Після тривалого мовчання навколо імені видатної художниці Людмили Мєшкової в «Українському Домі» відкрилася виставка її робіт. Понад 40 років керамістка була частиною творчого колективу майстерні при Софії Київській — «Софійської гончарні». Вона створювала декоративні панно для фасадів та інтер’єрів Києва у 1970–1980-х роках. Вершиною своєї творчості Людмила Мєшкова називає масштабне панно на тему захисту природи, яке Україна подарувала ЮНЕСКО у 1987 році.
DIVOCHE.MEDIA розповідає про творчий шлях художниці та історію керамічної майстерні, яка десятиліттями формувала зовнішній вигляд Києва. Також ми поговорили з директоркою «Українського Дому» Ольгою Вієру про ідею виставки «Форма неосяжності Людмили Мєшкової», яка триває до 29 червня, та подальші виставкові плани художниці.
Будинок Людмили Мєшкової зруйнував російський дрон
«Я познайомилася з Людмилою Мєшковою у 2008 році, коли ми організовували її виставку в “Українському Домі”. Тоді у центральній залі були представлені різні її роботи. Ми були захоплені цією особистістю: дуже яскрава і сильна людина, натхненна і талановита. Цікава тим, що працює в особливому стилі — керамічний живопис», — розповідає директорка «Українського Дому».
Потім багато років Ольга Вієру не бачилася з художницею. Наприкінці 2024-го вона зустріла Людмилу Іванівну в урядовому кварталі Києва — поговорили, що непогано б зробити виставку, але без конкретних планів.
Першого січня 2025 року в будинок на розі Банкової та Інститутської влучили уламки російського дрона, зруйнувавши два верхні поверхи шестиповерхівки. Тоді загинуло подружжя науковців: біологиня Олеся Сокур та нейробіолог Ігор Зима.
«Я тоді ще не знала, що в тому ж будинку жила Мєшкова. Всі писали про загиблих науковців. А за кілька днів я дізналася про постраждалу Людмилу Мєшкову від журналістки Ольги Герасим’юк, яка запропонувала відвідати художницю й допомогти. З журналісткою Ольгою Мусафіровою та представниками КМДА ми пішли до Мєшкової. Мене вразило, що про Людмилу Іванівну в контексті трагедії ніхто не згадав. Вона відома художниця і також постраждала, бо на неї впало вікно у важкій величезній рамі», — згадує директорка «Українського Дому».
Уся квартира художниці була заставлена її керамічними роботами, які Мєшковій довелося забрати з майстерні. Між стінами та керамічними картинами залишалися вузенькі проходи. Під самим вікном — ліжко, засипане уламками скла. Але практично всі твори вціліли, деякі тарілки на полицях навіть не попадали зі своїх місць.
Пошкоджений будинок на Липках є архітектурною пам’яткою, тому його реконструкція досі не почалася: потрібні експертні висновки та проєкти. Всі комунікації у будинку відключено, вікна забиті фанерою. З родичів у Людмили Іванівни — лише племінниця, яка не змогла забрати її до себе. Тимчасово після трагедії художниця жила у своїх знайомих. Але за декілька тижнів Мєшковій довелося звільнити ту квартиру. Ольга Вієру розповідає, що тоді небайдужі люди почали міркувати, як допомогти Людмилі Іванівні.
Живильна сила підготовки до виставки
За кілька днів Людмилу Іванівну наздогнав стрес, і її госпіталізували до Олександрівської лікарні. Художницю навідувала Ольга Вієру.
«У перший мій візит до Людмили Іванівни їй було важко навіть піднятися з ліжка. Але в якийсь день ми приїхали — мисткиня вже сиділа на стільчику. А поки ми спілкувалися з лікарем, повертаємося — а вона нафарбувала повіки бірюзовими тінями. Це був жест, що вразив та дав надію», — розповідає директорка «Українського Дому».
На початку лютого Ольга Вієру через медіа звернулася до громадськості з закликом допомогти Людмилі Іванівні знайти житло та задонатити гроші на ліки та життя. Також з ініціативною групою стали планувати, як бути з колекцією творів керамістки, що залишилася в аварійному будинку. І буквально за тиждень завдяки розголосу вдалося зібрати достатньо грошей на лікування мисткині. Також було багато пропозицій безплатного житла: врешті Мєшкову поселила у своїй квартирі її давня подруга, громадська діячка Людмила Авескулова.
