Дебютний роман ірландської письменниці Хлої Мішель Говарт «Засмага», що незабаром вийде у видавництві «Лабораторія», відверто розповідає про складні проблеми підліткового кохання і гомосексуальності на тлі тихого ірландського села Кроссмор 1990-х років.
Спекотне літо стає переломним для головної героїні роману, юної Люсі. Вона завжди відчувала себе чужою серед людей, для яких заміжжя і материнство — це єдиний правильний шлях для жінки. І навіть тісна дружба із вродливим і турботливим Мартіном — втіленням ідеального партнера — не здатна запалити її серце. Аж доки не спалахує іскра, що лишає глибокий опік сліпого захоплення і безтямного руйнівного кохання між нею і шкільною подругою Сюзанною. Через страх осуду Люсі живе подвійним життям, приховуючи справжню, найвідвертішу частину себе. Таємні зустрічі, погляди і крадькома проведені миттєвості залишаються для дівчат єдиним порятунком від тиску суспільства.
Але закінчення школи несе з собою можливість покинути Кроссмор. І тепер Люсі мусить обирати між двома місцями, двома людьми і двома майбутніми, кожне з яких видається складнішим за інше. І лише один шлях принесе їй справжнє щастя.
Публікуємо уривок.
Моя мати, як і більшість матерів Кроссмора, цілими днями сидить удома. Вона вважає, що не дістає достатньої подяки. Можливо, має рацію. Хоча хлопчики й беруть приклад з тата, вони так схожі на неї. У них чотирьох однакові м’яко скошені носи й добрі очі, які змушують їх видаватися засмученими навіть тоді, коли вони не такі. Навіть малий Падрайг починає нагадувати її. Не думаю, що брати усвідомлюють, наскільки близькі до матері, особливо коли так старанно намагаються копіювати все, що робить тато, а надто Тадг. Він втілив у собі всі батькові манери — те, як тато відповідає на телефонні дзвінки, як стоїть, як жартує. Навіть коли батько замерзає на роботі, він усе одно працюватиме в полі, доки Тадг поруч. Брат почав самостійно доїти корів увечері, щоб тато міг прийти і подивитися новини.
Одного дня Тадг успадкує ферму. Це не таємниця, не мрія, це звичай, якому тато не дозволить зникнути. Хоче того чи ні, Тадг буде фермером до кінця своїх днів. Можливо, це звучить дуже велично, що в нас є земля, яку можна передати у спадок, але поля досить кам’янисті, тому корови ніколи не відгодовуються так добре, як могли б, і не дають стільки молока, скільки мали б. Навіть коли батько розводив різних биків, корови ніколи не давали хороших надоїв. Це все повертається до землі. Кожного Святвечора тато розповідає нам історію, яку чув у дитинстві, — про старих орендарів ферми, яких виселили із землі після Великого голоду. Він розповідає, що дочка тієї сім’ї наклала прокляття на землю, щоб не давала врожаю нікому, хто прийде на неї після них. Коли з’явилися нові орендарі, далекі родичі мого батька, каміння піднялося крізь землю і зробило поля непридатними для обробітку. Мама виходить з кімнати, коли тато розповідає цю історію. Вона не вірить у неї, але боїться її.
— Звісно, це все балачки. Як могла якась жінка змусити каміння вилізти з-під землі? — гукає мама з кухні, намагаючись змусити тата замовкнути, а коли думає, що ми її не бачимо, швидко благословляє себе.
Прокляття, мабуть, не могло перетворити поля на каміння, але це дуже простий спосіб пояснити низькі надої корів. Такі історії мають значення. Навіть коли ніхто в них не вірить, вони сприймаються як певний факт. Тадг отримує прокляту ферму, яка не заробляє і половини тих грошей, яких варта. Ми не такі вже й величні, якими можемо здаватися. Хіба не зручно, що справа, якої Тадг прагне найбільше у світі, буде йому подарована?
Можливо, якби тато не проводив так багато часу на фермі, ми з Тадгом були б ближчими, але наразі я не дуже багато про нього знаю. Він не кривдить мене, проте й не добрий. Гадаю, важко бути таким, коли ми так далеко одне від одного. Навіть сидячи за обіднім столом навпроти нього, я відчуваю, що йому не потрібна. Він ставиться до мене більше як до співмешканки, ніж до молодшої сестри. У школі Тадг проводить свої обіди з курцями за огорожею, а в туалетах старші дівчата запитують мене:
— Це правда, що твій брат із Клер Хейз?
Ім’я дівчини, про яку йдеться, змінюватиметься час від часу, і я муситиму вдавати, що не відповідаю, бо вірна своєму братові, а не тому, що нічого не знаю про його особисте життя. Думаю, якби ми знайшли час поговорити, то могли б дуже добре порозумітися. Можливо, коли станемо старшими, так і буде. Поки що він лише тінь для тата, так само як я намагаюся бути тінню для мами.
Дівчата походять з таких самих сімей, як і моя. Марія — остання з роду Кілі на цю мить. Її мати — наймолодша із семи дочок, і Марія така сама. Давним-давно це зробило б її цілителькою, але в наші дні воно не має великого значення. Маючи стільки дочок, є всі шанси, що мати Марії ще раз спробує народити сина. У Еймір є маленькі сестрички, з якими ми граємось. Іноді мені так подобається гратися з ними, що боюся, що вони лише забавляються мною, хоча все має бути навпаки. Брати Сюзанни вже давно пішли з дому, хоча обидва обіцяли повернутися за нею, коли влаштуються на новому місці. Їх немає вже багато років, вони давно оселилися деінде, але Сюзанна все ще чіпляється за їхню обіцянку й постійно нагадує нам про неї.
— Ніщо із цього не матиме значення, коли Дем’єн і Джо прийдуть і заберуть мене, — завжди каже вона, відкидаючи свої обов’язки. Це просто спосіб тримати сім’ю разом у її голові, досить невинний.
Після мене вдома було шість років тиші, а потім з’явився Кіаран, який досі сприймає ферму як ігровий майданчик, а мене — як цікавинку. Мартін грає в юніорській команді з метання м’яча і приходить тренувати Кіарана в нашому саду годинами. Тато тепло ставиться до Мартіна, а я маю чим зайнятися. Цікаво, чи ми з Кіараном завжди ладнатимемо, чи він переросте й буде добрим до мене лише тоді, коли йому щось потрібно. Швидко наближається день, коли я не зможу бути придатною ні для чого, окрім випивки та грошей, а це все, на що Тадг був здатний з минулого року. Коли це станеться, мені доведеться бути поступливою, бо я старша.
Я ніколи не очікувала на братика чи сестричку після Кіарана, але минулого року мама здивувала нас — і себе — ще однією вагітністю. В ідеалі вона перестала б мати дітей після мене, бо хотіла тільки хлопчика і дівчинку. У тому житті нам усім вистачило б місця в будинку і грошей було б удосталь. Мама була впевнена, що з дітьми покінчено, адже її наймолодший хлопчик щойно причастився, а старший прямував до випускного атестату, але потім відчула, що її живіт твердне з Падрайгом. Тато сказав, що я ніколи не залишатимуся без уваги, будучи єдиною дівчинкою серед трьох хлопчиків.
Я відчуваю себе ближчою до Падрайга, ніж до Кіарана. Можливо, тому що мені доручили міняти останньому підгузки й годувати його, а також тому що він ще не володіє мовними навичками, щоб сказати мені, аби забиралася геть. Здається, материнство — це найближча річ до успадкованої кар’єри, на яку я можу сподіватися.
