«Насправді ми просто хотіли поділитися тим, що для нас рідне», — каже Діана Сидунчак, засновниця українського бренда Diadia, що вже вдруге влаштував престур Закарпаттям.
З 2022 року співзасновники бренда Діана Сидунчак і Влад Волос узяли за мету знайомити українців з культурою та атмосферою рідного краю.
За три дні престуру блогерки та журналістки проїхали мальовничими дорогами, побачили озеро Синевир, познайомилися з гірською природою та гастрономією і, звісно ж, із самим брендом — його виробництвом у місті Іршава.
Засновниця DIVOCHE.MEDIA Оксана Павленко поговорила з Діаною про бренд та його розвиток, а ще про те, як народжувалася ідея престуру, чому важливо показувати регіон та як формується спільнота навколо Diadia.
«Почала створювати одяг для себе, а мене постійно питали, де я це придбала»
Я вже знаю, що бренд зародився, ще коли ти навчалася в університеті в Одесі, розкажи, як це сталося?
Це було приблизно на другому курсі. Я тоді шукала сукню на весілля подруги, але нічого не могла знайти. Вирішила просто прогулятися по магазинах із тканинами. У центрі Одеси є величезний «Будинок тканин» — чотири поверхи. Тоді подумала: «Та тут же не тільки на весілля можна щось придумати, тут на кожен день можна собі щось шити!» Я гуляла там, напевно, години дві. А потім поїхала на легендарний ринок «Сьомий кілометр», де теж безліч тканин. Мені тоді здавалося, що вибір просто неймовірний. Знайшла кравчиню, яка реалізувала мої ідеї, і так почала створювати одяг для себе, а мене постійно питали, де я це придбала.
І коли офіційно з’явився бренд?
Після четвертого курсу я вирішила перейти на заочну форму навчання, щоб більше часу приділяти розвитку власної справи та повернутися додому на Закарпаття.
Зараз ти ведеш бізнес зі своїм чоловіком Владом Волосом. Коли він включився у бренд? Ви тоді вже були одружені?
Ми вже були одружені, Влад завжди мене підтримував, але на той момент у нього була інша робота. Після трьох років від заснування бренда, у 2020-му, він повністю приєднався до бізнесу.
Як ви зараз розділяєте робочі обов’язки? Про сімейний бізнес часто кажуть, що важко балансувати між роботою та сім’єю чи романтичними стосунками.
Це справді важко, але я в цьому бачу подвійну силу для розвитку бренда. Бо ніхто не буде настільки зацікавлений у його зростанні, як самі власники або засновники. Головне — правильно розділити зони відповідальності. У нього операційна частина, в мене — креативна. Ми постійно радимося, і це дуже круто, коли маєш змогу ухвалювати важливі рішення з людиною, якій справді не байдуже. Ми багато обговорюємо і разом вирішуємо.
Ви маєте якісь «сімейні правила», щоб підтримувати баланс, наприклад «не говорити про роботу вдома»?
Ми стараємося, постійно вчимося. Звісно, коли в бренді щось відбувається, а протягом дня ми зайняті в офісі чи на виробництві, кожен у своїх справах, то ввечері вдома обговорюємо якісь моменти. Але намагаємось менше говорити про справи. Хочеться приділяти час і дитині, щоби вона не чула постійно тільки про бренд і виробництво. Хоча, напевно, вона вже знає про все не менше, ніж я.
«Ми пішли в історію з акцентом на наше сонячне Закарпаття»
Попри те, що бренд існує дуже давно, ви зробили ребрендинг вже під час повномасштабного вторгнення та стали більш видимі. Як з’явилася ідея ребрендингу? Що стало ключовим поштовхом?
Усі ці ключові поштовхи — це не лише про ребрендинг, а й про відкриття нових магазинів чи запуск нових напрямків, — зазвичай трапляються тоді, коли ми досягаємо якоїсь внутрішньої межі. Знаєш, як кажуть, вперся в стелю й не розумієш, що далі. От ніби все добре, але вже не драйвить. І коли ми відчуваємо, що з’являється легке вигорання, тоді виникає потреба в новому імпульсі, у чомусь свіжому, що знову надихне. У такі моменти ми починаємо шукати, що ще можна зробити, щоб не стояти на місці. Так, наприклад, з’явилася ідея звернутися по допомогу в ребрендингу до агенції. Хотіли, щоб хтось глянув на нас збоку, дав свою оцінку, інший погляд і допоміг вийти на новий рівень. І тоді ми зайшли в процес більш комплексно.
