Досліджувати творчість Олени Теліги доводиться лише в 38 віршах, 16 есеях і одному оповіданні. Оксана Забужко писала: «Історія української літератури є історія “проклятих поетів”, і саме тому — ненаписаних книг». Вимогливість до себе та швидша, ніж би хотілось, смерть призвели до того, що за все життя Олена Теліга так і не видала жодної збірки.
Наскільки скромніша спадщина Теліги, порівнюючи з Лесею Українкою, але, як підмітив Євген Сверстюк в «Блакитне сонце мені світило…» — нотатці до збірки віршів Олени: «Десь над реаліями життя, на висоті вони перегукуються в сузір’ї. І дуже багатьом спадає на думку прирівнювати авторку сорока поезій Олену Телігу з Лесею Українкою».
Найбільш визначним і доречним до цього аналізу маркером тої спільності видається підхід до національної самоідентифікації: для Лесі, свідомість якої формувалась в питомо українському культурному просторі, приналежність до нації була результатом не етнічних чи культурних чинників, а свідомого вибору, цілим маніфестом якого став вибір прізвища-псевдоніма.
Водночас Олені Телізі зростати в українському середовищі не поталанило, навіть після переїзду сім’ї до Києва ситуація не змінилась. Як зазначив в упорядкованій Осипом Зінкевичем єдиній збірці поетки творів Олег Жданович: «Батьки були українцями, але не виховували своїх дітей по-українськи. Тепер стають батьки активними українцями, але на дітей, в цьому відношенні, не звертають уваги. Діти були заскочені революцією». Згодом, коли у дорослому віці Олена самостійно вивчає та починає викладати українську, «рідну», за її ж словами, мову, ухвалює таке близьке до Лесиного рішення стати українкою та заглиблюється в український націоналізм, чує від батька, що той навмисно не підштовхував її досліджувати українську історію та її внутрішнє українство, щоб вона зростила його сама.
Пошук однодумців із близьким рівнем віри в її ідеї
У доробку Олени Теліги майже не йдеться про територіальні межі нації — той перший елемент політичної нації, який виділяє філософ Ентоні Сміт у своїй концепції «Національної ідентичності». Вона рідко говорить і про державні інституції чи ідею спільного законодавчого простору.
У творчості Теліги чітко видно її культурні й ідеологічні орієнтири. Єдине, що було важко, — знайти однодумців із близьким рівнем віри в ті ідеї. У вірші «Чоловікові» вона пише:
«І напружений погляд хоче
Відшукати у тьмі глибокій
Блискавок фанатичні очі,
А не місяця мрійний спокій».
Ростислав Семків називає її «свідомим і рішучим фанатиком ідеї», бо «та епоха вимагала фанатиків, горе тій нації, котра не спромоглася їх тоді поставити до фаланги борців перед загрозою тотального понівечення людськості».
Хоч адептів українського націоналізму трохи та й було, а нову революцію Олена не розпочала, визначним елементом її підходу до громадянської участі була політична пристрасть.
«Навіть Франко в однім місці (Obrazki galicyjskie, передмова) писав, що працює для свого народу “з почуття собачого обов’язку, з обов’язку панщиною цілого життя відробити ті шеляги, які взяв з народа на своє виховання”. “Мій патріотизм, — пише він, — се не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, вложене долею на мої плечі”. Як на таке ж ярмо дивилися на свій патріотизм і поети XIX віку. Вогненне Шевченкове слово, відлунавши, не відбилося на їхній творчості. Від сентиментальних зітхань і йойкань, від культу ідилічно-розмріяного життя перейшли вони до сухої, безрадісної і безплідної інтелектуалістики», — рефлексувала Олена Теліга в «Силі через радість» (відчит, виголошений в Українській Студентській Громаді у Варшаві 15 червня 1937 року, — прим. DIVOCHE.MEDIA).
На відміну від Франка, для неї це був не тягар, а поклик. «З вибухом війни, опинившись у вирі подій, писала ще менше поезій, вважаючи своїм обов’язком включитися в публіцистику, яку бачила безпосередньою зброєю, за класичною максимою: “Музи мовчать, коли говорить зброя”», — вказувала Олена в примітках до «Вибраних творів».
Теліга вдавалась до різних інструментів спротиву: стилос домінував, але й стилетом не нехтувала.
У листі до Наталі Лівицької-Холодної, з якою стосунки розвивались за тропом від близьких подруг до ідеологічних супротивниць, у 1932 році писала: «Захоплююся стрільбою в ціль. З кожним днем стріляю все краще і краще. Для мене це велика розвага, але Міша мусить жити в вічному страху, що я когось підстрелю. Та все ж він подарував мені вчора 100 набоїв».
