Видавництво «Дух і Літера» випустило книжку Сільвії Куртін-Денамі «Три жінки в темні часи: Едіт Штайн, Ханна Арендт, Сімона Вайль».
Авторка розповідає про трьох видатних жінок, єврейок і філософинь, чиє життя та думки були нерозривно пов’язані з подіями їхньої епохи (1933–1943 роки).
Едіт Штайн, учениця Гуссерля та авторка книжки «Наука Хреста», загинула в Аушвіці у 1942 році. Ханна Арендт, учениця Гайдеґґера та Ясперса, авторка книжки «Айхман в Єрусалимі», захопилася історією та політикою після приходу Гітлера до влади. Сімона Вайль, авторка книжки «Сила тяжіння і благодать», критично ставилася до юдаїзму та мала сумніви щодо церковної інституції. Глибоко залучені в події свого часу, ці три видатні філософині аналізували фашизм, імперіалізм, антисемітизм і тоталітаризм, а також досліджували взаємозв’язок політики та релігії. Вони втілювали думку Ханни Арендт: «Людина є тим, що вона переживає».
Публікуємо уривок.
«Твій син Сімон»
Сімона Вайль, натомість, ненавидить становище жінки. «Марсіанка», «monstrum horrendum», «червона діва» — як ми бачили, такими, м’яко кажучи, не вельми люб’язними прізвиськами її наділяли замолоду, коли її хлоп’ячі манери та нонконформізм, мабуть, шокували.
Жорж Батай, який знав її у тридцяті роки, коли вони обоє співпрацювали в заснованому Борисом Суваріним журналі Critique sociale («Соціальна критика»), у 1957 році змалював моторошний портрет Сімони, наділивши її рисами персонажа свого роману «Небесна блакить» на ім’я Лазар. Ескіз цього портрету з’явився ще десятьма роками раніше в статті під назвою «Вкорінення», написаній для журналу «Критика».
Те, що вона народилася жінкою, в очах Сімони Вайль є невдачею, а її біограф Сімона Петреман згадує, що «вона мала рішучість бути якомога більше чоловіком». Іноді вона підписувалася в листах до батьків «Твій шанобливий син», та й вони поступалися її бажанню, називаючи її «Сімоном» або «нашим сином номер два», ба навіть «нашим ліцеїстом».
Нежіночна, вона не була й феміністкою. Коли в Групі соціальної дії, яку вона сформувала наприкінці 1927 року разом з кількома учнями Алена, її просять торкнутися, серед іншого, теми фемінізму, Сімона Вайль різко проголошує: «Я не феміністка!», так що трактувати цю тему довелося мадам Александр. Коли Моріс Шуманн якомога делікатніше радить їй приділяти трохи більше уваги своїй зовнішності, аби та менше бентежила, вона ледь не зі сльозами відповідає, що не має часу на таку марноту.
Так вона і крокувала далі по життю в потертій накидці та незмінному береті, за винятком того дня, коли, наймаючись на роботу на заводі Рено, попросила Сімону Петреман зробити їй макіяж!
Вона вважала себе не вартою кохання і якось написала колишній учениці:
«[…] коли до мене прийшла спокуса пізнати кохання […], я відкинула її, кажучи собі, що мені краще не ризикувати, скеровуючи життя в непередбачуваному напрямку, поки я не досягла такого ступеню зрілості, який дав би мені змогу по-справжньому дізнатися, чого я взагалі вимагаю від життя, чого від нього чекаю […] Мій висновок не в тому, що слід уникати кохання, а в тому, що не слід його розшукувати […], головне — не прогавити життя».
Для неї й нацизм становитиме перешкоду, заважатиме «бути», принаймні так вона вважає. У 1938 та 1939 роках вона бере в міністерстві освіти відпустку за станом здоров’я: слабує на головні болі, що стають дедалі нестерпнішими. В серпні 1940 року, не отримавши відповіді на своє прохання про відновлення на посаді, вона пише до міністра народної просвіти, яким на той час був латиніст Жером Каркопіно:
«Я припускаю, що текст під назвою “Статут про євреїв”, який я нещодавно прочитала в пресі, можливо, пов’язаний з цією відсутністю відповіді […]. Я не знаю визначення слова “єврей”, цього пункту ніколи не було в моїй навчальній програмі […] Чи означає це слово релігію? Я ніколи не заходила до синагоги і не бачила жодної юдейської релігійної церемонії […]. Я пам’ятаю, що моя бабуся по батьковій лінії ходила до синагоги; знаю, що батьки моєї матері обоє були вільнодумцями […] Чи означає це расу? В такому разі я не маю жодної причини припускати, що я якимось чином, через батька чи матір, пов’язана з народом, який жив у Палестині дві тисячі років тому […]. Родина мого батька, наскільки можна пригадати, жила в Ельзасі […] Родина моєї матері жила колись у країнах зі слов’янським населенням. Крім того, расова спадковість — це зрозуміло, а релігійна спадковість — незрозуміло. Не практикуючи й ніколи не практикувавши жодної релігії, я, звичайно, нічого не успадкувала від релігії юдеїв […]. Якщо є релігійна традиція, яку я розглядаю як мій спадок, то це традиція католицька. Традиція християнська, французька, елліністична — то моє; традиція гебрейська мені чужа».
Сімона Вайль ніколи вже не повернеться на викладацьку посаду. Вона знехтує декретом від 2 червня 1940 року про перепис усіх євреїв вільної зони, зазначивши: «Краще піду до в’язниці, ніж до гетто».
Чи слід записати чудову зухвалість цих слів на рахунок часто приписуваної Сімоні Вайль «ненависті до себе»? Адже Сімона Петреман також згадує, що Сімона Вайль 1934 року навіть зізналася докторові Берхеру: «Особисто я антисемітка».
В кожному разі така оцінка не враховує того стоїчного amor fati, яке полягає в тому, щоби почуватися вдома, бути «укоріненою» у світі, й яке вона сповідувала постійно. І все ж у цих текстах 1940 та 1941 років вона визнає, що належить до християнської, католицької традиції та стає на бік греків проти гебреїв.
Хай вона була вихована, як сама про це стверджує, в агностичній атмосфері й до кінця відмовлялася від хрещення, в Сімоні Вайль, так само як в Едіт Штайн, відбувся поворот, який спонукав їх збагнути світ і його зобов’язання зовсім інакше, ніж Ханна Арендт.