Коли почалося масштабування, ви вкладали власні кошти? Це були реінвестиції чи залучали зовнішніх інвесторів? Не боялися ризикувати?
Все було виключно власним коштом. Ми не залучали інвесторів. Тоді я взагалі нічого не боялась. Зараз уже думаєш: треба все зважити. А тоді, напевно, був такий період — чи то через вік, чи через сам настрій — просто було море бажання. І я така: «Окей, робимо — значить робимо. Треба — купуємо». Тоді все йшло набагато легше. Навіть у маркетингу не треба було вигадувати складних стратегій. Просто відшиваєш одяг, показуєш його в Instagram — і люди купують.
А зараз усе набагато складніше?
Так. Зараз просто так нічого не працює. Щоб триматися хоча б на тому ж рівні — треба докладати у 20 разів більше зусиль. І кожні два роки все змінюється: аудиторія, підходи, ринок. Постійно гойдалки. Спочатку підлаштовуєшся під одні реалії, потім — під інші. Дуже важливо вміти швидко адаптуватися. Швидко ухвалювати рішення й діяти — інакше не витримаєш цього темпу.
Повернімось до ребрендингу, з яким запитом ви заходили у цей процес?
Ми хотіли підсвітити інший бік бренда, говорити не тільки про одяг. Нам було важливо створити атмосферу, показати, що бренд — це не просто речі, а відчуття, емоції. Ми більше уваги приділили брендингу, тому, який вигляд маємо, як звучимо, які сенси несемо. І тоді ми пішли в історію з акцентом на наше сонячне Закарпаття.
Запустили глибшу взаємодію з нашими клієнтками, провели багато глибинних інтерв’ю, опитувань у різних формах. І отримали стільки позитивного фідбеку, що я досі не розумію, чому не зробили цього раніше. Навіть в агенції, з якою ми тоді працювали, були здивовані. Вони казали, що рідко бачать такий рівень любові до бренда. Я навіть зараз про це кажу, а у мене аж «мурахи». Це був момент піднесення. Нам казали: «Вас так люблять, ви такі класні, такі щирі — оце і треба показувати. Це і є ваша сила. І саме на цьому треба тримати фокус».
В планах більше показувати команду — виробництво, процеси, людей.
Якщо ти вже трохи зачепила тему виробництва, то давай про нього поговоримо. Все почалося з повернення додому на Закарпаття?
Все почалося з однієї швейної машинки й маленької кімнатки. Ми просто загуглили: яку швейну машинку купити? Взяли найпростішу, побутову, яку вже за два тижні довелося міняти — вона не витримувала навантаження. Це була справжня авантюра. Зараз би я, чесно кажучи, не наважилась, бо знаю, що є великі виробництва, де можна замовити все, що забажаєш. А тоді в мене було просто бажання мати своє, щоб я могла контролювати всі процеси, не чекати.
Це був важкий шлях. Нам скоро десять років, і я вважаю, що ми розвивалися досить повільно. Лише в останні роки вдалося вийти на той рівень, на якому ми зараз. Раніше весь наш ресурс ішов саме на розвиток виробництва. Не в маркетинг, не в магазини, а в налаштування процесів, структури, навіть СRM-систему писали з нуля, під наші потреби. Усе, що ми мали, вкладали туди.
А скільки людей зараз залучено на виробництві?
Шістдесят. З них лише двоє — чоловіки. Решта — жінки.
Виходить, ви тоді створювали робочі місця в Іршаві, розкажи, як формувалася команда, як ти шукала людей?
Усе починалося з дуже простого — ми просто розклеювали оголошення по району, їздили, шукали. Я була ще дуже юна, і переконати людей іти працювати в маленьке виробництво було непросто. Поруч були великі підприємства на 200+ працівників, усе стабільно, зрозуміло. А тут я така: «У нас є дві машинки, приходьте працювати!»
Бували моменти, коли швачки телефонували: «Я завтра не вийду — їду» або «Я звільняюся», а в нас термінові замовлення. І я шукала через знайомих, просила прийти хоч на день допомогти. Бувало, сідала за машинку сама — я не швачка, але щодня з 7-ї до 18-ї була на виробництві, щось уже могла й зробити.
