Бути фахівчинею, активісткою, новаторкою, мамою та партнеркою. Бути опорою та підтримкою одночасно для себе та для сім’ї. Бути різною, бути собою. Усі ці поєднання проживають тисячі українок щодня. І серед них — освітянка Наталя Омельчук з Ворзелю, що на Київщині.
Наталя пройшла навчання з розвитку м’яких навичок від Projector Foundation, що було реалізовано за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Курс допоміг жінці визначити усі свої життєві ролі, навчитися їх збалансовувати та приймати. Наталя поділилася своєю історією з DIVOCHE.MEDIA. Поговорили про ідентичність освітянки й матері, дружини військового й переселенки та про те, як залишатися вірною своєму вибору навіть в умовах війни.
Урок поза школою дає інше сприйняття — історія стає живою
Я — освітянка та авторка освітнього проєкту. Це моя основна ідентичність, бо це те, що я обрала направду. Коли прийшла працювати в школу вчителькою історії, побачила дітей, яким потрібен був інший підхід, а я не знала, як його побудувати. У програмі, за якою я вчилась 15 років тому, майже не говорили про дітей з особливими освітніми потребами. Коли у 2014 році переїхала до Києва, то здивувалась, що столичні школярі не знають і ніколи не бачили тих місць, які ми вивчали на уроках історії про Київську Русь. Так я почала проводити екскурсії для учнів, урок поза школою дає інше сприйняття — історія стає живою.
Нещодавно я стала тренеркою з WenDo, це методика самозахисту від фізичного та психологічного насильства для жінок, та вступила на аспірантуру. Також я дружина науковця. І пишаюсь його здобутками, захистом дисертації. Його наукова діяльність стала частиною хобі, а потім невеликої сімейної справи — сироваріння.
Материнство — поїзд в один кінець
А ще я — мама. І це та роль, яка розпочинається з появою першої дитини й вже ніколи не завершиться. Це поїзд в один кінець, без зупинок, з якого ти не можеш зійти. У мого старшого сина діагностовано розлад дефіциту уваги та гіперактивність. Постійна турбота про нього забирає дуже багато сил і енергії. Відповідно до його графіка я маю будувати всю іншу свою роботу і життя. Але у мене є й інша дитина, тож я кажу собі: «У тебе є ще один син, і він теж потребує твоєї турботи».
Незалежно від того, чи я сиджу вдома на робочому місці та складаю якусь програму, чи проводжу тренінг, чи їду у відрядження за кордон, виступаю на конференції, — я залишаюся мамою, контролюю весь процес віддалено. За вісім років мого материнства поміж усіх форм на заходи, що я заповнила, мені трапилося лише дві, де було прохання вказати, чи є у мене діти та їхній вік, щоб організатори могли розрахувати кількість нянь. І, власне, така неуважність до потреб матерів спонукає бути активісткою, говорити про це, змінювати підходи. Сьогодні щоразу, коли ми плануємо тренінг, я кажу: «Подумайте, будь ласка, про няню. У нас війна, у багатьох жінок немає на кого залишити дитину, тож вони просто не приїдуть».
Щойно люди розуміли, що я переселенка, починали звинувачувати в тому, що через мене почалась війна
Найбільш болюча і довго замовчувана ідентичність — це вимушено переміщена особа. Я покинула рідний дім на Луганщині у 2014 році та довгий час намагалась не говорити про це. Єдина причина, чому оформила статус ВПО — без нього не могла отримати виплати на дитину. Тобто я або мала з окупованих територій привезти довідку, що не отримую там соціальні виплати, або зареєструватися тут як ВПО. Я ніколи себе так не називала, але не тому, що хотіла відмежуватись, а тому, що це було дуже важко. Щойно люди розуміли, що я переселенка, починали звинувачувати в тому, що через мене почалась війна. Було дуже складно одномоментно відмовитись від свого життя там. Навіть просто не згадувати. Ти просто викреслюєш все.
Ось фотографія з тих часів. Я в блакитній блузі, усміхнена, це була моя перша робота в Києві з організації свят та корпоративів. Може здатися, що все гаразд. Але насправді цю сорочку я одягала щодня протягом місяця, бо в мене не було іншого одягу.
Після народження першої дитини я зіткнулась із післяпологовою депресією у комплекті з непроговореним і непрогорьованим болем. Зі старшим сином ми трохи пожили в Києві, а коли народився молодший, переїхали у Ворзель. Вони тут виросли, це їхній дім, вони не знають іншого. Можливо, колись покажу їм регіон, де народилась, проте я вже змирилася, що наш дім тут. Ми почали шукати будинок для купівлі. Бо перші роки я і думати не могла про щось, окрім оренди. Зовні була ніби дуже активною і живою, а всередині все було просто випалено, адже я не могла спокійно говорити про те, що мені болить.
