Після повномасштабного вторгнення генеалогічні дослідження, тобто вивчення родоводу, історії сім’ї та окремих її членів, а також походження предків (географічне й станове) із нішевого захоплення любителів та фахівців архівної справи перетворилися на затребувану розвідку.
DIVOCHE.MEDIA поспілкувалося з українською журналісткою та письменницею Анною Лодигіною, етнологинею Анною Ніколаєвою та співзасновницями проєкту «Моє Коріння, школа сімейної історії» Аллою Тіхановською і Наталією Потебнею про те, як вони досліджують свої родоводи і як дають раду знахідкам.
Не історичні події з підручника, а твоє реальне життя
Пошук родинного коріння часом є чи не єдиним способом знайти відповідь на питання: хто я, звідки й чому сьогодні зі мною і моєю родиною відбувається те, що відбувається. І йдеться не про метафоричні спроби «відчути зв’язок із родом», а про дуже реальні й матеріальні речі, а точніше, їхню відсутність, надто коли мова про українську ідентичність та історію: знищення родинних архівів, які мали б століттями зберігатися в сім’ї, розграбовані сімейні реліквії під прапорами «розкуркулення», колективізації, голодоморів, депортацій, коли на хліб вимінювали все — від козацьких шабель до кованих скринь. Це і про винищення фотографій або й портретів, не кажучи вже про «експропріацію» статків і спадків — від земель і маєтків до рахунків й коштовностей. Всіх цих матеріальних свідчень плинного перетікання генерації в кожну наступну українців століттями позбавляла росія в кожній своїй новій реінкарнації — від царської аж до путінської.
«Я дуже любила приходити до бабусі, відкривати родинний альбом і розпитувати: а це хто, а це ось хто? По колу слухала сімейні історії, що розповідали мені обидві бабусі. І що старшою стаєш, то цікавіше стає слухати ці історії, бо ти вже розумієш тло і контекст, наприклад, що ось це відбувалось під час Другої світової війни, а це — під час Голодомору», — говорить Анна Лодигіна.
Культурна дослідниця народилась у Новій Каховці, яка зараз окупована росіянами. Уже кілька років вона за допомогою генеалогині розшукує своє коріння та збирає архів родинної історії. Бабусині розповіді Анна тепер фіксує на диктофон. Знайдені документи, власні спогади й записані розповіді фактично є єдиним родинним спадком, що залишився на згадку про цілі покоління сім’ї.
«У мене немає речей, немає фотографій рідних, немає нічого, окрім спогадів і крім моєї мови — розуміння цього мене як ошпарило! Коли ти бачиш жахіття, що чинять носії російської мови, це все міняє для тебе, — звіряється Анна. — Коли отримуєш певний життєвий досвід, зокрема життя під час війни, накладаєш на розповіді бабусь, то краще розумієш людей, які жили до нас, бо це вже не історичні події з підручника, а твоє реальне життя. І в певний момент мені захотілося розібратися з тим, а хто я взагалі, хто мої рідні, ким вони були».
Анна каже, що не шукає в роду якихось видатних діячів чи грандіозних історичних постатей. Натомість зізнається: їй важливо зрозуміти, як її україномовна родина на Херсонщині була зросійщена, і передати це знання маленькому сину.
«Коли ти їдеш за кордон, спілкуєшся з французами, іспанцями, німцями, — вони знають, хто їхні прапращури, знають про свої родинні реліквії, розповідають: ось це від моєї прабабусі, а цей маєток мені дістався від дідуся, а ось наші родинні прикраси! У нас нічого з цього немає, і ми не знаємо нічого про наших рідних. Тому що була совєцька влада. Розмови про прадідів могли наразити тебе на небезпеку. Моя мама каже, що якісь деталі бабуся розповіла їй тільки перед смертю, бо думала, що досі не можна про це говорити», — зауважує Анна.
Наразі розвідка Анни просунулась до середини 19-го століття. Втім, вони з дослідницею вже наштовхнулися на перешкоди, які створила сьогоднішня війна: частину документів з архівів Херсону росіяни під час окупації вивезли до Криму, і доступу до них зараз нема.
