Роман «Залишена» Оксани Ковальчук, який готує до друку видавництво «Жорж», — це задушливий, багатошаровий трилер, що пахне нехворощю та глицею. Там все не те, чим здається на перший погляд, а людське поглинає ліс.
Авторка створила унікальний текст про рідне Полісся: готичний, похмурий і чуттєвий. Він відтворює древню, потаємну історію регіону, повертаючи нам цілі втрачені світи — і людські, і «лесові».
Головна героїня роману, студентка Оля, підробляє перевезенням пасажирів на своїй старенькій автівці, і під час однієї поїздки знаходить серед лісу труп. Змушена зупинитися неподалік Зони добровільного відчуження, вона дослівно в’язне в ізольованому, чужому, неприязному просторі. Повір’я і забобони, радіація і вічний хижацький погляд лісу — чи зможе Оля вирватися? Чому їй перешкоджають? І що за наругу чинять мешканці напівмертвого села над дивакуватою дівчинкою?
Публікуємо уривок.
Думки піщинками осипалися з башти спогадів про побачене і почуте на галявині. Оля прислухалася до них неуважно, гадаючи, як скоро має вийти до дороги — їй здалося, що йде вона довше, ніж слід. Зупинилася, приглядаючись до лісу. Позаду зеленавим туманом майорів підлісок, крізь який вона дерлася, отже, має орієнтир, звідки прийшла. Знову рушила вперед, вже уважно розглядаючи та примічаючи знаки, що кидав їй ліс — одиноку березу серед бурих, промоклих стовбурів, зіржавілу бляшанку рибних консерв біля кількох невеличких пеньків. Оля сподівалася, що її пильність допоможе, якщо вона дійсно заблукала. «У трьох соснах, — дорікнула сама собі. — За п’ятдесят метрів повно людей, а я зуміла загубитися». Та дорога вигулькнула перед нею, майже не затулена молодняком.
Оля вийшла на асфальт. Чомусь їй було важливо саме так завершити свій шлях, відчувши під підошвами це штучне покриття. Глянула в один бік, в інший, в надії побачити мікроавтобус, яким приїхали, та в обидва боки бігла сіра, лискуча від вологи, стрічка дороги, затиснута між зелених берегів лісу. Несподівано на Олю впало відчуття простору, вона чулася малою комашкою, загубленою серед нескінченних кілометрів лісу, що принишк і наче дивився на неї. Небо, навіть попри хмари, здавалося високим і недосяжним. І дорога, що нестримно неслася в обидва боки, геть від Олі, ніби сміялася з її шансів вибратися звідси. «Я тут сама», — думка ковзнула свідомістю, як водомірка. І ліс наче ощетинився до неї, зашипів хвойним голосом. Олю обсипало морозом, промоклі холоші джинсів обхопили ноги неприємним холодом. Їй нестерпно захотілося зійти з дороги, сховатися в лісі, стати невидимою. «А що, як це не ліс дивиться? А хтось», — думку обірвав рух, гілка куща над дорогою розмірено гойдалася, наче махала Олі привіт. Чи то з неї спурхнула пташка, а чи відхилила рука того, хто заховався між дерев. «Думаєте, там хтось був?» — Оля згадала розмову з Юрієм. Увесь той експеримент, що проводив слідчий — то для того, щоб пересвідчитися, чи міг невідомий, ховаючись в тому місці, бачити її. «Як бачить зараз?» — навіть зазвичай саркастичний внутрішній голос звучав налякано. Оля вклякла від думки, що доведеться вертатись назад по принишклому лісі, недовірливо прислухаючись до кожного звуку. Ні-ні, вона не зможе, краще чекати тут, хтось та піде її шукати. Чим довше вона роздумувала, тим більше ноги вростали в асфальт, тим важче було наважитись зрушити з місця. Наче будь-який рух грозився виказати її з головою чужим очам. Це було ірраціональне відчуття, вона розуміла, що стоїть на дорозі, її видно, як на долоні. Та якесь непояснюване древнє знання переконувало — доки не рухаєшся, ти в безпеці.
— Шо, зблудила? — Оля повернулася на голос. За кілька метрів від неї на дорогу вийшов водій. Близькість людини миттю розчинила страх, щоки знову загорілися, але тепер від сорому за свій недолугий переляк.
— А де зараз бус стоїть? — спитала в надії, що чоловік подумає, ніби вона шукала автівку, а не просто заклякла посеред траси.
— Та онде, де дорога вихиляє, — рукою махнув вперед. Потім поглянув на Олю якось поблажливо, з ледь вгадуваним усміхом. — На лісовій дорозі так запроста не роздивишся, вона дзеркалить.
Оля не знала, що саме він мав на увазі, говорячи про віддзеркалення, але це і справді було схоже на якусь оптичну ілюзію. Щойно вона стояла на порожній дорозі, що, здавалося, проглядалася в обидва боки, і не бачила цілий мікроавтобус. Та варто було пройти метри зо три вперед, як дорога наче вирівнювалася, відкриваючи глухі багажні двері синього «спринтера».
Водій мовчки спостерігав за Олиними пошуками істини. Коли майже дійшли до автівки, сказав:
— Тебе слідчий кликав, от я і пішов пошукать.
— Дякую, — він, певне, навіть не підозрював, що Оля дякувала не лише за пошуки, але й за вчасну з’яву. Десь позаду залишилося те відчуття самотності серед хижого простору, що цілився в неї гілками, стрілками трави, гостряками хвої, нитками дощу і невидимими зіницями. Воно не зникло, ні, воно ніби випало з Олі, закотилося в траву і лежало там чекаючи, доки вона знову його віднайде. І вона відчувала його присутність, хоча й була зараз не сама; так відчуваєш шкірою відгомін різкого, неприємного звуку — він стих, але досі вібрує на кінчиках волосків на тілі.
