю, як тепер із тобою бути».
Коли перше «ні» злетить із твоїх вуст, буде страшно й страшенно незручно, адже бути догідливою таки комфортно, це шлях значно меншого опору. Можливо, те «ні» доведеться спочатку випробувати у тиші, а тоді повторити багато разів. Можливо, доведеться таки сісти і провести ту неприємну розмову.
Але всі ці кроки варті того, щоб нарешті бути собою. Не ранити інших людей, ставитися до них із розумінням, але водночас чути той дзвіночок всередині, який сигналізує: мені з цим не ок.
Це вже хороший початок.
Мені дуже імпонує сучасна течія «нової щирості»: коли в літературі, кіно, культурі загалом транслюється цінність емоційної правди, відхід від цинізму і розкриття особистих історій. Зовнішній світ зараз дає нам дозвіл, можливість розказати про життя крізь призму власного емоційного сприйняття. Ти можеш не подобатися, і це нормально. Тож говори.