З проблемою закритого доступу до даних, що зберігаються в архівних нетрях росії та Білорусі зіткнулась і українська етнологиня, кандидатка історичних наук Анна Ніколаєва, яка разом із батьками досліджує своє коріння.
«Нині мені вдалося найглибше копнути до 1782 року, це гілка польських шляхтичів, які мешкали на Волині, це татова гілка. За маминою гілкою, за одним з українських родів мені вдалося дійти до середини 19-го століття, — говорить вона. — У мене довго лежало свідоцтво про шлюб дідуся і бабусі, але якось ніхто не звертав уваги на місце народження дідуся, а це білоруське місто Комарин. І коли я вже зауважила це, почалися пошуки, я намагалась це робити ще до повномасштабного вторгнення, щоб зрозуміти, куди далі скерувати розвідку. Але в тій країні дуже важко щось робити самому, коли ти з України, та ще й через посередників, особливо зараз».
Анна Ніколаєва — авторка книжки «А тепер і спитати немає в кого», путівника з дослідження історії свого роду, де вона розповідає, як крок за кроком шукати й збирати навіть найменші уламки родинної історії: від роботи з архівами й фотографіями до сучасних можливостей, що їх пропонують ДНК-дослідження.
Етнологиня радить не складати руки: «Варто пробувати шукати онлайн. Деякі архіви були оцифровані навіть на окупованих територіях ще до 2014 року. Комусь пощастить із пошуками. У нас теж багато всього було втрачено в архівній системі, але допоміжним інструментом може бути ДНК-генеалогія. На території росії теж є опозиційні сайти на закордонних серверах і бази даних, в яких ще щось можна знайти. Так, це питання етики — шукати там чи ні. Але якщо ми вирішимо не шукати й не витягнемо зараз ту інформацію, яку ще можна знайти, варто пам’ятати — невідомо, як довго такі ресурси існуватимуть».
Знайти родовід, не виходячи з дому
Делегувати генеалогічні пошуки фахівцям, які писатимуть запити до архівів, вивчатимуть метричні книги, а потім систематизують знахідки й створять родинне дерево з описанням історії, доль членів сім’ї, їхнього соціальний стану, географії проживання тощо, — справа недешева. І хоча загальний кошторис ґрунтовної розвідки залежить від обсягу інформації, який можна видобути з архівів, запит на дослідження одного прізвища може обійтися від 200 до 700 доларів, а складання родоводу коливатиметься від чотирьох тисяч доларів до семи. Ця сума може збільшуватися, залежно від того, чи буде фахівець на своєму шляху натрапляти на дороговкази щодо подальших пошуків. Але витрати можна посутньо скоротити, якщо шукати самостійно.
Генеалогиня із десятирічним досвідом Алла Тіхановська та маркетологиня проєкту «Моє Коріння, школа сімейної історії» Наталя Потебня не лише займаються розвідкою роду на замовлення, а і створили онлайн-курс із дослідження власного родоводу і відновлення сімейної історії «Назад у своє минуле».
«Пам’ятаю часи, коли ще архіви не були настільки диджиталізовані. Скільки часу я витрачала на походи в архіви! Ти прийшла, вивчила описи, замовила справи, за три дні тобі видали лише дві з них, бо ліміт, а ще одна — в ремонті. Ти подивилась дві метричні книги на 500 сторінок, де твоїх лише 20, здала їх, прийшла за кілька днів по наступні. А поки чекаєш справу з ремонту, ти вже й сама забула, що хотіла. Зараз можна знайти свій повний родовід, не виходячи з дому. Цього ми й навчаємо слухачів курсу. Між іншим, головне правило генеалога — вчасно лягти спати, бо в документах можна порпатися нескінченно», — усміхається Алла.
Співзасновниці проєкту «Моє Коріння, школа сімейної історії» навчають всіх охочих самостійно вести генеалогічне дослідження — що шукати, як шукати, де, а головне, як працювати зі знахідками. Мало знайти метричні книги, треба ще й вміти їх прочитати. Звісно ж, і для Алли, і для Наталі все розпочалося з особистих історій.
