У «Довженко-Центрі» проходить виставка задокументованих у сучасному мистецтві досвідів і виборів вісьмох дівчат-підліток. У своїх роботах авторки розповідають про пошук ідентичності, втрату домівки, прийняття себе та внутрішні опори.
Упродовж трьох місяців учасниці досліджували зміни навколо і в собі та шукали способи їх зафіксувати й переосмислити в лабораторії сучасного мистецтва та документування IMБАLANCE — експериментального проєкту Музею воєнного дитинства. Вони вчилися працювати з кольором, звуком, рухом, аби знайти той медіум, який стане ретранслятором їхнього досвіду та середовища, в якому їм випало дорослішати.
Відкриває виставку диптих — ситуативна світлина, зроблена однією з учасниць у трамваї в Фінляндії. Напис на стіні каже: «Коли люди розслаблені, вони знімають взуття». Він не є частиною експозиції IMБALANCE, але виконує важливу функцію — створити безпечний простір для висловлювання своїх думок, без засудження і неприйняття.
DIVOCHE.MEDIA розповідає про роботи та історії вісьмох дівчат, роздуми яких: «Хто я?», «Що я тут роблю?», «Чого всі хочуть від мене і чого я хочу від самої себе?» вперше стають публічними.
Майя Гомма: танець у сховищі як балансування між війною і юністю
Майя відвідує курси вишколу, де займається підготовкою до військової справи. Вчиться стріляти й запускати дрони. А ще вона любить безтурботно відриватися на електронних тусовках у Києві.
Про цей дисонанс і пошук рівноваги між внутрішніми протиставленнями Майя розмірковує у своїй відеороботі: «Танець в укритті — яке водночас є сховищем від обстрілів і підвальним приміщенням для тусовок — спершу здається звичним. Та якщо дивитися до кінця, то можна помітити, як він перетікає в судомний сплеск емоцій життя посеред двох непоєднуваних частин себе».
Ідея почала зароджуватися, коли на одній із зустрічей Майя розповідала, як минув її тиждень. Вона згадала про вишкіл, який відвідала напередодні, і з цього почався діалог про свідомість, відповідального громадянина, підлітковість і як усе це взагалі може поєднуватися. Що значить дорослішати в країні, в якій іде війна? Як балансувати між бажанням підліткової безтурботності й залученості в допомогу країні?
«Моєю метою було показати надрив, що переслідує мене в цьому балансуванні», — ділиться Майя.
Трек, який чутно в роботі, вона також написала сама.
Поліна Набожняк: намисто, що переносить у дитинство
До теми дитячої безтурботності у своїй роботі звертається і Поліна. У 2022-му вона поїхала у Німеччину — ця поїздка затягнулася на півтора року. За цей час дівчина стала самостійнішою і, коли було сумно, навчилася себе заспокоювати. Вона знайшла опору в тому, аби більше дізнаватися про себе малу. Спогади про дитинство стали для неї рідним домом. У пошуках зв’язку зі своєю внутрішньою дитиною Поліна спитала маму, що їй подобалося. Згадала, як любила нанизувати мушлі з дірочками на нитку і мріяла одного разу зробити велике намисто.
Про свою мрію вона згадала, коли працювала над артобʼєктом для виставки. В Німеччині Поліні подарували мішечок мушель. Для намиста їх було мало, тож решту разом із батьками пішла шукати на березі Дніпра в парку «Наталка».
«Цей процес дав мені бажане відчуття дитинства і щастя, я відчула себе знову малою та безтурботною. Для мене це намисто як історичний артефакт, що я віднайшла, коли заглибилася в себе і відрефлексувала речі, значення яким раніше не надавала. Цією роботою я хочу показати, що потрібно звертатися до малих себе частіше, любити їх і обовʼязково підтримувати», — поділилася Поліна.
Амалія Коткова: святковий стіл в окупації
В одному із залів «Довженко-Центру» накритий святковий стіл, на ньому — торт, рисові коржики, хліб на сковороді, банка сала, піца, суп і борошно ручного помелу в баночці. Так Амалія відтворила святковий стіл, який вони з батьками організували на день народження хлопчика, що жив поруч із ними в окупації, в селі Рови поблизу Димера Київської області. На планшетах, розташованих на стіні, відвідувачі виставки можуть побачити фото реального столу, яким його вдалося зробити в окупації.
Амалія розповідає: «Мене тоді сильно вразило, що батьки змогли майже з нічого підготувати свято. Тоді я зрозуміла, що головне — не обставини, в яких ти опинився, а люди, що поруч. І попри те, що майбутнє наше могло покритися пліснявою, як і продукти на цьому столі, світло, яким оповито цю вечерю й серця близьких мені людей, давало надію. Завдяки цьому проєкту я зрозуміла, що мені довелося екстрено подорослішати. Цей етап відняв у мене радість підліткового віку, але дав розуміння людей».
Анастасія Буга: заборонені руїни й заміновані міста
Найбільші відкриття про себе Анастасія зробила, спостерігаючи за простором. Так вона дізналася, що мистецтво — не лише про естетику, а про спосіб бути уважною до світу і до себе. Зрозуміла, що має чутливість до деталей, здатність бачити й фіксувати дрібні, але важливі фрагменти. Це дало відчуття впевненості у власному баченні. З цих спостережень і з’явився її будинок з бетону та зварної сітки.
