Вона наметувала фрагменти суконь на моє тіло, попередньо покресливши їх крейдою. Різні за цупкістю тканини відчувалися по-інакшому. Оскільки це були залишки із сапожні, то переважно тканина поколювала. Ситець пахнув яблуками й цвіллю. У цьому старому душкові містилася есенція мого роду, синтез мого життя. Баба одягала наперсток, коли мене торкалася, підрублюючи спідницю, позначаючи виточки.
Спілкування з нею завжди нагадувало виставу, яку я бачила дуже давно. Сюжет п’єси в тому, що письменник приїжджає до батька в гості, щоб за його спогадами написати про розвал Берлінського муру. Він очікує пафосних розповідей, від яких би мурахи по тілу, натомість батько неквапливо, в лінивій манері переповідає синові, які дівчата тоді були, чим він займався і як смакувало пиво. Від того син страшно злиться, бо не таку банальщину очікував почути про історичну подію. У розмовах із моєю бабою було все те ж. Хоча запитання, які я ставила несвідомо, були скоріше спробою заповнити білі плями в розумінні себе.
Баба в тій самій неквапливій манері, як у п’єсі, оповідала про запахи, що їли, в чому ходили, які зачіски носили, як коси стригли, як воші труїли, як спідниці з брезентової тканини шили. Жодної тобі тяглості, жодної історії. Хотілося стряхнути бабу: «То де ж ми тут? Де ми з тобою починаємося?»
Від її розповідей всередині мене росло дивне відчуття порожнечі. Герої у родинній легенді загублені в чорноземі у війну. З пам’яті — лише бабині сльози та стопка фотокарток із цими героями. Вицвілі листи з інформацією про батька. Боротьба за виживання — от і вся сімейна історія, єдина ідеологія, яку вона плела, немов мені вінок із кульбаби.
Досвід виживання не зробив її злою. Всі дії баби супроводжувалися глибокою ніжністю і турботою. Пам’ятаю, як вона збирала кульбабу для мене. Рвала кошлаті голови квіток і робила з них настойку в пузатих бутлях. А потім тою спиртовою сумішшю розтирала мені ноги, які крутило на погоду. Я ж у цей час розпитувала про своє коріння, про родичів, силкуючись намацати хоч якесь відчуття приналежності.
Я не можу згадувати бабу без контексту цукрового заводу — світу біло-жовтих кристалів та чорної кіптяви. Липкого світу з брутальними чоловіками в робах та з брудними шиями. Розвал заводу для селян був трагедією такого ж штибу, як вирубування вишневого саду, того самого, за яким плачуть дворяни, безпорадні перед новим світом. У руйнуванні заводу я вбачаю такий самий глибокий символізм, як у незасіяних бавовняних полях Маргарет Мітчелл. Світ змінюється, історія бавиться з людьми, більшість з яких лишаться за бортом або ж з обірваними вітрилами. Віднесеними, з амнезією. Десь у своїх сюрреалістичних візіях я розмахую липкими клейонками з написом «Сахарний завод», як героїня фільму Годара, лише замість New York Herald Tribune вигукую, що прийшла у цей світ на цукрових полях і першими моїми словами були: «Матусівський цукровий завод». Так, як це робить вже наступна героїня у фільмі Бертолуччі. Я несу спогади про завод всередині себе, разом зі спогадом про бабу. Навколо його труб загинуло багато чоловіків. Обрізаючи його на метал, ці чоловіки зривалися великими трагічними птахами. Ламали хребти, гадюки снували їхніми кістками, лебеді оселялися серед очерету привидами. Можливо, там ще й досі скреготять чорні преси та конвеєри, йде пар, кристалізується цукор, кіптява суне із заводської труби, а ми з бабою — продовження цього всього.
Ще одна нитка моєї ідентичності тягнеться від швейної голки. Йдеться про стару швейну фабрику, заховану в нашому будинку. Подібно цукровому заводу, який тримав на собі село, вона берегла в собі цілий пласт жіночої історії. Зараз через вікно на мансарді залітають ластівки, ночують куниці, перегризають котушки хвостаті щуки. Колись там шили, зметували, робили викрійки, креслили. Меткі жінки пурхали пташками. Коли я дивлюся на білі колони балкона, на написи на дверях, я ніби чую голоси, відчуваю їхню присутність.
На одній зі світлин жінки, поміж яких моя баба, стоять літньої пори на сліпучо-білому балконі нашого будинку. Запилюжена мансарда з мініатюрними вікнами, які ледь впускають світло, потаємне життя трухлявої підлоги, сходова клітка з закрученими сходами, безліч кімнат, на дверях яких можна прочитати «Сапожня». Звідси теж починається моя історія, як спомин, може сон. Голоси тих кімнат загубилися десь у просторі, їх підслуховують миші із закамарків будинку, потаємних дірочок раритетних меблів, поміж зелених яблук сорту Симиренка. Яблуні щороку набувають своєї могутності й кріпнуть, закриваючи пишним квітом мій «швейпром». Поміж інших кімнат, інших голосів я чую знайомий запах тканин, роб, куфайок. Нагромадження цього мотлоху дає дивне відчуття сили. Страшно думати, що великі руки яблуні, яка вже зміцніла, таки пролізуть у швейпром. Порозбивають вікна, опов’ють колони балкона, душитимуть будинок доти, доки не виб’ють із нього всі голоси, не перетворять його разом із мишами, тканинами у нагромадження лопухів і бур’янів, життєствердний зелений непотріб. Та поки не прийшов час цілковитого розпаду, я даю спогадам право жити. Бо вони снують мою ідентичність. Мій швейпром — це храм, де під склепінчастими стелями ще й досі можна знайти мішки з цукром.
Мені здається, що, поки в пам’яті живуть спогади про запахи, образи, я можу протистояти забуттю. Цілковитому розчепленню і зникненню. Тож маневрую на межі, як на шві, поміж спогадами про холодне залізяччя заводу та тепло бабиних тканин.
