За відмову підлаштуватися під вимоги радянської системи талановита та патріотична мисткиня Любов Панченко була викреслена з пам’яті українців. Навіть за 30 років незалежності її ім’я не повернулося в інформаційний простір. Попри те, що майже у кожній українській родині 1960–1980-х років були вирізки з її викрійками та схемами вишивок, а ледь не половина київської інтелігенції замовляла в неї одяг в українському стилі.
Про життя і творчість модельєрки та художниці в контексті руху шістдесятників DIVOCHE.MEDIA поговорило із завідувачкою Музею шістдесятництва Оленою Лодзинською та співробітницею Українського інституту національної пам’яті Любов’ю Крупник.
Непереборне бажання бути художницею
Любов Михайлівна Панченко народилася у 1938 році на Київщині, у селі Яблунька, що тепер є частиною Бучі. У воєнні та повоєнні роки сім’я жила бідно. В селі було багато роботи, тож Панченки змалечку привчали доньок до праці. Найбільше Любі подобалося випасати худобу: тоді можна було десь на галявині трохи й помалювати. Люба з ранніх років захоплювалася малюванням, але батьки вважали це заняття марною тратою часу.
Мати, Ольга Іванівна, намагалася створити затишок, прикрашаючи оселю власноруч вишитими фіранками, рушниками, скатертинами, перешивала старий одяг. І обох доньок навчила вишивання та шиття. У цих вишивках маленька Люба й знайшла перше натхнення народними орнаментами.
Після сьомого класу дівчина вступила до Київського училища декоративно-прикладного мистецтва (тепер після низки реформувань — Київська державна академія декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука, — прим. DIVOCHE.MEDIA). Хоча Люба хотіла бути художницею, вирішила навчатися більш прикладного фаху, ймовірно, як компроміс, але батьки все одно не схвалювали її вибору.
Училище було розташоване на території Лаврського заповідника.
«Там поряд із професійними художниками вчителювали вцілілі під час репресій народні майстри розпису, ткацтва, кераміки. А ще на території Лаври розташовувалися музеї з колекціями XVII-XVIII століть», — пише історикиня, співробітниця Українського інституту національної пам’яті Любов Крупник у своїй статті «Мавка з Лісової Бучі. Про долю й творчість художниці Любові Панченко».
У музеях Люба розглядала колекції народних строїв, килимів та вишивок. Ця скарбниця народної культури стала для неї постійним джерелом натхнення на все життя.
У той час дівчина жила у Києві, у гуртожитку училища. Батьки не могли підтримати доньку фінансово, хіба давали із собою трохи продуктів, коли вона навідувалася до Яблуньки. Студентської стипендії на прожиття не вистачало: Люба недоїдала, хворіла та врешті з діагнозом «дистрофія» потрапила до лікарні, де перенесла операцію. Після одужання Любою опікувалися викладачі, намагалися підгодовувати худеньку дівчину.
Зовні худа та слабка, Любов мала сильний характер та з юного віку була цілеспрямованою. За роки навчання в училищі вона не відмовилася від своєї мрії стати художницею. Там вона опанувала не лише прикладні навички з пошиття та оздоблення одягу, але й вивчала історію мистецтва, ознайомилася із різними мистецькими техніками. Тоді почав формуватися її власний стиль, який живився народним мистецтвом, але не повторював його, мав свої впізнавані риси.
Після закінчення училища Любов влаштувалася у кравецьку майстерню, потім — у Проєктно-конструкторський технологічний інститут художницею-модельєркою. На початку 1960-х років у Києві відкрився вечірній факультет Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова (тепер — Видавничо-поліграфічний інститут у складі КПІ, — прим. DIVOCHE.MEDIA), куди художниця вступила на графічне відділення, опановуючи фах книжкової ілюстраторки. Так вона вдень працювала, а ввечері навчалася.
Пошуки натхнення у карпатських селах
На початку 1960-х Любов Панченко влилася у спільноту київських шістдесятників. У цей період так званої «хрущовської відлиги» на тлі відносної демократизації життя люди творчих професій відчули послаблення цензури. В Україні, зокрема, прояви національного мистецтва вже не засуджувалися. Професійні художники стали вивчати та цитувати українську традиційну культуру, що найкраще збереглася у селах. Митці їздили на екскурсії по селах, збирали вишиті рушники, розписану кераміку, записували народні пісні та досліджували обряди.
