Книжка «Найвпливовіша жінка в кімнаті — це ви» є нонфікшном із саморозвитку від американської авторки, досвідченої аукціоністки, старшої віцепрезидентки Christie’s Лідії Фенет.
Вона ділиться секретами успіху та стратегіями, які вивела з особистого досвіду роботи, що дозволили їй створити революційний підхід до продажів і зібрати понад пів мільярда доларів для неприбуткових організацій у всьому світі. Авторка впевнена: щоб прокласти шлях до омріяного життя, слід дослуховуватися свого внутрішнього голосу. Лідія Фенет розповість, як повірити у себе, підняти власну самооцінку та показати силу характеру. Заходьте в будь-яку кімнату з упевненістю лідерки, розкрийте свої сильні сторони й візьміть нарешті на себе відповідальність за власне життя. Ви — єдина людина, якій під силу його змінити.
У книжці «Найвпливовіша жінка в кімнаті — це ви», що у серпні вийде у видавництві Vivat, Лідія Фенет на прикладі своїх перемог і поразок розкриває саму сутність жіночого лідерства в бізнесі. Авторка не вдається до висвітлення сухих тез про способи «виживання» послідовниць фемінізму в корпоративній культурі. Вона розповідає власну історію, сповнену невдач і тріумфів, проривів і перешкод, що в результаті зробили її рішучою особистістю, яку поважають і цінують колеги. Лідія Фенет переконана: вона — не виняток із правил, тому всім під силу досягти найвищого щабля в бажаній кар’єрі, а для цього людині необхідно бути відданою справі, цілеспрямованою та наполегливою.
Публікуємо уривок.
Стає сильнішою з кожною невдачою
Якщо з першого разу у вас не вийшло, пробуйте, пробуйте і знову пробуйте. Той, хто придумав цю мантру, дещо пропустив: «А коли ви спробуєте ще раз, підніміться, обтрусіться і продовжуйте пробувати». Будьмо чесними: ніхто не любить програвати. Ніхто не любить бути відкинутим. Але що раніше ви зрозумієте, що відмова й поразка — це частина гри, то краще будете підготовлені до того, щоб стати найвпливовішою жінкою в кімнаті. Я вірю, що ви самі творите свою долю, бувши готовими до кожної можливості, яку шукаєте, і використовуючи її, щоб довести, що ви — найстаранніший працівник у цій кімнаті. Я також знаю з власного досвіду, що, навіть якщо ви викладаєтеся на повну, іноді все виходить не так, як вам хотілося б. Найвпливовіша жінка в кімнаті не дає цьому зупинити її на шляху до того, чого вона прагне. Вона використовує невдачі як інструмент навчання, який допомагає їй розвиватися, відточувати свої навички й рухатися в новому напрямку. Ви ніколи не знаєте, яку можливість принесе ця поразка чи як вона відчинить двері, яких ви навіть не бачили, бо були дуже зосереджені на запланованому результаті. Будьте відкриті до всього. Зрозумійте, що перебування на другому чи третьому місці, а в деяких випадках і недосягнення певної мети може дати вам цінний урок, який ви зможете використати для того, щоб дістатися туди, куди хочете, рушивши іншим шляхом, ніж спочатку собі планували.