Я виїхала на два тижні зі свого дому на Луганщині й більше не поверталась
Коли я вдруге виїжджала з окупації у 2022 році, у мене були істерика та страх, що я ніколи не повернусь у свою країну. Пам’ятаю, як прикордонниця ставила печатки в паспорти, а я не могла й слова сказати. Мені треба було сідати за кермо та їхати далі, везти сім’ю, за яку я відповідальна, а я нічого не бачила перед собою. І вона мене заспокоює: «Пані, все буде добре», а я думаю: «Жінко, ти не знаєш, що це». Вісім років тому я виїхала на два тижні зі свого дому на Луганщині й більше не поверталась. Єдине, чим мені допоміг той досвід, — не плекати марних надій та ілюзій. Але, з іншого боку, це було ще більш боляче, бо я вдруге втратила простір, до якого тільки звикла. Бувши переселенкою, я вже знала, як це. Розуміла, що потрібно шукати можливості одразу, як би погано не було, коли ти не те що «не в ресурсі», а просто єдине, що можеш, — це лежати.
Я мала бути одночасно опорою для себе, двох маленьких дітей і мами. За два місяці до вторгнення вона перенесла операцію, у неї була пухлина, і їй потрібно було лікування. Вночі ми приїхали у Сувалки, а зранку я вже їхала з нею до онколога, щоб отримати ліки, бо останні два дні вона розтягувала по половині таблетки.
Єдине, що запитують люди: «Як твій чоловік? Чи йому щось треба?»
Я також мала бути підтримкою для чоловіка, бо в його родині ніхто не прийняв його свідомий вибір захищати країну. Ідентичність дружини військового увірвалась у моє життя найгучніше. Бо це те, до чого ти ніколи не готова. Усі інші мої ідентичності ніби зникли. Єдине, що запитують люди: «Як твій чоловік? Чи йому щось треба?» І ніхто не питає, чи я взагалі ок, як я, як мої справи, чи я чогось потребую, чи я б хотіла якоїсь підтримки та допомоги. Іноді в розмові можна було відчути натяки: «Що ти ж жалієшся, він же тобі гроші скидає, ти взагалі можеш не працювати, нащо ти це робиш?» А я думала: «Люди, ви серйозно зараз?» Я щодня розуміла, що він може не повернутися. І мені необхідно мати будь-яку справу, бо я зараз єдина, хто дбає про родину. Якщо я не матиму роботи, як мені бути далі?
Погнали! Вперед!
Розуміння, що я відповідальна за близьких, рухало мене робити освітні проєкти для українців у Польщі. Мої внутрішні активістка й освітянка казали мені: «Якщо ти будеш лежати, тобі буде ще гірше. Погнали! Вперед!» І це те, що мене рятувало: активність, дії, а також підтримка близьких людей. Якби мама відмовилась доглядати за дітьми, поки я працюю, якби поруч не було подруг, які говорили: «Блін, це класна ідея, спробуймо! Я готова оплатити перші екскурсії власним коштом, мені цікаво подивитися, як ти це будеш робити» або «Я готова писати з тобою цю проєктну заявку», — я б не змогла. Найважливіше, що потребує жінка в такій ситуації, це мати поруч інших жінок, готових підтримати. Мені також дуже допомагало писати. Коли підбирала слова і формувала з них речення, я наче розбирала себе зсередини. Це допомагало зрозуміти, що мене найбільше хвилює. Щось я писала у свій щоденник, щось у листуванні з подругами, щось у фейсбуці, бо розуміла, що це може зрезонувати іншим жінкам.
Після повернення до України я продовжила свій проєкт, сьогодні він має назву «Спогади в коробках». Ми обираємо музей і взаємодіємо з ним як з освітнім простором, де діти стають дослідниками, а експонати — джерелом знань. Тож найперше я завжди говорю, що я — авторка освітнього проєкту. Як би важко не було, як би боляче не давався цей проєкт, яких би сил і ресурсів він у мене не забирав — це моя основна ідентичність, яку я обрала сама. І жодні москалі не мають права забирати у мене те, що обрала я, що мені цінно і дорого. Я щаслива, коли викладаю дітям, коли ходжу з ними по музеях, коли ми з ними щось відкриваємо. Чому через те, що москалі напали на мою країну, а мій чоловік, нині вже ветеран, пішов захищати мене від них, я мушу забути про цю свою ідентичність? Ні, так не буде.
Якщо ви чи ваші близькі, подруги, знайомі жінки шукають можливість безоплатного навчання у сфері креативних та ІТ-індустрій з фаховою HR-підтримкою, поділіться з ними посиланням на сайт та сторінки в соцмережах Projector Foundation.