Любов також подорожувала Карпатами, малювала гірські краєвиди, жінок у традиційному вбранні та вимінювала у місцевих господарок старі рушники на куплену в магазині постіль. Як кравчиня вона вивчала крій та оздоблення народного одягу, а згодом навчилася вдало стилізувати його елементи у своїх моделях. Як художниця Панченко захоплювалася колірною гамою, елементами візерунків та тематикою мистецтва селян.
«На початку 1960-х “карпатське” й означало великою мірою “українське народне”, і розумілось художньою інтелігенцією як противага “українському радянському”», — пояснює цікавість шістдесятників до карпатських сіл історикиня мистецтва Діана Клочко у передмові до альбому «Любов Панченко. Повернення» («Видавець Олександр Савчук», Харків, 2022).
Результатом цього інтересу Панченко стали ілюстрації до «Тіней забутих предків», які вона створила як дипломну роботу в інституті. Любов захистилася на «відмінно», чим підтвердила свій фах ілюстраторки. Але фактично вона не працювала над оформленням жодної книжки, хоча окремі декоративні розписи публікувалися у журналах. Серія Панченко «Тіні забутих предків» досі не публікувалася як ілюстрації до видання однойменного твору Михайла Коцюбинського. Зараз вона зберігається у Музеї шістдесятництва у Києві.
Українське вікно можливостей у період «відлиги» можна відстежити за часовими рамками існування Клубу творчої молоді в Жовтневому палаці, до якого також входила Любов Михайлівна. Режисер Лесь Танюк заснував клуб у 1960-му, а за чотири роки представники влади примусово закрили його. Найбільш активні члени клубу зазнали репресій, решта протягом десятиліть перебували під пильним наглядом кдб.
Але влада вже не могла спинити відродження національної свідомості серед творчої інтелігенції. Мовчазним проявом непокори стало національне вбрання. «…після Емського указу 1876 року про заборону друкування “малоросійською” мовою жінки майже всіх поміщицьких родин почали демонстративно носити національний одяг. Подібне повторилося і в 1960–1970-х роках, коли киянки почали одягатися у вишиваний та прикрашений аплікаціями одяг давнього українського строю, виготовлений здебільшого Любов’ю Панченко, нерідко спільно з Людмилою Семикіною, що було цікавим для обох», — пише художник Василь Перевальський у передмові до альбому «Любов Панченко. Повернення».
Національний одяг як прояв непокори шістдесятників
На хвилі шістдесятництва Любов Панченко почала шити одяг з елементами національних строїв — для народного хору «Жайворонок» при Клубі творчої молоді, для молодят на весілля, за іншими приватними замовленнями та для себе. Її схеми для вишивок та викрійки одягу публікували у журналі «Радянська жінка». На початку 1970-х років вона почала працювати у Республіканському будинку моделей. Завідувачка Музею шістдесятництва Олена Лодзинська зауважує, що трудової книжки художниці в них немає, тому точна дата не відома.
«У Республіканському будинку через конкурсні покази відбирали найкращі моделі одягу, які мали йти у масове виробництво. Колекції Панченко постійно були на першому місці. Їх демонстрували перед керівництвом республіки та іноземними делегаціями. Це засвідчувало начебто вільний розвиток національної промисловості та мистецтва. Але до виробництва і до простого споживача вони не доходили. Навіть показів для широкої аудиторії не влаштовували. І після оцих блискучих показів перед делегаціями
Любові Михайлівні якось передали, що міністр незадоволений, мовляв, треба змінювати стиль. Але художниця відповіла, що, можливо, краще змінити міністра. Це відома її фраза», — розповідає Олена Лодзинська.
Любов Панченко не боялася критики міністра, вона бачила, що її роботи добре сприймають колеги та навіть мала на деяких із них художній вплив. Саме Любов Михайлівна навчила шити художницю Людмилу Семикіну, яка, зокрема, відома участю у створенні вітража «Шевченко. Мати» для вестибюля Київського національного університету у 1964 році. Вітраж, що визначили як ідейно ворожий радянській владі, знищили, а авторів виключили зі Спілки художників.
Людмила Семикіна була старша за Панченко на 14 років, вони познайомилися у Клубі творчої молоді.
«Люба Панченко два роки жила в майстерні у Семикіної. Цьому передував такий випадок. Любов Панченко тоді і працювала, і вчилася, і ще відвідувала Клуб творчої молоді. Звичайно, вона їхала додому у Бучу останньою електричкою, втомлена. А остання електричка часом напівпорожня. Якось у вагоні до Люби причепилася компанія п’яних молодиків: сидить гарна дівчина, з косою ледь не до п’ят, одяг вирізняється з натовпу. Вони сильно її налякали, наступного дня Люба переказала цей випадок Семикіній. А та каже, мовляв, чого щодня їздити — поживи в моїй майстерні, там все як у квартирі. Пані Люба погодилась та два роки там прожила і навчила Семикіну шити», — зазначає Олена Лодзинська.