Після того як у віці 13 років я покинула своє маленьке містечко і ще меншу приватну школу в Луїзіані, щоб навчатися в престижній школі-інтернаті Тафт у Коннектикуті, я відчула, що потрапила в альтернативний всесвіт. Відтоді як я ввійшла в мальовничий кампус, що розкинувся на пагорбах, вкритих деревами, які вже мали ознаки осені, майже все в школі здалося мені новим і незнайомим. Я приїхала на початку передсезонного періоду, щоб грати в хокей на траві — вид спорту, про який я ніколи не чула, — із сусідом по кімнаті з Гонконгу, про якого майже нічого не знала, з однокласниками з таких місць, як Нью-Йорк і Гринвіч, які, здавалося, були на багато світлових років попереду мене як у соціальному, так і в академічному плані. Це було в кращому разі страхітливо. Лише за кілька тижнів першого семестру я нарешті побачила щось, що здавалося мені знайомим. Якось перед вечерею на загальному зібранні Hydrox, шкільний дівочий акапельний гурт, виконав пісню, від якої в мене всім тілом пробігли мурашки. Я любила співати все життя, змалку співаючи щонеділі в нашому церковному хорі, а також виконуючи партії тих творів, які мама крутила на касетах у машині, — це були музичні номери з вистав, що йшли у Вест-Енді чи на Бродвеї. Я вже уявляла себе на сцені з гуртом Hydrox — одягнена у все чорне, гармонійно виспівую популярні пісні. Усе, про що я могла думати, було: «Будь ласка, Боже, виведи мене туди». Дівчата-старшокласниці в цій групі здавалися мені саме такими, якою я хотіла бути. На сцені, впевнена, співаю, гарно вбрана… Що я могла зробити, щоб це сталося? Мені здавалося, всі були зачаровані, стежили за кожним їхнім рухом — а може, так робила лише я.
Хай там що я думала, була певна, що це, безумовно, те, частиною чого я якнайшвидше хотіла стати. Коли побачила аркуш з вимогами для проб, відчула, ніби він був написаний для мене й тільки для мене. З ентузіазмом фіксувала всі нотатки, які мені знадобилися, щоб бути готовою до великого дня. У вимогах зазначалося, що кожен кандидат має підготувати пісню для прослуховування, яке триватиме два дні. Решту тижня я провела, репетируючи номер у своїй кімнаті. Майже впевнена, що моя сусідка по кімнаті, для якої англійська була другою мовою, не добре знала текст пісні I Dreamed a Dream з мюзиклу «Знедолені» й була моєю єдиною аудиторією протягом щонайменше години-двох репетицій у кімнаті. Наступного тижня я нервово сиділа з групою дівчат, здебільшого старших за мене, чекаючи, коли членкині гурту Hydrox розпочнуть прослуховування.
А тепер згадайте свій перший рік у старшій школі, коли ви щиро вірили, що молодші й старші — це різні види людей. Проходячи повз одну з цих істот у коридорі, я дозволяла собі лише кинути на неї швидкий погляд, щоб вловити якусь модну пораду або почути уривок їхньої розмови. Було більш ніж сюрреалістично думати, що дівчата, які на той момент ледве визнавали моє існування, насправді розмовлятимуть зі мною.
Інструкції для прослуховування були простими: кожна з нас мала заспівати пісню самостійно, а потім нас інтегрували в групу, щоб побачити, чи зможемо ми гармонійно звучати. Одна за одною ми виконували свою пісню. Коли назвали моє ім’я, коліна підкосилися, та я все одно почувалася впевнено, коли співала I Dreamed a Dream. Після того як кожна мала змогу виступити, нас знову покликали в менші групи, щоб ми могли заспівати з усім гуртом. Роки співу в шкільному та церковному хорах нарешті дали свої плоди. Я легко читала музику, гармоніювала з іншими дівчатами й почувалася абсолютно комфортно. Подумки викреслювала тих, хто не пройде відбір: одна так нервувалася, що була яскраво-червоною і голос її тремтів; друга постійно помилялася; третя плуталась у своїх репліках під час першого прослуховування. Я навіть засмутилася, коли перший день проб закінчився, адже мені так сподобалося. Більшу частину ночі провела у своїй кімнаті з вузлом у животі, обіцяючи Богу багато чого в обмін на те, що він допоможе мені пройти до наступного туру.
Коли пролунав дзвоник, що сповіщав про закінчення першого уроку, список уже був вивішений. Я практично бігла коридором і розштовхувала людей, щоб проглянути короткий список в алфавітному порядку — моє ім’я було там!
Група зменшилася з 15 до п’яти осіб, і на чолі списку стояла Лідія Фенет. Я була до нестями щаслива.
