Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA відбудеться в Києві 6–13 червня. У програмі — короткі метри у секції DOCU/КОРОТКО, повнометражні міжнародні стрічки в DOCU/СВІТ та національний конкурс DOCU/УКРАЇНА, де кожен фільм зрежисований жінками.
Цьогоріч до конкурсної програми увійшли фільми 20 режисерок, зокрема шість українок. Серед них — призерка 71-го Берлінського міжнародного кінофестивалю Катерина Горностай за стрічку «Стоп-Земля», членкиня Європейської кіноакадемії Аліса Коваленко, режисерка й художниця Аліна Максименко та режисерка й сценаристка Ольга Журба. Також до створення фільму «Мілітантропос» разом із Семеном Мозговим долучились засновниці творчого обʼєднання ТАБОР Єлизавета Сміт та Аліна Горлова. DIVOCHE.MEDIA розповідає про повні метри режисерок, які увійшли до лонгліста 22-го кінофестивалю.
Українська програма
«З любовʼю з фронту», режисерка Аліса Коваленко
З початку повномасштабної війни режисерка Аліса Коваленко вступає до лав 5-го батальйону Української добровольчої армії (УДА). Протягом чотирьох місяців на Київському та Харківському напрямках вона веде відеощоденники для свого п’ятирічного сина Тео — у разі, якщо не зможе повернутися додому.
Ці особисті архіви лягли в основу фільму про незламну силу материнської любові на тлі жорстокої воєнної реальності. Стрічку режисерка присвятила пам’яті тих, хто віддав життя заради майбутнього своїх дітей.
«Стрічка часу», режисерка Катерина Горностай
Документальне кіно про вчителів та учнів, які під час воєнних дій продовжують навчати та навчатися. Режисерка створила фільм без інтервʼю чи закадрового голосу — ми лише як спостерігачі стежимо, як війна впливає на українських дітей та освіту загалом.
Фільм досліджує роботу шкіл у тилу та на прифронтових територіях, де повсякденне життя межує з небезпекою. Мета фільму — підсвітити виклики, з якими стикається українська освіта, зокрема привернути увагу дипломатів та знайти кошти на відновлення шкіл.
Премʼєра фільму відбулась на Берлінале-2025.
«Зшиті кроки», режисерка Аліна Максименко
У лютому 2022 року художниця й режисерка Аліса Максименко залишається в Ірпені — самотня й із поламаною ногою. Їй вдається евакуюватися до сусіднього села, де мешкають її батьки — Тетяна та Анатолій.
Спершу родина намагається ігнорувати війну й триматися за звичне життя: Тетяна продовжує викладати музику, Анатолій доглядає котів. Але з наближенням небезпеки режисерка фільмує зростання напруги між рідними. Родина вимушена дійти спільного рішення: евакуюватися чи залишитися?
«Мілітантропос», режисерки та режисер Єлизавета Сміт, Аліна Горлова, Семен Мозговий
Назва проєкту — це неологізм, який створила команда фільму, поєднавши слова milit (з латинської — воїн) та antropos (з грецької — людина). Militantropos — сутність, якої набуває людина, вступаючи у стан війни. Цей граничний досвід вимагає постійної індивідуальної та колективної трансформації, тому в ситуації потрясіння мілітантропос обирає війну як єдину можливість, аби продовжувати існувати.
Стрічка описує трансформацію особистості й суспільства в умовах війни, спираючись на реальні історії, зняті під час повномасштабного російського вторгнення в Україну.
«Пісні землі, що повільно горить», режисерка Ольга Журба
Події фільму охоплюють перші два роки повномасштабної війни, розкриваючи її крізь історії різних людей, їхні діалоги, місця та звуки. З плином часу ми спостерігаємо, як війна поступово вкорінюється в повсякденне життя українців, стає їхньою буденністю.
Міжнародна програма
«Безмовні дерева» (Silent trees), режисерка Агнешка Звєфка
Після смерті матері в лісі на кордоні між Польщею та Білоруссю шістнадцятирічна курдка Руна змушена подорослішати — дбати про чотирьох молодших братів і батька, який має депресію. У таборі біженців сім’я намагається оговтатися від травми та почати нове життя в Польщі.
З часом починає здаватись, ніби життя налагоджується. Руна мріє стати адвокаткою й жити, як її нові європейські друзі. Але перед родиною постає нова небезпека — депортація. Від реальності підлітку рятує блокнот із малюнками, що з часом оживають.
Фільм водночас зображує світову кризу біженства та особисту історію дівочого дорослішання.
«Межі Європи» (Limits of Europe), режисерка Аполена Рихлікова
Чеська журналістка працює у різних країнах Західної Європи, щоб дослідити жахливі умови праці емігрантів. Вона збирає спаржу в Німеччині, працює покоївкою в ірландському готелі та доглядає літніх людей у Франції.
На власному досвіді вона відчуває труднощі низькооплачуваних працівників з Європи, які нелегально працюють все життя, аби забезпечити власні родини, далекі від них самих.
«Листи до Хави» (Writing Hawa), режисерський дует Наджиба Нурі та Расул Нурі
Дебютна стрічка Наджиби Нурі розповідає історію її родини — трьох поколінь хазарейських жінок. У дитинстві її матір Хаву насильно видали заміж. Лише в 52 роки, після десятиліть турботи про сім’ю, вона починає вчитися читати й писати.
Хава рятує онуку Захру від жорстокого батька й забирає її до Кабулу. Там вони разом навчаються й мріють про нове майбутнє. Та у серпні 2021 року країну захоплюють таліби, і Наджиба має змогу емігрувати до Франції. Події фільму відбуваються понад пʼять років, протягом яких Наджиба пише матері листи з надією побачитись знову.
«Про святе і грішне» (On sacred and profane), режисерка Ґієдре Бейноруте
Раз на рік тихе й віддалене село на північному заході Литви оживає, святкуючи католицький Великдень і намагаючись зберегти давню традицію, що зникає, — Вартових Хреста.
Стрічка показує підготовку місцевої громади до нічного чування, занурюючи глядача в атмосферу великодньої ночі. У фільмі режисерка порушує питання взаємозв’язку святого і мирського у сучасному світі.
«Твоє життя без мене» (Your life without me), режисерка Анна Рубі
Магда доглядає за своїм 35-річним сином Фері, який має інвалідність. З віком жінку все частіше тривожить запитання: що буде з Фері, коли її не стане? Через недосконалу угорську систему людям з інвалідністю бракує гідних умов для життя — і він може швидко піти слідом за нею.
Разом з іншими матерями Магда подає позов проти держави, щоб боротися за майбутнє своїх дітей.
«Світле майбутнє» (Bright future), режисерка Андра МакМастерс
Улітку 1989 року тисячі людей зібралися в Північній Кореї на масштабний студентський фестиваль, що проголошував мир, дружбу та антиімперіалізм. На тлі холодної війни він став місцем зустрічі молоді з Заходу, соціалістичних країн і тих, що розвиваються.
Попри святкову форму, фестиваль мав глибоко політичний характер: йшлося про ядерне роззброєння, соціальну справедливість, захист довкілля та інші нагальні теми. Проведений на зламі епох, він символічно позначив кінець однієї історичної доби.