Як тобі вдалося побудувати стосунки з працівницями? Це ж треба одночасно бути авторитетом і зберігати м’який, теплий контакт. Я бачила у тебе в сториз, як тебе вітали з днем народження, це дуже зворушливо.
Усе відбувалося поступово — крок за кроком. Це просто теплі, людяні, щирі стосунки. Поговорити, вислухати. У нас до кожного відділу свій підхід. Якщо це дівчата з SMM — для них одне, для жінок на виробництві — зовсім інше. Там усе має бути чітко, конкретно, зрозуміло, без зайвого. І от таким простим, але поважним способом нам вдалося побудувати довіру й теплі, справжні відносини.
Розкажи про ваш перший офлайн-магазин?
У 2019 році відкрили невеликий простір у Львові, близько 20 квадратних метрів, на четвертому поверсі. Туди приходили здебільшого ті, хто вже точно знав, що хоче щось купити в Diadia. Але тоді нам здавалося: «Вау, у нас є магазин!» Вже у 2022-му ми переїхали в магазин, що зараз у центрі (вулиця Петра Дорошенка, 17, — прим. DIVOCHE.MEDIA), — великий, просторий.
Після магазину у Львові ви відкрили магазин у Києві, а потім дуже швидко — Франківськ, Тернопіль. Це було емоційне рішення чи аналітичне?
Спершу це було більше експериментом. Коли відкривали перший магазин у Львові, витрати були невеликі, і ми вирішили спробувати. Я тоді навіть думала, що офлайн нецікавий, бо все переходить в онлайн. Я судила по собі та своїх знайомих. Але відкрили маленький простір і побачили, що люди приходять, їм це потрібно. Потім почали отримувати повідомлення з Києва: «Де вас знайти?», «Хочу поміряти». Це був явний сигнал, і ми відкрились у Києві.
У день відкриття київського магазину (вулиця Велика Васильківська, 27, – прим. DIVOCHE.MEDIA) ми були щиро здивовані. Я до останнього думала, що ніхто не прийде. А люди стояли під дверима ще до офіційного відкриття. Це було дуже зворушливо. І тоді я зрозуміла: офлайн працює. Для мене зараз офлайн і онлайн — це єдине ціле. Я вже не уявляю, як працювати тільки в онлайні.
А відкриття якого магазину запам’яталося найбільше? Ти багато пишеш про ремонти, наприклад.
Чесно, здається, що сценарій повторюється кожного разу. Дуже стислі терміни: ти підписуєш договір оренди, маєш один-два місяці канікул — і все. Далі кожен день без запуску — це втрата грошей. І ти намагаєшся зробити все максимально швидко.
Завжди трапляються форс-мажори. Наприклад, у Києві ми замовили шафу з Харкова — минуло майже два роки, шафи досі немає, і гроші теж не повернули. Але здебільшого цими питаннями займається Влад. Я погоджую дизайн і концепцію, а от ремонти, підрядники — це все на ньому. І це справді дуже складна частина.
Плануєте ще нові міста? Ти згадувала про Ужгород — бренд же закарпатський, а магазину в Ужгороді досі немає.
Так, дуже хочемо. Не знаю, чи встигнемо цього року, але Ужгород — наступний у списку. Це повністю відповідає нашій концепції.
Чим відрізняються міста за вподобаннями клієнток? Наприклад, у Франківську краще йдуть сукні, а в Києві — спортивні колекції?
Загалом інтереси плюс-мінус однакові, однак бувають цікаві винятки. Наприклад, у Тернополі після відкриття просто «залетіли» сукні з торішніх колекцій.
Керівниця магазину з Тернополя навіть просила: «Відправляйте сюди ще, бо в нас їх просто розмітають!» А в інших магазинах ті самі сукні вже не привертали уваги — їх усі бачили ще торік. Нове місто — новий інтерес.
«Є фасони, які просто завжди розкуповують»
Ви загалом працюєте з інтересами аудиторії? Чи проводите дослідження, які впливають на створення нових колекцій?
Звісно! У нас кожного понеділка — внутрішня мінінарада, де ми аналізуємо продажі за попередній тиждень: що купували, в яких містах, у яких категоріях. Це допомагає планувати виробництво та уникати перевиробництва.