Потім Людмила Семикіна створювала колекції фантазійного одягу у староруському стилі для кіно і театру, а також шила на замовлення. Олена Лодзинська наголошує, що кожна з майстринь мала свій стиль: у Панченко — більш святкове, яскраве, розкішна краса в народному розумінні; стиль Семикіної був лаконічніший і стриманіший, здебільшого у відтінках сірого та коричневого.
На жаль, готових зразків одягу, створених Любов’ю Панченко у Республіканському будинку моделей або за приватними замовленнями, у колекції Музею шістдесятництва немає. Олена Лодзинська каже, що залишилися лише ескізи на папері та речі, які модельєрка робила для себе. Також деякі зразки, пошиті сучасними майстринями за ескізами Панченко або з елементами її творів, можна було побачити на виставці «Всесвіт Любові» у травні 2025 року в Музеї історії Києва.
Втім, ймовірно, діти та онуки київських шістдесятників можуть знайти у родинних гардеробах старших родичів сорочки, спідниці, свити, які для них пошила Любов Панченко. Так, наприклад, перекладачка альбому «Любов Панченко. Повернення» Ольга Грабар на презентації видання поділилася, що несподівано для себе знайшла у домашніх архівах викрійки художниці.
«Як виявилося, я була знайома з творчістю Любові Панченко ще з дитинства. Мої мама і бабуся замовляли відомий на той час жіночий журнал “Радянська жінка”. Бабуся шила одяг за викрійками з нього. І це були ескізи Любові Панченко. Я тоді із захопленням спостерігала за її роботою та зачудовано дивилася на ті малюнки у журналі», — згадала Ольга та продемонструвала вирізки з журналу 1980-х років.
На той час журнал мав мільйонні наклади, наприклад, перший номер за 1978 рік вийшов накладом 1,9 мільйона екземплярів.
Любов Панченко не хотіла «працювати під чужу дудку»
Під час роботи у Республіканському будинку моделей Любов Панченко почала створювати колажі з тканини. Після роботи в неї залишалося багато різноколірних клаптиків пальтової тканини як відходи виробництва — матеріал рідкісний та дорогий у радянському союзі. Любові Михайлівні було шкода їх викидати та вона вирішила вирізати з них фрагменти та наклеювати на ДВП, створюючи панно. Художниця розробила свій впізнаваний стиль у цій техніці. Зазвичай у колажі поєднання одного фрагменту до іншого може бути нахлистом і навіть багатошарово. Інколи так виходить майже реалістичний портрет. Але поверхня творів у Панченко була одного рівня. Вона вирізала та припасовувала ці деталі так, як ніхто.
Хоча більшість її колажів, що зараз зберігаються у колекції Музею шістдесятництва, суто декоративні, деякі мали політичний підтекст — як відповідь на репресії проти її друзів.
Перший твір у такій техніці датовано 1973 роком — це портрет Тараса Шевченка, присвячений 160-й річниці від дня народження Кобзаря. Це був період нової хвилі репресій проти шістдесятників.
«І тоді ж вона зробила «Єретика» (інша назва «Вогнище інквізиції» — прим. DIVOCHE.MEDIA). Це взагалі, як на мене, найкраща її робота. Її можна було побачити на виставці “Всесвіт Любові”. Там зображена людина у червоному полум’ї. Вважається, що це портрет літературного критика та поета Івана Світличного, арештованого на той час. Шістдесятники його дуже любили як лідера. Він для них — “вусате сонечко” [за метафорою з вірша Василя Стуса], — говорить Олена Лодзинська.
За словами завідувачки Музею шістдесятництва, Любов Панченко часто повторювала, що далека від політики. Так само її друзі не вважали себе політично активними. Але саме їхнє українство на той час було викликом системі. Власне, щоб зберегти свою свободу творчості Любов Панченко не вступала до Спілки художників, казала: «Ті, хто туди входили, працювали під чужу дудку, а я — під свою. Мені все життя нав’язували політику, а я була далека від неї. Але завжди і скрізь розмовляла українською мовою» (цитата зі статті «Мавка з Лісової Бучі. Про долю й творчість художниці Любові Панченко» — прим. DIVOCHE.MEDIA).