Але друге питання виявилося складнішим: багато керамічних картин досі перебуває на місці обстрілу. Директорка «Українського Дому» пояснює: щодо цього питання на нараду зібралися менеджери з досвідом у культурній сфері, зокрема представники Міністерства культури. Роботи потрібно перенести на зберігання у безпечне місце. Але перед цим їх потрібно описати, створити каталог. Для транспортування важких керамічних картин із тісної аварійної квартири потрібна ціла команда. Також частина картин залишається в майстерні. Один із вагомих нюансів — бажання Людмили Іванівни зберегти колекцію максимально цілісною, а також її вимога особисто контролювати всі процеси щодо власних творів.
В інтерв’ю Дмитру Ковальчуку керамістка доволі чітко висловила свої побоювання щодо розділення колекції. «Потрібна галерея. Всі мої роботи пов’язані як ланки одного ланцюга… Картини бідної Марії Примаченко вже майже всі у приватних колекціях. А якби вони всі були разом, ймовірно, були б доступні людям. Мені необхідно усвідомлення, що мої діти прилаштовані, що їх побачать та оцінять», — поділилася художниця.
Під час повномасштабного вторгнення більшість виставок в українських музеях стають можливими завдяки збіркам приватних колекціонерів. Так було і з творами згаданої Марії Примаченко: виставка «Марія малює» в «Українському Домі» улітку 2023 року була представлена роботами із зібрання колекціонера Едуарда Димшица. За два з половиною місяці виставку подивилися понад 50 тисяч відвідувачів. Показники відвідуваності тоді перевищили очікування виставкового центру. У 2024 році виставка творів Марії Примаченко відбулася у Національному музеї імені Андрея Шептицького у Львові. В ній взяли участь твори з інших збірок — колекції сім’ї Понамарчуків та Благодійного фонду Марії Примаченко. І це далеко не повний експозиційний список творчого доробку Примаченко періоду повномасштабної війни.
«Після лікування Людмила Іванівна приїхала в “Український Дім”, і ми почали говорити про виставку. Це дуже надихнуло мисткиню, вона буквально розквітла на очах, плануючи зустріч своїх творів із глядачем», — каже Ольга Вієру.
З’явилась ідея проєкту, який розкриє доробок художниці, — «Форма неосяжності Людмили Мєшкової». Початково це мала бути виставка одного твору. Її основою стало монументальне панно «Майська ніч». Панно вивезли з майстерні, його довелося реставрувати, адже багато років воно зберігалося у вогкому приміщенні. Далі потрібно було зварити надійну металеву конструкцію для монтажу фрагментів панно, яка б витримала його чималу вагу.
Спочатку художниця намагалася контролювати всі процеси, адже вона завжди покладалася лише на себе й своє бачення. Але коли під час монтажу побачила перші результати, то почала більше довіряти колективу. Під час підготовки виставки художниця перевезла до виставкового центру ще п’ять своїх менших творів — це панно із серії «Квіти України», які органічно вписались у загальну канву проєкту.
На відкритті «Форми неосяжності» художниця висловила глибоку й актуальну ідею про живлення людини від споглядання природи: «Я живу на Липках. Я вийшла колись — і чую запах липи. Вона була така сильна, так діяла на мене, і я подумала: “Спасибі тобі”. Сиджу в кафе під будинком і раптом побачила, як крізь асфальт пробивається трава. Як так може бути? І я подумала, що люди повинні теж, як рослини, отак тягнутися до сонця, до життя. Яка сила в природи! Я вчуся в природи. І прошу всіх не здаватися, а дивитися на природу, вчитися у неї стійкості та допомагати вистояти нашій країні».
Людмилі Іванівні Мєшковій 21 червня виповнилося 87 років. Цього дня друзі та поціновувачі творчості вітали її на урочистій зустрічі в «Українському Домі». Коли після відбою повітряної тривоги, що загрожувала зірвати вечір, Людмила Іванівна повільно крокувала до гостей, здійнялися оплески. Цієї миті художниця зупинилася та усміхнулася.
Архітекторка у керамічній майстерні
Майбутня керамістка народилася 1938 року у селі Великі Сорочинці на Полтавщині.
«Як я стала художницею? Як моя мама казала, що ми, три її дочки, повискакували, народилися й одразу взялися за олівці. Повзали, обмальовували всі стіни», — розповідала Людмила Мєшкова у відеоінтерв’ю для програми з циклу «Провісники перемоги».