Пошук нової ролі жінки
Відчуття рівності з іншими членами спільноти — третій Сміттівський елемент ідентичності представника чи представниці політичної нації та найбільш контроверсійний компонент політичної та філософської думки Олени Теліги.
Дослідниця жіночої історії Марта Богачевська-Хом’як говорить, що на ті часи феміністичний й націоналістичний рухи в недержавних народів східної Європи мали спільну мету: здобуття прав людини для спільнот, які таких прав не мали, — жінки в одному випадку, певний народ — в іншому.
В українському контексті жіноче визвольне рухалося пліч-о-пліч із національним — участь у громадській діяльності сприймалась не лише як особистий вибір, а як обов’язок перед нацією.
У переконаннях багатьох письменниць, громадських діячок і поетес початку XX століття цілком гармонійно поєднувалися націоналізм, фемінізм і соціалізм. Літературознавиця Віра Агеєва пише, що Наталія Кобринська фокусувалась на «боротьбі за політичні права й економічне унезалежнення жінки, яке вона вважає головною умовою жіночої емансипації», та зіткнулась з викликом (чи то колізією) боротьби за національне визволення жінок у колоніальному соціумі: «Права всього народу [для більшості] видаються важливішими, аніж права його “частини”. От тільки демократичний устрій без врахування інтересів усіх груп збудувати ніяк».
Олена Теліга натомість намагалася поєднати націоналістичну ідеологію з ідеєю жіночої активності, але робила це суперечливо. У вірші «Мужчинам» вона підкреслює другорядну, хоч і цінну, роль жінки:
«Не зірвуться слова, гартовані, як криця,
І у руці перо не зміниться на спис.
Бо ми лише жінки. У нас душа — криниця,
З якої ви пʼєте: змагайся і кріпись».
Оцінюючи погляди Олени Теліги на гендерну рівність, варто враховувати історичний контекст. Вона розуміла, що роль жінки в суспільстві має змінюватися, але бачила цю зміну переважно через призму впливу жінки на чоловіка та націю.
«Коли від жінки вимагається бути лише матір’ю і жінкою, то для неї буде далеко важнішою рідна стріха від рідної землі. А дітей своїх (а часом і чоловіка) виховає вона “по своєму образу і подобію” на героїв боротьби за життєві вигоди і за всякі, для того потрібні, компроміси. Тоді її прив’язання до свого тіснішого колективу — родини, не раз штовхне її до зради ширшого колективу — нації. Так буде завжди, доки кожна українка не навчиться дивитися на чоловіка, дітей, а головне на саму себе, не лише як на сторожів домашнього вогнища, а передусім — як на сторожів цілості, щастя і могутності більшої родини — нації», — писала 29-річна Олена Теліга у статті «Якими нас прагнете?», що вийшла у 1935-му.
На той час вона вбачала загрозу й у фемінізмі, й у сприйнятті жінки лише як «матері», шукаючи нову роль для жінки.
«Одним з неминучих результатів розвитку фемінізму є смерть — фізичне вимирання нації. Безперечно», — наголошувала Теліга, додаючи одразу, що «одним з результатів постуляту “жінка-мати, яка дбає лише про фізичне збереження раси”, також може бути смерть, коли не фізична, то не менш від неї страшна — духова, денаціоналізація».
Ідеалом, до якого варто прагнути, вона вважала «жінок, що не є ані рабинями, ані амазонками», риси коханок в них поєднуються з рисами товариша, щоб «зробити з жінки правдиву людину і прив’язати до неї чоловіка».
Наблизитись до цього еталону жінкам, які траплялися в Олениному житті, здається, не вдалось, бо у листуваннях вона часто називає подруг дурними, «безтолково добрими, але цілком не цікавими», такими, яким бракне м’якості, жіночої хитрості, охайності, чи навпаки — надто дбають про свій одяг і мають забагато певності себе.
В Олениних листах до Наталі Лівицької-Холодної читаємо: «Ох, Натуся, ти собі не уявляєш, яка вона тепер товста, щось цілком без форми» чи «Ах, Натуся, чому так мало розумних жінок, а зокрема українок? […] Ні, це я неправильно кажу. Жінки розумні є: наприклад Таля і їй подібні. Але вже тоді цілковито вони позбавлені естетики, поезії та взагалі всього жіночого». Про «Натусю», зрештою, Олена теж почала не надто позитивно відгукуватися.
