Інтервʼю з акторкою Євою Віктор про її режисерський дебют було одним із найдивніших у моєму досвіді. Американська зірка серіалу «Мільярди» мала повернутися з Канн, де її фільм показали вдруге у світі (що рідко буває) — в програму «Двотижневик режисерів» стрічку взяли вже після світової премʼєри на «Санденсі». Але нічний лист все змінив — під час Каннського кінофестивалю команда фільму «Пробач, дівчинко» вийшла на звʼязок, і вже по обіді ми були сам на сам з Євою Віктор.
Як українська кіножурналістка, я мала на меті обовʼязково обговорити з Євою гумористичний тон оповіді її фільму, що розповідає про пережите сексуальне насильство. Також мені важливо було розказати, як останнім часом по всій Україні студентки зізнаються, що переживали харасмент з боку майстрів у вишах та директорів театрів. Після п’ятої хвилини наша Zoom-розмова перервалась через поганий звʼязок, і далі ми спілкувалися лише голосом. Попри всі технічні проблеми, ми змогли поговорити для DIVOCHE.MEDIA про її кіно, вибір розповідати про особисту травму та що вона, акторка, яка пережила харасмент, радить українським колегам.
Українська премʼєра «Пробач, дівчинко» відбудеться 17 червня на фестивалі глядацького кіно «Миколайчук OPEN», а згодом фільм вийде у прокат. Попри досить артхаусну незалежну студію «А24», що стоїть за виробництвом фільму, а також важку тему пережиття травми, фільм можна легко назвати глядацьким. Бо Єва Віктор, яка і написала сценарій, і зрежисувала, і зіграла головну роль у стрічці, знайшла для неї неочікувано влучний тон — ніжно-смішний.
«Мене вже питали про те, чому я додала так багато гумору і вибрала саме такий тон для фільму. Але я все ще намагаюсь знайти чесну відповідь на це запитання. І я думаю, що правда в тому, що мені особисто дуже допомагає почуття гумору. Іноді мені здається, що, нібито, навіть у найсумніших речах можна знайти гумор. І я намагаюся зрозуміти, чи це правда. Мовляв, під час написання, навіть просто в процесі написання сценарію, наявність жарту на сторінці допомогла мені відчути полегшення. Тож це правда. Я думаю, що коли я дивлюся на світ, фільм або коли я щось переживаю, то в цьому є і гумор, і легковажність. Я намагаюся отримувати задоволення навіть у темні дні. А коли ти знімаєш і не маєш достатньо часу, то знаходити в цьому процесі легковажність — корисно. Навіть у такі маленькі похмурі дні», — коментує Єва.
«Пробач, дівчинко» не показує сцену зґвалтування, процес покарання насильника, навпаки, це кіно про те, про що мовчать усі сторони — оговтування жінки від пережитого. Ми спостерігаємо за реальною історією життя, в якому все нормально, на перший погляд. Агнес (героїня Єви Віктор) має найкращу подругу, роботу викладачки з літератури, якою захоплюється, будинок за містом та натяки на романтику зі своїм сусідом. Але маленькі дрібниці завжди видають — вона пережила щось, що зруйнувало її зсередини. Нелінійна оповідь побудована так, що спочатку ми бачимо життя після травми, а тільки потім дізнаємося, що ж із нею відбулося. Такий підхід — це авторська знахідка для розповіді про героя, що пережив важку психологічну травму. За один фільм хронометражем 104 хвилини глядач може подивитися на життя героїні двома різними поглядами — як ми бачимо жінку, коли знаємо і не знаємо, що вона пережила насильство з боку свого викладача.
«Я ніколи не уявляла у цьому фільмі іншу акторку чи іншу режисерку», — відповідає Єва на запитання, чи полегшило процес виливання душі у фільм те, що вона сама зіграла свою героїню.
«Я думаю, що досвід переживання чогось дуже самотнього, такого дивного, про що ніхто не розуміє, як говорити, має в собі щось на кшталт руйнівного абсурду, який є смішним. І смішно спостерігати, як люди намагаються зрозуміти, як із тобою розмовляти, коли для них ти наче бомба сповільненої дії, всі тебе бояться. Тому гумор важливий. Бо, я вважаю, саме гумор є механізмом, що підсилює. Жарт є формальним, він дистанціює, але іноді дійсно корисно мати певну дистанцію, тому що це майже як у фільмі, який говорить: “У мене все під контролем, я кажу глядачу, що він може сміятися прямо зараз”. Це може бути полегшенням, коли ти відчуваєш, що хтось направляє твої дії, що тобі дозволено сміятися, відступити на секунду і подивитися на ситуацію зі сторони. Тож так, це моя робоча теорія всього», — розповідає вона.
Ще одна робоча теорія всього, якою поділилась Єва, — це перетворення пережитого болю на паливо.
«Що я можу порадити акторкам, які пережили харасмент з боку викладачів? Завжди памʼятати: “У твоєму досвіді є вміння знаходити радість для самої себе”. Більше я не маю право радити. Тільки сподіватися, що мій фільм може стати для когось терапевтичним, бо кіно — це про груповий перегляд, а значить — про групову терапію та пошук підтримки одна в одній», — наголошує режисерка.