Як і її старші сестри Валентина та Лариса, Людмила стала архітекторкою. У 1962 році після закінчення архітектурного факультету Київського інженерно-будівельного інституту (тепер — Київський національний університет будівництва та архітектури, КНУБА, — прим. DIVOCHE.MEDIA) Людмила Мєшкова почала працювати за фахом у проєктувальному інституті, у відділі інтер’єру. Але молода архітекторка швидко втомилася від обмежень на цій посаді, тому особисте відкриття «Софійської гончарні» стало для неї порятунком. Можливість вільнішої праці керамістів захопила її.
«Коли я потрапила до керамічної майстерні, це все мене зачарувало. Я з цієї майстерні не могла вийти. Коли з вогню ми витягували вироби, я відчувала диво. Робота важка, але коли ти любиш, то тягаєш 50 кілограмів і не відчуваєш їх», — згадувала художниця в тій же програмі.
Потрапивши раз до гончарні, Людмила стала часто бувати там: ліпила та малювала для себе й не помічала, як приходила ніч.
«Першими роботами Мєшкової у кераміці стали декоративні тарелі, керамічні сувеніри та ювелірні прикраси. У них молода художниця виявляла свою потужну творчу особистість, розписуючи вироби соковитими буйними українськими квітами, тонкими мальовничими пейзажами. Надалі це стало основою її великого циклу “Квіти України”», — пише мистецтвознавиця Ірина Бекетова.
Але для Людмили Мєшкової тарелів та глечиків було замало у кераміці.
Згодом завідувачка Ніна Федорова запитала керівництво про переведення Людмили Мєшкової до колективу майстерні, бо там бракувало людини з архітекторським фахом. Як і відділ інтер’єрного проєктування, керамічна майстерня підпорядковувалася Київському зональному науково-дослідному і проєктному інституту експериментального проєктування (КиївЗНДІЕП).
Історія створення «Софійської гончарні»
Експериментальну майстерню художньої кераміки на території Софійського заповідника заснували 1944 року. За ідеєю ініціатора її створення, мистецтвознавця Пантелеймона Мусієнка, кераміка мала стати основним матеріалом для оздоблення фасадів та інтер’єрів відбудови післявоєнного Києва. Майстерню розмістили в одноповерховій будівлі між будинком митрополита та братським корпусом, у приміщеннях колишніх каретних служб, тоді — гаражів.
«Йшов 1944 рік… Київ загоював рани, причинені окупантами. Будинки, як і люди, вимагали лікування. Хрещатик лежав у руїнах. На вулицях міста з’явився загін солдатів і офіцерів у сірих шинелях і стьобаних ватниках. Замість автоматів вони тримали в руках альбоми, рулетки, обмірні лінійки. Це архітектори, інженери та майстри-будівельники», — цитує спогади Мусієнка історикиня мистецтва Алеся Скоромна у статті в «Народознавчих зошитах».
У 1946 році майстерню очолила керамістка-технологиня Ніна Іванівна Федорова. Як і її чоловік Пантелеймон Мусієнко, Ніна Федорова була випускницею Межигірського художньо-керамічного технікуму, який існував до 1931 року, допоки його розформували на підрозділи хіміко-технологічного та художнього спрямування Київського політехнічного інституту й Одеського художнього інституту відповідно. У Межигір’ї вчителем Мусієнко та Федорової був Василь Седляр — учень одного із засновників Української академії мистецтв Михайла Бойчука. І Седляра, і Бойчука у 1937 році НКВД стратили за надуманими звинуваченнями у «буржуазному націоналізмі». Майже всі їхні твори були знищені, а імена викреслені з історії. Саме завдяки їхнім вцілілим учням, таким як Мусієнко та Федорова, збереглася тяглість в українському мистецтві.
У «майстерні Ніни Федорової», як часто називали підприємство, співпрацювали художники, архітектори та технологи. У цій колаборації було створено сотні художніх проєктів, які досі прикрашають Київ: панно на станціях метро «Хрещатик», «Гідропарк», «Лівобережна», «Дарниця», «Почайна», «Нивки», у приміщенні Річкового вокзалу, у готелях «Дніпро», «Київ», «Русь» тощо, а також інші міста — інтер’єр готелю «Градецький» (Чернігів) та «Чорне море» (Одеса), автобусні зупинки на Бориспільській трасі та у Черкаській області. Людмила Мєшкова брала участь у створенні багатьох із цих робіт. Також вона є авторкою панно у Будинку кіно, у лікарні «Феофанія», у вестибюлі Головпоштамту на Хрещатику тощо.