Олена Теліга визнавала, що її творчість є частиною жіночої поезії зі всіма супровідними викликами та упередженнями, але продовжувала їх підкріплювати, апелюючи до «чоловічого авторитету».
«Мені здається, що чоловіки найбільше сміються над “бабами”, не тими, що хочуть працювати спокійно між ними і з ними, а над тими, що творять свій власний “баб’ячий” світ з наївними журналами, зібраннями, підкреслюючи на кожному кроці і на кожному слові свою рівність з чоловіками і в той же час вкладаючи в свою справу чисто бабську наївність і дрібнічковість. Жінки ніколи самі не зможуть створити цікавої газети, журналу, клубу. З цим треба погодитися», — писала 26-річна Олена Теліга у 1932 році та додавала, що «лише в співпраці з чоловіками, а не замикаючися в тісні феміністичні організації, жінка може розвинутися цілковито».
Кого має на увазі Олена Теліга, коли каже «ми»
Відчуття рівності Олени, як українки, з чоловіками-українцями залишається спірним, а в стосунку до інших жінок в особистих листуваннях трапляється часом прихована, а часом і відверта зверхність.
«Я взагалі досить демократично настроєна, але все ж чим більш пізнаю, тим більш презираю селян. Яке ж це брудне, фальшиве і жорстоке! Зрештою, знаю лише польське село, може, наше хоч трохи інше», — обурювалась вона у листуванні з Наталею Лівицькою-Холодною.
Ця відокремленість, а згодом і самотність, як і відповідь на питання «Хто я?», червоною ниткою протягнуться і через патріотичні твори поетки, і її національно-екзистенційні пошуки.
«Душа з розбігу стане на сторожі,
Щоб обережно, але гостро стежить
Всі інші душі — зимні чи ворожі —
І всі глибокі поміж ними межі».
З вірша «Поворот»
Глибокі межі, як прояви пошуку відповідей на питання «Хто не ми?», відчувалися в ставленні Олени й до поляків, і росіян, і самих українців, які обрали собі інші ціннісні орієнтири.
«Будьмо самими собою, з усіма своїми поглядами, перед обличчям людей своєї нації і хай в протилежність до забріханої большевицької пропаганди кожне наше слово буде непідробленою правдою, незалежно від того, чи ця правда усім буде подобатись. Ми ж не йдемо накидати згори якусь нову ідею чужому середовищу, лише зливаємось зі своїм народом, щоб спільними силами, великим вогнем любові розпалити знов всі ті почування, які ніколи не загасали: почуття національної спільноти і гострої окремішності», — в 1941 році писала Олена Теліга в статті «Розсипаються мури».
Окремішність вона згадує чи не в кожному своєму публіцистичному творі, у своїх «Прапорах духу» закликає творити власний культурний простір і скидати «все, чим обдарувала нас московська рука», але все ще цитує в наступному ж абзаці Лермонтова.
Цікавим є те, кого Теліга має на увазі, коли каже «ми». Українка, яка народилася та провела дитинство під москвою, патріотична поетка, яка «ніколи не мала дому», адептка націоналізму, якій не доводилось жити більш як рік серед представників своєї нації, так ревно чіпляється за слово «наші», чітко розмежовує суспільство на тих, хто до «наших» належить, і тих, хто ні. До ідеологічного розколу з більшістю своїх соратників за фактором підтримки уряду УНР в екзилі чи ОУНу під тими узагальненнями час від часу таки мались на увазі українці, але згодом значення все більше звужувалось до жменьки українських емігрантів, ще й таких, що не надто активно підтримували зв’язки з «не нашими» (тими, що залишились) галичанами, волинянами та іншими.
«Хоч людей довкола так багато,
Та ніхто з них кроку не зупинить,
Якщо кинути в рухливий натовп
Найгостріше слово — Україна».
З вірша «Пломінний день»
Попри всі світоглядні суперечності та фамільярність, яку Олена дозволяла собі в особистих листуваннях, дрібні ідеологічні розбіжності та брак можливостей реалізувати свій безпосередній стосунок до українства, елемент громадянської цінності був у неї розвиненим до рівня, за висловом Олександра Михеда, «ірраціональної віри в історичне покликання свого народу». Хоч «в душі, як день слабий і сірий, прокидалась втіха блідолиця, щоб навчать [її] нової віри: у житті нічому не молиться», ця віра під обмеження не потрапила, а молитва національних відваги, твердості та відданості вартували Олені Телізі життя.