Алла 14 років прожила біля Центрального державного історичного архіву: «А потім я нарешті туди зайшла — і пропала! Підтвердила всі-всі розповіді, які чула від бабусь, познаходила про родину багато цікавого, знайшла інформацію, чому один прадідусь захворів в окопах Першої світової й помер зовсім молодим, знайшла підпис другого прадіда, який він поставив у 1891 році, тож знала уже на власному досвіді, як не загубитися в тій архівній документації».
«У мене у 2020 році трапилась моя власна драма, я втратила обох батьків одночасно, — звіряється Наталя. — Після року реабілітації у мене була єдина думка — як зберегти зв’язок із батьками. Так я дізналась, що існують дослідження родоводу. І почала цікавитися, хто ж були батьки моїх батьків, а хто були їхні батьки й далі, далі. Я знайшла своїх “пра” до 10-го коліна за три тижні».
Наталя й Алла зазначають, що від початку повномасштабного вторгнення все більше людей прагнуть дізнатися долю та історію свого роду. Курс дослідження родоводу найчастіше відвідують жінки.
Люди не завжди готові до знахідок
Дослідниці застерігають і тих, хто приходить до них прослухати курс, і тих, хто безпосередньо замовляє їхні послуги: сімейну історію неможливо змінити й скоригувати так, як хотілося б. Хто б відмовився належати до української шляхти, козацтва чи бодай бути дотичним до родового багатства — маєтків, хуторів, великої господи? Навіть репресовані предки — це вже шляхетна історія. Але так буває лише в ідеальному світі й точно не в країні, що існувала в парадигмі совєцького тоталітаризму та репресій. Чийсь дід може виявитися водієм вантажівок на місце розстрілу, інший родич — наглядачем у карцері, слідчим або й катом.
«Одна моя подруга боїться шукати, бо знає, що дід працював у службах. Вона боїться того, що може знайти. Я на це кажу: ми не знаємо, в які умови була поставлена та чи інша конкретна людина в ту епоху. Ми маємо прийняти цю інформацію, бути вдячними, що вони вижили й дали продовження нашому роду», — каже Алла.
Наталя підхоплює: «Найголовніша думка, яку ми несемо слухачам курсів: неважливо, до якого стану належав ваш предок, був він селянином чи шляхтичем, головне, що в тих умовах люди робили такий вибір у своєму житті, що зрештою на світ з’явилися ви, і зараз ви досліджуєте рід. Ви вже отримали найцінніше у спадок — ваше життя. Важливо розуміти: вареники вже не переліпиш, історія роду написана, і за вами лише вибір — досліджувати рід чи ні».
Дослідниці закликають не ідеалізувати минуле, натомість пропонують інший підхід: прийняти свій рід, його історію, зберігати пам’ять, робити висновки замість переписувати чи викидати з родової пам’яті рідних із «сумнівним минулим» чи заплямованою репутацією.
Анна Ніколаєва з усмішкою розповідає про те, яким розчаруванням було для неї спростування родинної легенди про шляхетний рід. Це теж, каже вона, історія про несподівані знахідки, тільки замість шляхетської дворянської грамоти ґрунтовне дослідження польської гілки роду показало: та частина родини належала до стану польських селян, які століттями мешкали на Волині.
«Коли ти приймаєш те, що “нарити” можна що завгодно, то займаєшся пошуками родоводу не для того, щоб закрити якісь дитячі травми. Бо пошук “багатих предків” — це ж теж не просто так, це тому, що нам чогось не вистачає, — пояснює науковиця. — Мені б теж хотілося мати в роду шляхтичів із палацами й землями, але, на жаль, всі були бідними, багатих я не знайшла!»
Втім, Анна погоджується: досліджуючи історію роду, можна натрапити на неприємну інформацію.
«У книжці я подаю кримінальну справу мого прадідуся, якого без вини розстріляли у часи сталінських репресій. Я спокійно можу читати цей документ, це вже історія, хоча дуже прикро, що це сталося з моїм прадідом, бо це однозначно негативно вплинуло на його сім’ю, на подальші покоління і психологічно позначилося на мені. Як до цього ставитися? Ми маємо розуміти, що не відповідаємо за гріхи своїх батьків, а також ми не обираємо батьків, дідів, прадідів, хоча нам може бути неприємним те, що вони робили або те, що з ними відбувалося. Важливо пам’ятати, що ці люди дали нам життя. Без них нас сьогодні не було б. Ми всі хотіли б мати в роду героїв, але все, що ми можемо зробити, — дослідити й прийняти правду, якою б вона не була. Бо ми всі — нащадки або катів, або їхніх жертв».