Особливості керамічного живопису та технологічні здобутки «Софійської гончарні»
Ніна Іванівна приділяла багато уваги відновленню забутих рецептів та розробці нових технологій. «Для наукових пошуків використовувалися місцеві поклади глин: Київ та його околиці налічували понад десять ґатунків кольорових глин, придатних для виробництва архітектурної кераміки, майоліки та фаянсу. Незначний відсоток матеріалів привозили з Донбасу та Волині», — розповідає наукова співробітниця «Інституту “Свята Софія”», створеного на базі Національного заповідника «Софія Київська», Світлана Москаленко.
Саме у «Софійській гончарні» вперше в Україні поливи відновного вогню стали широко та різноманітно використовувати у художній кераміці. Особливістю таких полив є металевий блиск, що можна отримати при правильному випалі глазурі: важливо контролювати атмосферу та зменшити вміст кисню у печі до мінімуму, щоб окиси відновлювалися. Найчастіше такий ефект дає вміст срібла або міді у глазурі. Під час відновного випалу окиси металів втрачають кисень і змінюють свій колір. Наприклад, окис міді може перетворитися з зеленого на червоний. При вмілому коригуванні кисню у печі на керамічній поверхні створюються димчастий або переливчастий ефекти. Інколи на результат впливає погода: на творчій зустрічі в «Українському домі» Людмила Іванівна згадала випадок, коли у дощову погоду в неї під час випалу замість очікуваного червоного вийшов зелений, тобто окис міді не відновився до металевого стану.
Про складність малярської техніки за таких умов розповідала Людмила Мєшкова у відеоінтерв’ю для програми «Провісники перемоги»: «Коли ти малюєш червоною фарбою по полотну, ти її так і бачиш червоною. А тут ти малюєш не червоною фарбою, бо до випалу глазурі мають інший колір. Наприклад, червона полива має білий або сірий колір, зелена — також сірий, синя — також сірий. І от малюєш цими сірими фарбами і знаєш, що лише після випалу це вже будуть кольори. Напочатку це дуже важко, можна глузд втратити. Але я вже знаю, що ось ця має сметаноподібну консистенцію, а ця менш щільну — так і розрізняю ці кольори».
Ніна Федорова створила широку гаму кольорів для керамічного розпису. Серед них легендарною є темно-червона з відблиском, так звана «бичача кров», яку вважали винайденою давньокитайськими майстрами на основі міді та срібла. Але з часом забутою.
«У вересні 1960 року Всесоюзне товариство винахідників і раціоналізаторів опублікувало винахід Федорової під назвою “Глазур червоного кольору на основі сполук міді” (посвідчення на раціоналізаторську пропозицію №1 від 31 жовтня 1961 року)», — зазначає наукова співпрацівниця Національного музею народного декоративного мистецтва Ірина Бекетова.
Портрети, ікони та улюблений сюжет Людмили Мєшкової
Людмила Мєшкова часто називає Ніну Федорову своєю вчителькою, адже до майстерні «Софійська гончарня» художниця не займалася керамікою та всі знання отримала там. Там само вона віднаходила й свої техніки. Наприклад, один з її улюблених методів передбачає чотири етапи випалювання. Крім емалей та полив, художниця також використовувала скло, коштовні та напівкоштовні каміння, що розплавляються у печі та додають її творам фактури та блиску.
Керамічні картини Людмили Мєшкової мають свій упізнаваний стиль: рослинні та квіткові мотиви, виведені плавними округлими лініями. Доробок художниці можна поділити на кілька жанрових груп. Портрети — одна з найчисленніших. Людмила Іванівна товаришувала із видатними діячами, яких портретувала: режисер Сергій Параджанов, співачка Нані Брегвадзе, лікар Микола Амосов, режисер Отар Іоселіані та інші. А також робила портрети особистостей, з якими ніколи не спілкувалася, але які надихали її: Альберт Айнштайн, Едіт Піаф, Ніко Піросмані, Марк Шагал. Особливість цих робіт — у пошуку настрою портретованого. Людмила Іванівна не малювала з натури, хоча портретна схожість її робіт вражає. Художниця наголошувала, що натура заважає їй миттєвістю, а вона переконана, що у кераміці варто передавати стан.
