Як колективний досвід війни позначається на наших життях. Як ми не виростаємо і не стаємо сильнішими, а лишаємося жалюгідними. Але це наше життя, і ми маємо право такими бути.
Я зранку передчувала нещастя. Повітря й асфальт були розжареними та смерділи смолою. Насувалася гроза. Тіла пітніли, лиця палахкотіли. Тоді я вперше з початку повномасштабного вторгнення побачила так багато чорних хусток. Тривога, яка супроводжувала мене в подорожі, набирала обертів. Стояла у горлі клубком, скаженіла, як підстрелена лисиця. До останнього впиралася нігтиками, відмовляючись вийти. Я б відчула полегшу, якби вона прорвалася блювотою.
Ми купили лохини в жінки з пласкими короткими нігтями й сіли на автобус. Я прихопила журнал Reporters і вмостилася з дитиною на руках в брудне крісло. На площі стояли чоловіки в «пікселі» поруч із сумними мовчазними жінками. Також був хлопчина, років 14. Незвиклий до своїх великих рук, які швидко виросли, він не знав, де їх подіти. Жінка стояла мовчки, батько курив, син мовчки дивився на батька. Потім батько злився з іншими чоловіками, й вони сіли у білий автобус. А коли поїхали, жінки деякий час стояли на тому ж місці й беззвучно рухали губами, дехто хрестився. Та і вони потім пішли. Розсілися по маршрутках. Площа майже спорожніла. Лишилася жінка в жилетці зі світловідбивними смужками. Вона жестами регулювала рух автобусів, які прибували та виїжджали, перевіряла квитки й збайдужіло плювалася насінням. Пси з салатовими кліпсами у вухах доїдали пиріжки з м’ясом.
Всередині автобуса, що прокладає маршрут вище у гори, почуваєшся, як у роздутій мертвій рибині. Зі слідами розпаду. А надто пополудньої пори у липні. Дихати всередині було важко через вологу і простір, який наповнювався людьми й звужувався. Простір множився кошиками з молочними продуктами, від яких линув кислий запах, розширювався горами торб із невідомим вмістом.
Небо ковбасилося чорними хмарами. «Та прорвися вже ти», — хотілося заверещати.
Дитину корючило від спеки, роздратування і, мабуть, голоду. Нарешті автобус рушив. Легкий вітерець повіяв салоном. Але нудота і страх від того ніде не ділися. Я почувалася, як в ешелонах, хоча звідки мені знати про ешелони? «Просто моє тіло так працює. До того ж забагато кофеїну в дорогу», — заспокоювала себе.
На носику доньки виступили дрібні краплі поту. Рюмсання переростало в плач, вона вертілася, мов ящірка-веретільниця, що нишпорять у траві, а потім стають жертвами газонокосарок. Якби не їхні жирні хвости, їхні повсюди розкинуті тіла, розділені надвоє, ми б і не здогадались, що їх аж так багато.
Колись ця тиснява зробила б мене щасливою. Колись можна було гойдатися, як штучні квіти у водія над головою, спостерігати за панорамою гірського ландшафту і ні про що не думати. Коли почалася війна, я втратила здатність бачити щось окрім матеріального.
Лохина розтовклася всередині полотняної торби й лишила фіолетові плями. Я спробувала на чомусь зосередитися і почала годувати дитину грудьми. «Лиш би вона заснула, лиш би перестала брикатися, лише б серце перестало так колотити, а мої нутрощі — вивертати зміями», — посилала подумки молитви до кобальтових хмар.
І вона нарешті заснула. Дерева густішали, що вище ми підіймалися. Повітря було наелектризованим.
Я люблю місця доти, доки вони ще не втратили пелени першого враження. Коли вона втрачається, місце стає нічим більшим, аніж скупченням безглуздих квадратиків будинків, впорядкованих за чиїмось архітектурним задумом. Та що мені до чужих ідей, які я не в силі осягнути ані розумом, ані досвідом.
Скільки б я не силкувалася, я завжди лишаюся осторонь, повільно спостерігаю з пустища, з жаб’ячої перспективи. Тремчу під запилюженим лопухом — зараз до мене прикладуть ненагострене лезо сапи й відітнуть голову. Я сегментований дощовий черв’як. Просуваюся у мокрому чорноземі, серед гною. До мене підходить дівчинка в жовтих гумаках і розчленовує мене — сегмент за сегментом.
Горам довго вдавалося притримати ефект першого враження, туристичної зачарованості. Але все змінилося з війною.