За два дні ми вп’ятьох знову сиділи в музичній кімнаті, коли учасниці Hydrox пояснювали, що буде в останній день прослуховування. Ми всі співатимемо з групою так, ніби були на одній з їхніх репетицій. Нам роздали партитуру, вишикували нас відповідно до вокального діапазону, і прослуховування почалося. Все це тривало, мабуть, годину, але мені здалося, що це занадто мало. Я була повністю у своїй стихії, співала й насолоджувалася. Наприкінці години керівник гурту Hydrox подякував нам усім за приділений час і сказав, що остаточний список буде опубліковано наступного дня.
Знову ніч без сну й обіцянки віддати своє земне майно у відчайдушних молитвах до Бога. Коли зійшло сонце, я все ще не спала, нервово хвилюючись і чекаючи, що моє ім’я висить на дошці, щоб усі могли його побачити.
У сучасному світі важливу інформацію ви, імовірно, отримуєте електронною поштою. Я рідко зупиняюся, щоб подумати про це, тому що це звичайна частина нашого повсякденного життя. Але якщо ви все-таки замислилися, то вважайте, що вам пощастило, адже, коли отримуєте новини — хороші чи погані — електронним листом, ви можете відкрити його коли завгодно й де завгодно. Якщо новина хороша, можна побігти шукати людей, щоб поділитися з ними. Якщо новина погана, можна зникнути на деякий час, поки не будете готові надіти маску незворушності й знайти людей, з якими можна обговорити невтішний результат. На протилежному кінці спектра ви натрапляєте на те, з чим довелося мати справу мені: остаточний список, який вивішують на два повних дні посеред головного шкільного коридору. Список на дошці оголошень змушує вас зіткнутися зі своїми емоціями, коли навколо є свідки. Тут не сховатися.
Після сніданку я пройшла повз дошку оголошень, намагаючись поводитися невимушено, кинувши на неї швидкий погляд. Списку не було. Дзвінок, перший урок починається, дзвінок, перший урок закінчується. Я схоплююся з-за столу й біжу до дошки, долоні пітніють. Ех. Знову нічого. Урок за уроком, дзвоник за дзвоником, поки, нарешті, не закінчується останнє заняття і я бігом повертаюся до оголошень — ось він. Список висить. Але замість того щоб бігти, відчуваю, як уповільнюю ходу, наближаючись до дошки.
ФІНАЛІСТКИ ГУРТУ HYDROX
Два імені.
Жодне з них не моє.
Я впевнена, що кожен, хто читає цю книжку, у якийсь момент відчував це. Почуття шоку, невіри, заціпеніння. Відчуття, ніби час зупинився. Хотілося б сказати, що я подивилася на список, знизала плечима й пішла геть; що в мене є імунітет до розчарувань і відмов. Однак його не було й нема. Я стояла, втупившись у список зі сльозами на очах. Напевно, це була помилка. Але коли натовп зібрався, щоб перевірити різні повідомлення на дошці, я почула радісний зойк, коли одна з молодших учениць, яка пройшла у фінал, підскочила й обійняла свого хлопця, і я зрозуміла, що жодна кількість часу, витраченого на розглядання списку, не змінить результату. Я прослизнула до своєї кімнати, проплакала наступні кілька годин, потім піднялася нагору, щоб зателефонувати мамі таксофоном. А ще з’їла пів кіло M&M’s. Деякі моменти в житті вимагають шоколаду.
Чи є щось болісніше, ніж хотіти чогось так сильно, що здається, ніби ти можеш зробити так, щоб це сталося, а потім зрозуміти, що нічого не здатен вдіяти? Після багатьох-багатьох коробок серветок Kleenex і кількох днів, проведених у хандрі з друзями, я вирішила рухатися далі й зосередитися на інших речах. Приблизно за тиждень після того, як опублікували список, я ішла коридором між заняттями, коли почула, як хтось покликав мене на ім’я. Обернулася й побачила одну зі старшокласниць, з якою познайомилася під час відбору до гурту Hydrox.
— Привіт, я просто хотіла сказати, що в тебе був справді чудовий виступ того дня. Ми були дуже вражені твоїм співом. Ти б нам дуже підійшла, але інша дівчина, яку ми вибрали, ходила на прослуховування вже три роки, і це був її останній шанс. Обов’язково спробуй іще раз наступного року — немає сумнівів, що ти пройдеш.