Людмила Мєшкова часто відвідувала Грузію, адже її старша сестра Лариса вийшла заміж за грузинського архітектора Шалву Чедію та мешкала у Тбілісі. Там Людмила Іванівна познайомилася із каталикосом-патріархом Іллею II, якого вважає своїм духовним наставником.
«Бувало, ми подовгу сиділи поруч. Він тримав мою руку і тихенько співав, а тоді благословляв мене. Одного разу він сказав: “Людмило, роби портрети. Краще за тебе ніхто не зробить”. І саме після його благословення “пішло”», — згадує художниця в інтерв’ю «Дзеркалу тижня».
За порадою патріарха Людмила Іванівна також почала створювати ікони, деякі з них можна побачити у храмах Києва та інших міст України. Художниця зробила керамічні ікони для каплиці Святого Андрія, яку звели у 2000 році на площі Андрія Первозваного, біля Аскольдової могили. Також вона оформила керамічним панно фасад собору Різдва Христового на Оболоні у 2006 році. У 2012-му керамістка взяла участь у відновленні Спасо-Преображенської церкви у Гусинцях на Київщині та створила кілька панно для фасаду й інтер’єрів.
Наймасштабніші роботи Людмили Мєшкової пов’язані з її баченням містичного зв’язку земної природи та космосу. Серед таких творів — панно «Майська ніч», створене на початку 1990-х, що натхнене однойменним твором Миколи Гоголя та природою рідної Полтавщини. До 29 червня 2025 року ця робота, що раніше ніколи не виставлялася, демонструється в «Українському Домі» на виставці «Форма неосяжності Людмили Мєшкової».
«Я була вражена, коли дізналася, що це панно площею 25 квадратних метрів художниця зробила не для конкурсу чи на замовлення, а за покликом серця. Одна справа, коли художник, працюючи на папері, малює “в стіл”, це завжди прикро. А тут монументальна робота у розібраному вигляді простояла багато років у майстерні — і раптом вона демонструється та знаходить своїх глядачів. Я не уявляю, що мисткиня відчуває у цей час», — зауважує директорка «Українського Дому» Ольга Вієру.
«Земле, флюїди життя та розквіту світам Усесвіту посилай»
Ще одне масштабне панно природно-містичного сюжету Людмила Мєшкова створила на державне замовлення — це «Земле, флюїди життя та розквіту світам Усесвіту посилай». Воно було подаровано штаб-квартирі ЮНЕСКО від імені України у 1987 році. Цю роботу авторка вважає вершиною своєї творчості.
У 1980 році ЮНЕСКО оголосила конкурс на оформлення інтер’єру одного з приміщень штаб-квартири у Парижі. Частиною відбору була організація персональних виставок художників, що претендували на виконання замовлення. І у 1983 році у штаб-квартирі ЮНЕСКО проходила виставка Людмила Мєшкової. Керамістка згадує, що виставку бойкотували представники організації, адже 1 вересня 1983 року радянський винищувач збив південнокорейський пасажирський літак. Людмила Іванівна переймалася, що ніхто так і не побачить її робіт. Але в один із днів до мисткині все ж таки завітав тодішній генеральний директор ЮНЕСКО Амаду-Махтар М’Боу, з яким керамістка поспілкувалася. Вона була вражена цікавістю дипломата: М’Боу ставив професійні питання про умови випалу та матеріали полив.
В інтерв’ю різних років художниця розповідала, що у конкурсі взяли участь французький митець угорського походження Віктор Вазарелі, радянський скульптор Зураб Церетелі, художник Ілля Глазунов, мексиканський художник Рудольф Майдаві та ще два італійці, яких вона не назвала. Мєшкова була єдиною жінкою.
«У результаті жури оголосило: “Ми надаємо перевагу мадам”. Я погано знала французьку та дуже нервувала, тому навіть не зрозуміла, що “мадам” — це я. Почала обертатися та шукати щасливу обраницю, а усі чогось дивилися на мене. Лише тоді до мене дійшло…» — поділилася художниця.
Коли йдеться про творчий задум, Мєшковій не притаманна розгубленість. Вона переконала головного архітектора ЮНЕСКО Бернара Зерфюса змінити конфігурацію стіни, де планували розмістити її панно. У своїх інтерв’ю художниця пояснювала, що її задуму заважав один із кутів. Врешті поверхню стіни зробили із подвійним заокругленням, що гарно поєднується із плавними лініями на зображенні.
«Архітектор був вражений моєю наполегливістю, але сказав мені багато добрих та підбадьорливих слів», — поділилася Людмила Іванівна.