Така репутація Любові Панченко закривала шлях до її широкого визнання як художниці. «У 1988–1990 роках журнали “Народна творчість та етнографія”, “Київ”, “Україна”, “Соціалістична культура”, надрукувавши її унікальні колажі, розповіли про нелегкий творчий шлях художниці, яка “зберегла душу, не дала їй впасти у багно фальші та пристосуванства”. Одначе, де ж інші часи — кінець 1960-х, 1970-ті, початок 1980-х? Зловіща тінь брежнєвсько-сусловської ідеології впала і на її мистецьке життя. У ті роки Любов Михайлівна багато працювала, але могла надрукувати здебільшого тільки орнаменти до вишивки. Та й вони проходили жорстку цензуру», — цитата з газети «Прапор перемоги» від 29 травня 1991 року.
Чому персональні виставки не зробили Любов Панченко відомою
«Якось я спитала у Миколи Григоровича Плахотнюка (засновник та перший завідувач Музею шістдесятництва — прим. DIVOCHE.MEDIA): “Що є у фондовій збірці, на вашу думку, найбільш цінного — наприклад, із мистецтва?” Я думала, він назве Горську, Зарецького, бо ці імена були більше на слуху. А він назвав Панченко. Але я про неї не знала абсолютно нічого, і творів її не бачила», — згадує Олена Лодзинська розмову 2010-х років.
Перша персональна виставка Любові Панченко відбулася у 1988 році в редакції журналу «Київ».
«Це були коридори приміщення редакції. І хто туди з вулиці спеціально прийде на виставку? Про неї мало хто й знав», — пояснює завідувачка Музею шістдесятництва.
На думку Олени Лодзинської, такі заходи робили художницю більш відомою принаймні серед вузького кола людей, які цікавилися безпосередньо шістдесятниками. Але вона наголошує, що на той час — у 1990-х та на початку 2000-х — українці не сильно цікавилися шістдесятництвом, якщо порівняти з тим інтересом, який є зараз.
«Тоді було інше сприйняття: ніби шістдесятництво — загальносоюзне явище. А різниця між російськими та українськими представниками руху величезна. Вони і співпрацювали між собою, але кінцева мета різна. Новим етапом шістдесятництва був рух Гельсінської групи, до якої увійшли більшість шістдесятників. Але представники московської Гельсінської групи пропагували загальну демократизацію, соціалізм із людським обличчям — і буде всім щастя. А нашим завжди треба було більше. І тут на повний голос це не можна було сказати, а очільник закордонного представництва української Гельсінської групи генерал Григоренко у своїх промовах прямим текстом на весь світ казав: “Наша кінцева мета — здобуття української незалежної держави”», — розповідає Олена Лодзинська.
Історикиня Любов Крупник вважає, що у 2000-х бракувало певної реклами від відомих людей, щоб привернути увагу до імені та творчості Любові Панченко: «Потрібно, щоб хтось хвалив, щоб був розголос, щоб розказали широкій аудиторії, що це геній. А виставки були локальні. Поет Євген Сверстюк назвав її творчість геніальною на відкритті виставки у 2008 році. Але цього було недостатньо. Не знаю, чи вона сама розуміла, що вона геніальна».
Альбом Любові Панченко: останнє натхнення художниці
Ініціаторка видання першого альбому творів Панченко та співробітниця Інституту національної пам’яті відчуває певний зв’язок із художницею та звертає увагу на кілька неймовірних збігів обставин. На початку 2000-х Любов Крупник досліджувала митців нонконформістського напрямку для своєї дисертації «Державна політика у сфері українського професійного мистецтва 1965-1985 років». Писала тоді й про Любов Панченко.
«Корисною базою для написання цієї роботи став музей Івана Гончара. Саме там я вперше почула про Любов Панченко. Я сама захопилася українською народною культурою у музеї Гончара. І припускаю, що це могло так само бути й з Любов’ю Панченко. Бо одна справа, коли ти зростаєш у родинному колі, де є вишиванки. А друга — коли навколо тебе отаке професійне середовище. Ймовірно, не лише Гончар мав вплив на Панченко, але вочевидь, його вплив був дуже сильним», — розповідає історикиня.
У грудні 2020 року Любов Крупник відвідала Музей шістдесятництва. Вона побачила там твори Панченко та була вражена, що досі немає альбому. Тоді з’явилася ідея зробити якісне видання та обов’язково з перекладом англійською. Історикиня написала грантову заявку до Українського культурного фонду, яка врешті була відхилена. Але проєкт із підготовки до друку альбому Любові Панченко вдалося включити в плани Українського інституту національної пам’яті на 2021 рік. Так з’явились кошти для першого етапу реалізації проєкту. Улітку 2021 року Любов Крупник звернулася особисто до видавця Олександра Савчука з пропозицією зробити альбом. І він одразу відгукнувся. Робота над матеріалами альбому почалася, хоча тоді не було відомо, де взяти кошти на його друк.