Це ще й про свідоме споживання. Ми завжди краще зробимо менше, але точно розумітимемо, що цього хочуть. І ми дуже чуйно ставимося до зворотного зв’язку. Наприклад, якщо дівчата з магазинів кажуть: «Люди шукають футболки без написів», — ми реагуємо. Інколи людям хочеться базових речей. І ми не ігноруємо цей запит.
Ти зараз створюєш колекції сама чи залучаєте когось до дизайну?
Я пробувала працювати з дизайнеркою, але дистанційна робота виявилася складною. Бо коли ти щодня на виробництві, в експериментальному цеху, можеш одразу внести зміни, щось підправити, зробити — це набагато зручніше. А передавати це все на відстань, пояснювати — мені було важко. Тому поки я все створюю сама.
Планую розширювати команду. Не вистачає погляду зі сторони, глибшого аналітичного підходу. Але знайти «свою» людину важко. Це має бути хтось, хто працює пліч-о-пліч зі мною та з конструктором, розуміє естетику бренда. У нас уже є впізнаваний стиль і базові моделі — важливо, щоб бачення було хоча б приблизно спільне.
У вас справді є моделі, які повторюються з колекції в колекцію. Я от маю три однакові спідниці, просто з різних тканин.
Так! Є фасони, які просто завжди розкуповують. Люди їх носять, люблять і хочуть ще. Наприклад, у нас мідіспідниця — це ідеальне лекало, тож ми від сезону в сезон змінюємо тільки тканину, колір або принт.
Коли я розказую про речі Diadia у своїх соціальних мережах, то мене найчастіше питають про розмірну сітку та різну довжину, наприклад, штанів. Чому ви не так часто робите ростовку та не всі моделі доступні у різних розмірах?
Ми над цим працюємо. Це питання вже було і минулого року, перед запуском весняної колекції, і воно й надалі для нас відкрите. Я думаю, ми точно до нього повернемося. Просто фокус трохи був не на виробництві. Але в кожній колекції ми намагаємось, якщо є модель довгих джинсів — зробити ще одну коротшу, щоб була альтернатива. Щоб і для високих дівчат, і для нижчих. Якщо ми робимо пуховик — робимо довгий і короткий. Якщо мініспідниця — то ще максі й міді. Не всім пасує однакова довжина. Навіть якщо в нас немає різних ростовок на одну модель — ми робимо інші моделі в різних довжинах.
А в чому тоді головна проблема?
У забезпеченні. Матеріали, вироби на складі, розподіл по магазинах. Це великі вкладення. Якщо замовляєш джинси — треба мінімум 150 пар одного розміру. Різні кольори, фасони, ще й розміри — це вдвічі більші витрати. Ми додаємо деякі розміри. Часто пишуть, що якихось нема.
Але є супероверсайзні фасони, є піжамні штани, де ми не робили XL, бо там і M на дівчат з 2XL добре сідає. Ми завжди міряємо на різні типи фігур. Але це складно. Поступово це зробимо. Просто всі одразу хочуть усе, а буває, що тканини є лише 100 метрів, і з них можна пошити буквально по 10–15 речей кожного розміру. І тоді не вистачає на всю градацію.
Найходовіші — це S і M?
Так. Навіть дівчата з XS купують S, бо люблять об’ємні речі. Дівчата з L — купують M. Ми консультуємо: «Ось ця модель вам підійде в розмірі L», а вони кажуть — «Ні, я хочу, щоб обтискало», і все одно беруть M. Хоча за параметрами — L.
Є речі, які навіть немає сенсу робити в більших розмірах, бо вони й так об’ємні.
А які речі Diadia ти найчастіше носиш?
У мене весь гардероб — Diadia. Навіть не можу згадати, що є не з нашого. Хіба що піжама, яку хтось подарував, і одні джинси, які купувала ще до того, як у нас з’явилися джинси. Якщо мені чогось не вистачає — думаю: «Чому в нас цього ще немає?» Якщо мені не вистачає цієї кофти — значить, її всім не вистачає.
До речі, чоловіча колекція — це для поповнення гардероба Влада?