Книга мого роду
Алла та Наталя зізнаються, що після повномасштабного вторгнення їх не так вражає кількість людей, які цікавляться власним корінням, а те, що молоді люди замовляють такі дослідження в подарунок батькам чи бабусям із дідусями — на свята чи на ювілей. І хоча з такими замовленнями важко працювати, бо ж має зберігатися певна секретність і діти не можуть напряму випитувати у батьків необхідні документи, прізвища і дати народження, це, на думку дослідниць, найрозкішніший подарунок!
«На основі наших звітів люди не лише оформлюють книги, які дарують батькам, а й залишають чисті сторінки, щоб далі їх заповнювали вже їхні власні діти. Багато людей, які виїхали з України, не мають із собою жодного фотоальбому, у багатьох вони вже навіть знищені, у багатьох назавжди втрачені — разом із містами й могилами предків, — каже Алла. — Їм немає куди вертатися, але, досліджуючи родовід, люди можуть тимчасово “перев’язати” рану, що пов’язана з утратами».
Хтось на основі звітів замовляє художникам чи дизайнерам намалювати генеалогічне дерево, яке потім оформлюють у багет і прикрашають ним стіну. Хтось складає книжку-архів, зібравши усі документальні знахідки під один корінець.
«Я мрію дослідити всі гілки свого роду і написати книжку, щоб передати у спадок, залишивши в ній сторінки для майбутніх поколінь, — каже Наталя. — Моя особиста ідея — зробити на телефон мініфільм про історію родини: з документами, знімками. З’їздити до кожного живого родича, поки ще є час, поставити їм запитання, записати їх на відео, а потім передати дітям цей фільм разом із книжкою мого роду».
Алла погоджується: «Сімейні спогади можуть доповнити документальний звіт, до нього можна додати сімейні історії, фотографії, рецепти, аудіо, записати, як співають батьки. Ми можемо знайти свідоцтво народження вашої бабці, але ж ми не напишемо, які в неї були смачні пиріжки. Справа родини — зберегти такий спогад».
Одним із нематеріальних скарбів, що людина набуває, займаючись дослідженням родоводу, за словами Анни Ніколаєвої, є розуміння безперервності світової історії. Бо тоді історія — вже не сухий перелік фактів із підручника, а щось, що визначило долю твоєї сім’ї.
Вона згадує, як працюючи над книжкою про дослідження родоводу, спілкувалась з однією пані з Одеси: «Коли почалося повномасштабне вторгнення і росіяни грабували окуповані території, забираючи все, що бачили, ця жінка раптом усвідомила, звідки в її тестя взявся німецький сервіз, про який звично казали: “З війни привіз”. Іноді десятиліттями слухаєш: “Наш дід привіз із Берліну”, а коли опиняєшся в схожих історичних обставинах, уже думаєш: “Ота привезена фронтовиком лялька чи сервіз — вони насправді чиї?” І ти здогадуєшся про походження цих речей. І ми нарешті самі для себе підважили питання геройства предків у Другій світовій».
«Я хочу, щоб мої діти знали, звідки вони, — пояснює Анна Лодигіна. — Моє рідне місто, Нова Каховка, зараз руйнується. Люди, які виїхали з окупації, весь час ніби готуються до того, що їхнього дому може раптом не стати. А я думаю: “Як це його не стане, якщо він є у моїй пам’яті?” Я мушу зберегти той максимум спогадів та родинної історії, щоб передати нащадкам, а ще, щоб не дати росії знищити всю інформацію про наше коріння. Коли вони вивозили херсонські архіви, то брали конкретні справи за конкретні роки — саме для того, щоб знищити все, що стосується нашого українського походження. Ми спочатку шукали, ким були наші дідусі й бабусі, а тепер на власних прикладах і з досвіду своїх родин розуміємо історію України».