Отак ми їхали, супроводжувані мовчазним і чорним ніщо. Коли дісталися до назначеного місця, небо все ще не прорвалося, хмари зависли. Спереду і ззаду заступала декорація з непробивних смерек. Взявшись за руки, вони шикувалися вужем і вистрелювали, як загострені олівці. Ого, яке небо! Як покривало! Єва почала тупцювати на галереї дому Франка, а потім приїхав позашляховик і повіз нас до дерев’яного будиночка біля Чорного Черемошу. У маленькій кімнаті під ламаним гуцульським дахом пахло, як у лазні, дерев’яними розігрітими стінами. Я знову її погодувала, й вона стомлено гепнулася на колючий ліжник, покреслений ромбами. Напруга не спадала, хоч небо вже зашкварчало блискавкою і водою. Вітер тупцював ґонтовими дахами, остиглими димоходами. Який нестерпний розтягнутий липень. Важкі перепади тиску.
Я під’єдналась до вайфаю, щоби почитати новини. Телефон і далі був затиснутий поміж пальців, але пальці стали холодними. Лице горіло. Встигла розібрати слова «Оленівка», «теракт». Живіт проткнуло болем, тіло покидала якась трансцендентна частинка, перетворюючи мене на вицвілу кволу фіранку, що згнила в покинутій давно хаті.
Від такої концентрації болю я розчинилася.
Це був той переломний момент, та кульмінаційна точка, коли ти стоїш перед вибором — повернутися до себе чи безповоротно ступити в божевілля.
Я впала на ліжник, який здався колючим дротом. Потім спустилася на підлогу і почала викручуватися в судомних конвульсіях, скиглити. Затарабанив град.
У полоні в Оленівці перебував мій кузен. Потім з’ясувалося, що Миколи не було у списку вбитих, який з’явився наступного дня, але тоді, 29 липня пополудні, я відчула маленьку смерть, після чого з’явився стан закостенілості. Не може бути більшої емпатії, бо почалося надламування і розпадання особистості. Огидна банальність зла.
Коли я повернулася до реальності, дощ стих. Донька спала, розкинувшись, як стомлений ангел. Поряд лежав журнал, на обкладинці якого великий промінь світла пронизував лице бійця на «Азовсталі».
Ранок наступного дня був спекотним і якимось оранжевим. Ми сиділи з донькою на лавочці та дивилися на качок. Вони пропливали річкою одна за одною і тріпотіли пухнастими крильцями. Ще зовсім каченята, деякі пустотливо встромлювали голови у воду, колихаючись над прозорими хвилями. Під вербами хтось настромив рівненського дерев’яного штахету, пофарбувавши його в яскраві приємні кольори. Це було наче імпровізована хвіртка в рай. Бо вже через річку лискучі коні розмахували хвостами. Поважні й ліниві, вони відганяли рої настирливих комашок. Світ блищав, умитий і свіжий. Це була недоречна ідилія.
Я спостерігала за зморшками хвиль, а в голові прокручувалися слова пісні: «If you’re going to San Francisco, be sure to wear some flowers in your hair». «Світ — це метафора, а ми в ньому життєві недобитки», — щось подібне накльовувалося в голові. На зміну страхові прийшла ідіотська філософія як спроба пояснити собі все.
Мені згадалося кукурудзяне поле в селі. Ми пізно поверталися з дискотеки. Зграєю вбігали в поле, як ворони, які кидаються на трупи тваринок або на соняшникове насіння. Такі п’яні й щасливі, з палахкотливими від екстазу лицями. Того вечора кузена напоїли вином, яке знайшли в погребі. І це був його перший досвід. Перед нами відкривалося повне зоряних роїв небо, перламутровий місяць, як велика солодка диня. Здавалося, небо повне перспектив, світ повен стежок. І Колі теж так здавалося, хоч йому ще було кепсько від випитого. Ми забігали в поле, потім з’являлися в несподіваних місцях з качанами кукурудзи, як справжні варвари. Розбивали великий палець на нозі об тверду землю. Кров лишала коричневі патьоки.
На іншому боці поля поміж чорноти червоніли дикі маки, а під небокраєм виднілися шпилі хрестів на сільському кладовищі. З таким самим ентузіазмом ми вривалися в сади по персики та яблука. І як кульмінація — теплий ставок під вербами, як гороховий суп. До того часу ми зовсім здичавіли. Ящірками, вужами, видрами й потерчатами йшли під воду. Щасливі й божевільні пливли поміж мулу і дохлих риб, і нам здавалося, що кругом лише білі лілії.