Насправді чоловічий одяг у Diadia зʼявився ще у 2019 році. Тоді ми вперше відшили чоловічі утеплені спортивні костюми — це був запит від клієнток. Постійно звучало: «Чоловік побачив мій костюм — і тепер йому теж такий треба». Ну окей, без проблем.
У нас майже немає чоловічої аудиторії, можливо, 5% серед підписників. Але чоловічі речі купують жінки для своїх чоловіків, і це класно працює. Замовляють онлайн, міряють вдома, бо чоловіки не хочуть зайвий раз ходити по магазинах. Попит не такий, як на жіночий одяг, але маленькі дропи добре доповнюють основну лінійку.
А дитяча колекція буде?
Про дитяче багато хто пише. Але це складно — бо великий розмірний ряд, діти швидко ростуть: пів року — і вже треба новий одяг. Треба шити дуже багато речей, і я трохи цього боюся.
Тобто поки ти не готова?
Можливо, в майбутньому. Я бачу Diadia за 10–15 років як бренд, куди заходиш — і там усе, і навіть домашній текстиль. Особливо хочеться розвивати домашній текстиль і посуд! Це моя слабкість. Коли я десь за кордоном чи навіть в Україні — люблю просто зайти в магазин і насолодитися. До речі, цього року на Великдень ми вперше відшили серветки й бантики на кошик. Це було дуже мило. На виробництві всі були в захваті: «Дайте мені, я буду шити ці серветки!»
Ти сама займаєшся закупівлею тканин?
Так, частково. Зараз багато що можна зробити онлайн, і ми так теж працюємо. Але я дуже люблю їздити, дивитися тканини наживо. Це свого роду медитація.
Двічі на рік — на весняно-літній і осінньо-зимовий сезон — ми їздимо до Італії. Ці склади, ці рулони — це моє. Звісно, можна замовити зразки, але атмосфера там, спілкування з італійцями — особливий вайб.
Як я розумію, на тобі й тестування тканин, адже на відкритті одного з магазинів ти була в костюмі бренда, але писала у сториз, що через якість тканин не запускаєте його у виробництво, тобто тест він провалив?
Часто буває, що тканина на перший погляд здається ідеальною. Постачальники запевняють, що вона якісна, не кошлатиться. Але ми завжди тестуємо тканину.
Ми замовляємо два метри тканини, шиємо з неї шорти чи штани. І ці речі або я ношу, або дівчата на виробництві, менеджерки — ті, хто багато рухається. Якщо за два дні з’являються ковтунці, від тканини відмовляємось. Якщо ні, то беремо щіточки, активно натираємо тканину, щоб перевірити зносостійкість. Потім тест у пральній машині, на 30–40°C, дивимось, чи дає збігання, як поводиться у пранні.
Особливо уважні до червоних тканин, вони дуже примхливі. Наприклад, ми зробили неймовірний червоний купальник із білим кантом. Виглядав ідеально, але після першого прання кант став рожевим. Ми перепрали 200 метрів тканини, намагалися вимити барвник до запуску — і все одно не вдалося. Тож вирішили просто не робити цю модель, хоча вона могла стати хітом.
До системного тестування тканин ми прийшли не одразу. Це з’явилося близько п’яти років тому з досвідом. І тепер це обов’язкова частина процесу. Бо це про відповідальність: не можна просто запустити річ і сподіватись, що все буде добре.
Щодо «все буде добре», скажи, а ти читаєш директ бренда? Як дізнаєшся, що щось не так?
Іноді я заходжу просто проглянути спілкування. Дивлюсь, як наші дівчата комунікують із клієнтками, чи все добре. Але насправді, якщо щось трапляється, я дізнаюся про це одразу.
У нас є Telegram-група «Недоліки Diadia», куди летять усі скрини з негативними відгуками. Якщо комусь щось не підійшло, не сподобалось, є будь-яке зауваження, це бачать усі: керівниця виробництва, конструкторка, майстер, я і Влад. Ми розбираємо кожну ситуацію й одразу реагуємо.
Але позитивні відгуки ми теж читаємо щодня, це надихає.
У Diadia дійсно класна репутація. Це навіть дивно на тлі того, як часто українські бренди втрапляють у скандали, принаймні у соціальних мережах. Як ти думаєш, чому у вас вийшло зберегти позитивний настрій серед клієнток?