Конкурс завершився у 1985 році, далі художниця працювала над панно у «Софійській гончарні» протягом двох років. Основна частина цієї копіткої роботи — нанесення полив та випал у печі. Людмила Іванівна дуже прискіпливо ставилася до результатів, тому багато разів могла переробляти випалені фрагменти. Але праці у гончарні передував пошук мистецького задуму.
У тому ж інтерв’ю Галині Цимбал керамістка розповіла, що у процесі пошуків сюжету вивчила багато матеріалів, присвячених українському національному мистецтву. Вона зізнається, що не шанувала сучасні їй твори, які базувалися на народних орнаментах — ймовірно, псевдонаціональних, що в останні роки часто називають «шароварщиною». Втім, авторка хотіла втілити у своєму панно саме українські мотиви, тому знайшла натхнення у творчому спадку художниць Ганни Собачко-Шостак, Катерини Білокур та Марії Примаченко.
Панно «Земле, флюїди життя та розквіту світам Усесвіту посилай» площею 55 квадратних метрів зібрано з 4000 окремих керамічних плиток. Зображений на ньому рух птахів, квітів та рослин навколо сонця якнайкраще висловлює мистецьку філософію Людмили Мєшкової. На її переконання, саме такий природний сюжет без перекладу зрозумілий всім працівникам та відвідувачам штаб-квартири ЮНЕСКО, що є представниками різних культур.
Після закриття «Софійської гончарні»
Панно для ЮНЕСКО стало останнім офіційним замовленням «Софійської гончарні», після виконання якого колектив розпався. Про це пише у своїй статті мистецтвознавиця Алеся Скоромна. Ще у 1986 році звільнилися художниці Галина Севрук та Наталія Крутенко. У 1987-му в майстерні залишалися лише три автори, серед яких і Людмила Мєшкова.
Досліджуючи історію «Софійської гончарні», Алеся Скоромна пише, що у рукописах Ніни Федорової знаходила згадки про спроби закрити гончарню ще у 1956 році. В інтерв’ю мистецтвознавиці Наталія Крутенко розповідала, що заклад вважали шкідливим виробництвом, що провокувало скарги мешканців мікрорайону та перевірки санітарних стандартів у 1960-1970-х роках. Але щоразу під час перевірок не знаходили порушень та давали майстерні «зелене світло» ще на деякий час. На думку дослідниці, ліквідація майстерні як державного закладу врешті сталася внаслідок звільнення багаторічної керівниці Ніни Федорової у 1985 році та суттєвого зменшення замовлень.
Коли Людмила Мєшкова продовжувала свою роботу у «Софійській гончарні» у 1990–2000-х, вже була змушена сплачувати оренду приміщення та виконувати комерційні замовлення, аби втриматися на тому місці. В інтерв’ю тих часів художниця ділиться, що їй заважає працювати необхідність «займатися бізнесом». Відтоді Людмила Іванівна продовжувала робити багато кераміки для себе, та більшість із тих творів досі не доступні широкій аудиторії.
Перша велика персональна виставка художниці за часів незалежної України відбулася у 2008 році в «Українському Домі». Тоді Людмила Мєшкова ніби повернулася із забуття, про неї багато писали. Інформаційна підтримка у той період допомогла художниці затриматися в її місці сили — на території Софії Київської.
До 2018-го вона продовжувала працювати у «Софійській гончарні», проте останні два роки в основному вивозила твори з майстерні. Так колекція творів Мєшкової врешті осіла в її квартирі, частково залишилася у новій майстерні. Картини Людмили Іванівни мають велике значення для неї: вона часто називає їх своїми дітьми та переймається за майбутнє свого творчого спадку. Після трагедії першого січня мисткиня за можливості навідувала свою квартиру, щоб набутися із «своїми дітьми». І ці «зустрічі» надавали їй сил. Але найбільшої життєвої сили художниці надала підготовка до виставки та спілкування із глядачами.
Ольга Вієру вважає, що для «Українського Дому» виставка «Форма неосяжності Людмили Мєшкової» стала особливо важливою в контексті осмислення актуальних подій і формування сталої практики підтримки митців. Ідеться не лише про виклики часу, але й про системну роботу над тим, щоб взаємодія між інституціями, державою і митцями була проактивною та своєчасною.
Директорка «Українського Дому» сподівається, що далі за ініціативою МЗС вдасться організувати виставку Мєшкової в ЮНЕСКО та зібрати більшу експозицію творів в Україні.