«Я також мешкаю у Бучі. 2 лютого 2022 року, на день народження Любові Панченко, ми з моєю сусідкою з під’їзду Ольгою Продан вирішили відвідати художницю. Ми знали, що господиня не кожного впускала до себе. Організувати відвідини нам допомогла Олена Єфремова, яка доглядала Любов Михайлівну. Ми привезли гостинці та планшет, на якому показали цифровий макет альбому. Коли Любов Михайлівна гортала макет, дивувалася, що там зібрані всі твори. Вона ніби пірнула у ці картини. Відчувалося, що людина у той момент переживала найсильніші емоції», — згадує Любов Крупник.
Того дня історикиня пообіцяла Любові Панченко, що до її наступного дня народження відшукає кошти та надрукує той альбом. Під час розмови з художницею гості дізналися, що у мансарді будинку зберігається багато її робіт. Мансарда не опалювалася, тому такі умови були шкідливими для паперових творів та панно на ДВП-основі. Любов Крупник зателефонувала завідувачці Музею шістдесятництва Олені Лодзинській та запропонувала забрати ці роботи у колекцію.
«І ми навантажили фактично цілу машину тих робіт. І зробили відеозапис на телефон, де Любов Панченко каже: “Забирайте роботи, бо якщо ви їх зараз не заберете, то вони пропадуть”. Ось такий пророчий момент», — ділиться спогадами Любов Крупник.
Ще раніше, влітку 2021 року, разом зі співробітником Музею шістдесятництва Олесем Бєляєвим Любов Крупник привезла до Лісової Бучі фотографа. Також приїхала Валентина Чорновол (дружина Миколи Плахотнюка — прим. DIVOCHE.MEDIA). Тоді команді проєкту вдалося сфотографували декілька робіт художниці, серед яких було панно «Скорбота». Любов Панченко подарувала цей твір родині Миколи Плахотнюка, і відтоді панно зберігалося в їхньому дачному будинку в Бучі. Наразі панно можна побачити лише на фото в альбомі: під час окупації Бучі у будинок сім’ї Плахотнюка-Чорновол влучив снаряд та зруйнував помешкання — все, що там було, втрачено.
Останні дні художниці та пам’ять про неї
За 22 дні після 84-річчя Любові Панченко почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. Буча була окупована у перші дні цієї навали. Соціальна працівниця, що доглядала Любов Михайлівну, у той час евакуювала власну матір, також літню жінку, яка не мала змоги самостійно пересуватись. Родина племінниці Панченко не змогла потрапити до тітки з іншого району Бучі, бо місто постійно обстрілювалося.
Врешті протягом місяця Любов Панченко залишалася сама та голодувала. В один з останніх днів окупації біля будинку Панченко розірвався снаряд, вибуховою хвилею вибило вікна, пошкодило будівлю. Художниця не постраждала, але була виснажена. Після звільнення Бучі від російських загарбників 2 квітня волонтери знайшли ослаблену Любов Михайлівну та відвезли її до лікарні у Київ. За декілька тижнів її стан покращився і волонтери стали збирати кошти на подальше лікування. Але 30 квітня художниця померла. На частину коштів, що були зібрані для неї, вдалося надрукувати перший наклад альбому «Любов Панченко. Повернення» — лише 500 примірників.
У 2023 році друге видання альбому профінансували бізнесмени зі спільноти «Поступ-14», вражені виставкою репродукцій Любові Панченко у київському ТРЦ «Гулівер».
«Видавець Олександр Савчук повідомив мені, що буде третє видання альбому. Я вважаю, що це дуже успішний проєкт. Двічі альбом був відзначений українським ПЕН-клубом як найкраще видання з мистецтва — у 2022-му та 2023 роках», — розповіла Любов Крупник. Також історикиня поділилася із DIVOCHE.MEDIA, що задумала ще один проєкт про Любов Панченко, який покаже художницю з іншого боку.
Найбільша персональна виставка художниці відбулася вже після її смерті. Експозиція «Всесвіт Любові» у Музеї історії Києва тривала три з половиною місяці та закінчилася 1 червня 2025 року. Виставка дає розуміння, наскільки різноплановою мисткинею була Любов Панченко: однаково вправно володіла пензлем, олівцем, різаком для ліногравюри, ножицями та голкою з нитками. Тим більш несправедливим видається забуття, на яке її прирекла радянська система, і надто високою — ціна повернення.