Це складне питання, бо я кожного разу хвилююся. Я вірю, що більшість брендів не мають на меті робити щось хайпове або сумнівне, входити у скандали.
Ми з Владом намагаємося контролювати кожну публікацію, кожну маркетингову активність. Якщо щось не на часі — відкладаємо. Все проходить через нас.
Я дуже переживаю через такі речі, тому тримаю цей контроль щодня. Але, звісно, ніхто не застрахований.
«Людині потрібно багато дотиків до бренда, щоби вона справді зацікавилась і щось купила»
Зараз помітно, що ви багато інвестуєте в маркетинг. Які основні інструменти для вас працюють найкраще?
Це завжди поєднання різних активностей. Колись, роки два тому, в мене навіть було відчуття, що інфлюенс-маркетинг уже не працює. Але важливі не окремі активності, а система. І вона має бути комплексною: медіа, інфлюенсери, PR-кампанії, внутрішні маркетингові дії. Все має працювати разом. Тільки тоді бачиш справжній результат.
У вас чітко вибудована система амбасадорства з інфлюенсерками. Як ви до цього дійшли? Чому саме довгострокові співпраці?
Я завжди дотримувалась думки, що від одноразової згадки в сториз або дописі результату не буде. Людині потрібно багато дотиків до бренда, щоби вона справді зацікавилась і щось купила. Причому ці дотики мають бути різні й постійні — тоді формується впізнаваність і довіра.
Тому я завжди була за довготривалу співпрацю з інфлюенсерками. Має бути помітно для їхньої аудиторії, що це не разова згадка, а історія.
Це мають бути стосунки — теплі, партнерські, дружні. Ми підтримуємо наших амбасадорок, а вони підтримують нас. Саме тому ми й обрали такий формат, він дає змогу будувати глибші зв’язки, а не просто запускати окремі рекламні інтеграції.
Наприклад, коли запускаємо проєкт чи соціальну ініціативу, одразу бачимо: 10 амбасадорок одночасно про це говорять. Це сильний ефект.
У вересні буде рік, відколи ми запустили формат амбасадорства. І після цього почали отримувати багато запитів: «Я хочу стати вашою амбасадоркою», «Як це працює?», «Що для цього потрібно?».
Ми не можемо працювати з усіма, але сам факт зацікавленості дуже тішить. Це означає, що навколо Diadia формується справжнє ком’юніті.
Ефектом у продажах теж задоволені?
Так, ми все відстежуємо. Кожна амбасадорка має свій промокод, і ми бачимо, як їхні підписниці ними користуються. Це зручно і для бренда, і для самих амбасадорок.
А яка аудиторія у Diadia зараз? Це молоді дівчата чи вже дорослі жінки?
Якщо дивитись на Instagram і аналітику сайту, то основна аудиторія — жінки 28–40 років. Але на стратегічних сесіях ми зрозуміли, що не хочемо себе обмежувати. Наш маркетолог якось запитав: «А чому не студентка 18 років? Чому не бабуся?» І справді, у нас купують всі: і дівчата з першого курсу, і жінки 30+, і моя бабуся носить наші спортивні костюми! Ми не хочемо бути брендом «для когось одного». Ми для різних.
Така широка аудиторія, бо ви робите базовий одяг?
Так, це правда, наш одяг зазвичай дуже базовий. Ми рідко робимо щось супертрендове, але мені захотілося спробувати з «брудними» джинсами. Стало цікаво, як відреагує наша аудиторія. Чи буде попит? Чи взагалі потрібна така річ у нашому асортименті?
Перша партія джинсів розійшлася дуже швидко. Зрозуміла, нам точно варто створювати різний одяг, не лише базовий.
Але й обговорень було багато…
Люди порівнювали: «Це як після прогулянки з собакою» чи «Я така після того, як забираю дитину з садочка». Але для мене це теж PR. Навіть якби джинси не продались, це б спрацювало як привід для розмови. А так вони ще й розійшлись.
Ви влаштовуєте для своїх амбасадорок престури, які мені хочеться назвати ретритами, бо це схоже на відпочинок з ранковою йогою. Як з’явилася ця ідея? Це для популяризації бренда чи щось глибше?
Зараз важко здивувати когось — читача, клієнта, навіть інфлюенсерок. Бренди постійно організовують івенти, запускають кампанії, щоб був вау-ефект.