«На цю ідею мене наштовхнуло особисте переживання про те, з яким темпом у наших містах зростає кількість руїн та що більшість так і залишається занедбаною. Бажання формувати з них безпечний простір, який знайде собі нову функцію, а не буде просто руйнуватись на очах. Я багато розглядала покинуті споруди, щоби зрозуміти, яку форму дати своїй ідеї. Сітка у моєму проєкті імітує уявну відновлену частину будівлі, спонукаючи: досліджуй, переосмислюй, не зупиняйся на руїні», — коментує роботу авторка.
Через окупацію більшість закинутих споруд у рідному місті дівчини Ірпені досі заміновані й небезпечні. У роботі Настя втілила своє бажання відновлення рідних місць.
Поліна Гула: місця, що вже недоступні
Робота Поліни розпочинає виставку, хоча вона була вигадана і створена останньою. Дворик будинку в Херсоні, зліплений з пластиліну, — це місце, де дівчина провела дитинство. Хоча її сім’я переїхала звідти давно, з інших причин і ще до початку війни, Поліну не покидає відчуття, що у неї також забрали її дім. У дитячий садок поряд із майданчиком прилетів уламок. Альтанка біля моря в Затоці, де вони з сімʼєю відпочивали, пошкоджена, а гейзери в Херсонській області, де купалися з року в рік, спустошені під тиском війни.
«Болюче відчуття чогось втраченого, насильно забраного і відірваного живе в мені вже доволі давно. У своїй роботі я вирішила закарбувати рідні місця, навічно заховані в глибині памʼяті й серця, які поступово починають припадати пилом», — ділиться своєю історією Поліна.
Єлизавета Кулініч: особистий щоденник дорослішання
У залі поруч — серія з трьох записок з особистих щоденників Лізи в скляних тумбах, залитих слаймом. Матеріал у цій історії невипадковий. Слайм створює аморфну форму, яка ніколи не перетворюється на щось конкретне. Вона перетікає зі стану в стан. Глядач читає ці нотатки через рідину рожевого кольору — фільтр на кшталт рожевих окулярів.
«До певного часу мені було страшно відкривати ці сторінки, читати їх уперше з моменту написання. Ці листи ілюструють етапи мого дорослішання. Страх і радість… слизьку оболонку між підлітковістю та зрілим життям. Час втрачає значення, і усвідомлення цього набуває нових сенсів. Цей період — один великий каламбур, котрий неможливо скласти й передати словами. Колись і ці листи лежали у тіні, разом зі мною», — ділиться Ліза.
Ярослава Васюта: гра, що залишає слід на твоєму тілі
Ярослава дивиться на досвід як на пазл, над яким довго мізкуєш. Він складається з пережитих емоцій, набутих знань. З вугілля і дерева дівчина склала гру, в яку полюбляла грати у дитинстві, — п’ятнашки. Ярославі 15 років, тож це ще й відсилання до її віку. Поки що порожня комірка — це наступний рік її життя, який лише формується. Коли граєш у гру, квадратики з вугілля залишають на руках сліди, як і життя. Правил гри немає: кожен вибудовує з кубиків свій шлях сам.
Ярослава говорить: «Головоломка — ситуація, яку важко зрозуміти. Ми сприймаємо світ не лише через факти, а й крізь історії, що надають сенс життєвим рішенням і формують наш досвід. Набутий досвід щодня формує наш подальший вибір і залишає слід у життєвій траєкторії. Іще один виклик — постійні спроби утримати сенси в єдиній структурі, аби мати можливість описати те, що з тобою відбувається. Однак ці сенси завжди випадають, руйнуючи визначений порядок. Одна й та сама головоломка трапляється по всьому світу в різних мовних і культурних формах, але має однакову суть. Вона викликає відчуття невизначеності, непередбачуваності й тривожної зацікавленості».
Латіфа Назарова: стійкість, рух і боротьба
Латіфа створила диптих, який символізує для неї боротьбу. Хтось бачить на полотні чотирьох коней, а хтось — одного. У продовженні цієї роботи — будинок на дещо спокійнішому, жовтому фоні. Можливо, там на коней чекає перепочинок.
«Алюр — це хода, різновид поступального руху коня. Коні — дуже витривалі створіння, які символізують для мене стійкість і невпинний рух. Цей диптих — метафора довгого невпинного пошуку, що сприймається як крик відчаю. Друга частина роботи — це колискова, дитячі уявлення. Будиночок, намальований жовтим кольором, навіює мені спокій і прагнення бути», — розповідає Латіфа.
Допомагала знайти мову для власного художнього висловлювання мультимедійна художниця з Краматорська, менторка лабораторії й співкураторка виставки Дарʼя Молокоєдова.
«Ми можемо не знати, який вигляд матиме наш завтрашній день, і не знати, хто ми такі, ми можемо перестати шукати відповідь, але в якийсь момент нам назустріч стане підліток, який буде уособлювати в собі всі ці екзистенційні питання, і в його обличчі ми побачимо себе, і тоді у нас буде можливість знов пошукати в самих собі те, що загубилось на шляху в доросле життя», — каже Дар’я.
Виставка відкрита щодня, крім понеділків, 13.00–20.00 у «Довженко-Центрі» до 29 червня (вул. Васильківська, 1, Київ). У суботу, 28 червня, о 15.00 співкуратор Андрій Борутя разом з авторками виставки проведуть кураторську екскурсію. Вхід вільний за реєстрацією.
