На червоній доріжці цьогорічного Берлінале захват фанатів можна було почути за декілька вулиць. Серед подій, що захопили публіку, — вихід на хідник Тімоті Шаламе та Роберта Паттінсона, а також китайської акторки Лю ХаоЦунь, що відома ролями у фільмах із Джекі Чаном. Йдеться про фільм Girls on Wire («Дівчата у підвішеному стані»). Українська премʼєра фільму відбудеться у червні на міжнародному конкурсі кінофестивалю «Миколайчук OPEN».
DIVOCHE.MEDIA дізналося про фільм від його режисерки. Вівіан Цюй розповідає про атмосферу Китаю 90-х, перетин соціальних проблем і жанрового кіно та чому героїнями стали кузини, а не рідні сестри.
Звідки зʼявилася ідея для фільму Girls on Wire?
Влітку 2018 року я відвідала Чунцин, мегаполіс на південному заході Китаю. Поспілкувалася з кількома сімʼями, які належали до першого покоління власників швейного бізнесу в 1990-х роках, — час, коли Китай швидко рухався до ринкової економіки. Типовою практикою того часу було купувати зразки найгарячішої гонконзької моди через Гуанчжоу, а потім виготовляти підробки на своїй сімейній фабриці. Мріючи про життя в достатку, власники бізнесу часто жорстоко конкурували і йшли на безрозсудні ризики. Мої інтервʼю з ними — це історії про кров і піт, про дива і розчарування, про боротьбу з системою і пороком, про наркотики, банкрутство і втрачені життя. Я почала краще розуміти цей Готем-Сіті, відомий не лише своїм червоним чилі, але й своїми людьми гарячої крові. На їхніх старих кодахромних фотографіях я побачила яскраві кольори моди 90-х років. Я також побачила дітей — вони повзали на купах тканини, робили домашнє завдання на переповнених гуртових ринках, спали у фургонах; самотніх дітей, бо їхні батьки були надто зайняті, щоб піклуватися про них; самотніх дітей, чиї двоюрідні брати й сестри були їхніми найближчими «братами й сестрами» і друзями (покоління з однією дитиною сформувалось внаслідок політики обмеження народжуваності, що була започаткована у КНР у 1979-му і тривала до 2015 року, — прим. DIVOCHE.MEDIA). Відтоді ці діти виросли. Носячи в собі шрами минулого, вони намагаються побудувати для себе краще майбутнє. У них є свої мрії. Я вирішила зосередитися на парі двоюрідних братів і сестер, щоб розповісти цю історію.
Одним із найбільш разючих аспектів Girls on Wire є переплетення часових рамок. Як ви це задумали? Скільки було заплановано з етапу сценарію, а скільки ви дороблювали на етапі монтажу?
Я хотіла розповісти історію життя кузин, але мене також заінтригувала атмосфера студії Film City (одна з найбільших кіностудій Китаю — прим. DIVOCHE.MEDIA), де працює одна з героїнь. Тож я одразу вирішила, що моя історія матиме дві часові лінії: одна — це останні три дні, які кузини провели разом, у Film City та за її межами, інша — різні ключові моменти їхнього життя. Я хотіла, щоб кожна часова лінія доповнювала іншу, підкидала «підказки» для наших пошуків правди про їхнє життя. Я намагалася зосередитися на емоційному звʼязку між кузинами, який, на мою думку, є ідеальною ниткою, що переплітає складну сімейну історію та особисту боротьбу дівчат.
Я хотіла, щоб емоції перетікали з однієї миті в іншу, несучи правильну тему, настрій та енергію, незалежно від теперішнього чи минулого, як у поезії. Те, що вийшло, дуже близьке до задуму сценарію.
Чи можете ви розповісти про дві локації, де розгортається історія, — місто, в якому виросли головні героїні, та Film City?
Я знімала фільм у двох містах: у Чунціні, де фільмували частину, присвячену памʼяті, і в кіномісті Сяншань на східному узбережжі, де створюють багато костюмованих драм — як для телебачення, так і для кіно. Для мене вони обидва є «містами мрій». Якщо ви подорожували до Чунціна в останні роки, то були приголомшені міріадами неонових хмарочосів, зведених на скелястих пагорбах, крізь які проходять поїзди метрополітену. Це «Метрополіс» Фріца Ланга, побудований всього за 30 років. На відміну від Film City, де все несправжнє і має бути несправжнім, тут все справжнє — кров і піт, ціна, яку доводиться платити за здійснення мрій. Всі ці локації мають дещо спільне — вони назавжди залишаються сценою для людських драм, хай то трагедія чи комедія, завіса завжди піднята.
Як ви візуально уявляли собі спосіб показати різні часові періоди в одній історії?
Я попросила своїх художників із декорацій і костюмів провести ретельне дослідження про декор і моду 1990-х і початку 2000-х років. Черпаючи натхнення з багатьох старих фотографій і відео, вони побудували й прикрасили декорації фабрики та будинку, де виросли кузини, багатьма автентичними предметами того часу. Коли фільм переходить до різних періодів їхнього життя, ми можемо відчути органічну еволюцію сімейної ситуації з плином часу. Єдиний предмет, який залишається протягом усього фільму і пропадає лише наприкінці, — це старий годинник з курантами. У моїй студії досі стоїть 13-дюймовий кольоровий телевізор 1980-х років. Це був перший телевізор у моїй родині, 4:3 — це співвідношення сторін ностальгії (стандартний формат у співвідношенні сторін на телебаченні, а в епоху німого кіно його використовували для 35-мм кіноплівки, — прим. DIVOCHE.MEDIA). Я хочу, щоб не лише мої герої та героїні, а й глядачі та глядачки могли зазирнути в минуле через це маленьке віконце. Це створює дистанцію та інтимність водночас.
У Китаї — і, напевно, не тільки в Китаї — спостерігається навмисне змішування жанрів кіно з драматизацією соціальних тем. Чи можете ви детальніше розповісти про цей прийом у вашому фільмі?
Світ схожий на велику сцену, але вистави на ній не організовані за жанрами. Це відбувається дедалі частіше. Ми живемо в часи, коли заразом спостерігаємо жахливу війну і політичний фарс, коли технології XXI століття використовуються для встановлення варварського контролю над людьми. Нам потрібно докласти чимало зусиль, щоб осмислити абсурд, який визначає наш життєвий досвід. Я хочу, щоб мій фільм відображав це відчуття і не обмежувався рамками оповіді.
Ворона відіграє важливу роль у фільмі. Чи має вона якесь сакральне значення в китайській культурі?
У давньокитайській міфології ворона вважалася священним птахом, який возить карету для Сонця. У сонячному світлі її пірʼя здається золотистим. Але протягом двох тисяч років ворон поступово затаврували як носіїв нещастя. Схожий наратив ми бачимо і в історії героїнь мого фільму.