Тому після роботи з ребрендингом питання «А як ви ставитесь до ідеї зробити престур?» здалося мені досить свіжою пропозицією. Я до того ніколи не бачила такого серед українських брендів. І мені ця ідея дуже сподобалась. Ми почали тихо розкручувати цю історію, обговорювати, який це може мати вигляд.
Це дуже лягало в нашу концепцію, тому що ми родом із Закарпаття. У першій кампанії після ребрендингу в нас якраз були знімання серед гір, із сухою травою, льоном — і це все дуже близьке нам. Тому я подумала: «Це буде класна активність, щоб і Закарпаття показати, і бренд відчути». Я не очікувала, що буде стільки контенту. Не думала, що це буде настільки естетично, настільки красивий вигляд матиме.
Нам важливо популяризувати наш край, бо часто туристи їдуть у Буковель, а Закарпаття не таке досліджене, хоча зараз ситуація змінилась. Тут реально є що подивитись. Після торішнього туру нам писали: «А що ще можна побачити?», а клієнти ділилися, що подорожували нашими слідами.
А ви ставите інфлюенсеркам якісь технічні завдання? Кількість публікацій, згадок?
Просто показуємо, хто наші партнери, кого можна відмічати, і все. Хоча, звісно, партнери хвилювалися — скільки буде згадок, скільки буде публікацій на різних майданчиках. Але ми завжди кажемо: «Не хвилюйтесь, якщо ми все організуємо гарно, то воно органічно буде. Не треба нікому давати чіткі завдання. Просто насолоджуйтесь. Головне — створити атмосферу, щоб захотілося фотографувати».
Скільки часу займає підготовка до такої поїздки?
Ми завжди готуємось заздалегідь, а потім усе робиться в останній тиждень. Коли працюєш із комплексом чи готелем, треба хоча б за чотири-п’ять місяців забронювати місце. Це ж весна або літо — все може бути зайняте. Потім обговорюємо ідеї, програму, куди поїдемо, що будемо робити. А за тиждень-два — вже активна фаза: всі включаються, замовляють, пакують, везуть. Але в нас велика команда, і кожен знає свою зону відповідальності.
Я помітила, що після минулого туру ваші брендовані йога-килими й масажні ролери з’явилися у магазинах. Це було логічне продовження відпочинку?
У турі ми хотіли провести ранкову йогу й забрендували килимки, щоб було красиво, і щоб дівчата могли забрати з собою.
Цього року, коли в лютому запустили спортивну колекцію, ми вже мали підрядників. І подумали: додамо й аксесуари — ролери, килимки. Це зручно: купив форму — й одразу взяв усе необхідне в одному місці. Я сама люблю, щоб усе було одразу — не шукати по різних сайтах.
Ти казала, що інфлюенсерки підтримують соціальні ініціативи. Що саме ви робите за цим напрямом? Що для тебе мало найбільше значення і найбільший вплив — для бренда, для клієнтів?
З останнього — ми робили паски з пекарнею Good Bread, яка з 2017 року дає можливість дорослим людям із психічними розладами та нейровідмінністю можливість працювати.
Я не думала про те, щоб просто продавати паски до Великодня у магазині одягу, але коли з’явилася ідея співпраці саме з Good Bread, сказала: «О, точно! Робімо!» Це один із моїх найулюбленіших проєктів, які емоційно заряджають.
І ще є ініціатива, про яку мало говоримо, але вона для нас важлива, — ми вже два роки співпрацюємо з Аліною Михайловою, з «Вовками Да Вінчі» та їхньою патронатною службою. Постійно щось відшиваємо для них — світшоти, футболки, бокси для поранених. Робили й благодійний мерч. Це регулярна допомога, просто ми про неї не кричимо.
А з чим тобі ще хотілося б попрацювати у соціальному напрямі?
Це складне питання. Хотілось би всюди й все. Ми отримуємо багато запитів, але розуміємо, що все й одразу — неможливо. Ми зараз сфокусовані на «Вовках Да Вінчі» й ще плануємо робити мерч із «Янголами Азову».
Мені ще дуже подобається те, що робить Good Bread для людей із психічними розладами та нейровідмінністю. Це важлива тема. Я б хотіла бути дотичною до чогось подібного.
