Документальний фільм «Татова колискова» режисерки Лесі Дяк показує війну очима ветерана Сергія, який повертається до родини після трьох років на фронті. Чоловік намагається відновити стосунки з дружиною Надією та їхніми дітьми, але цей процес важкий і болючий для всієї сім’ї.
Український глядач зможе побачити фільм на Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA, де стрічка бере участь у програмі «Спеціальні події» та номінована на премію Rights Now.
Дружина Сергія Надія Зінчук розповіла DIVOCHE.MEDIA, як війна перекладає батьківську роль на матір, а також про самотність, побутові труднощі та втому. Поговорили й про те, як підтримка суспільства могла б змінити ситуацію та як висвітлення історій дружин військових може стати поштовхом до суспільного і державного діалогу.
Ми всі хочемо, щоб усе стало як раніше, але так вже не буде
Мій чоловік Сергій провів три роки на війні. Увесь цей час я залишалась удома з дітьми. Кожного дня не знала, чи зможу завтра поговорити з чоловіком. Якщо приходило хоч якесь повідомлення, навіть просто плюсик, я вже була щаслива. Бо це означало, що він живий. І діти так само: сьогодні почули щось від тата — добре, але ж завтра може бути тиша… Тривога стала частиною нашого життя.
Коли Сергій долучився до війська у травні 2015-го, вже тривала АТО. На той момент я активно займалася волонтерством — не могла просто сидіти вдома. Завдяки цьому глибше занурилася у життя військових родин. Ми шукали інформацію, вивчали досвід Ізраїлю та США.
Щовечора перед сном ми з дітьми читали 90-й псалом. Я пояснювала, що наші слова мають більшу силу, коли ми молимось разом, — і наш тато буде під захистом. Це був наш ритуал, спільна віра і внутрішня опора.
Я пройшла дворічну програму американського ветерана Френка П’юселіка, який має чималий досвід роботи з ветеранами у США та інших країнах. Більшість українських учасників були ветеранами АТО/ООС, багато з них уже вчилися на психологів або отримали поранення й хотіли допомагати іншим. Поради, які ми отримували, були дуже практичними, але адаптувати їх до українських реалій було непросто. У США багато людей живуть у просторих квартирах чи будинках, де можна усамітнитись. У нас — двокімнатна хрущовка. Якщо в людини починається агресія, тобі просто немає куди подітись.
Після цього тренінгу ми започаткували проєкт «Дружини України». Це були жіночі групи підтримки — не тільки для дружин, а й для мам, сестер, доньок військових. Я була однією з фасилітаторок, вела зустрічі. Ми починали з Києва, але поступово з’явились запити з інших міст. Це була дуже потрібна ініціатива. Іноді жінки, що приходили, були пригнічені, розгублені, не знали, як жити далі. Але після кількох зустрічей повертались із новими ідеями та надією.
Тож коли Сергій повернувся, я вже мала чималий досвід спілкування з родинами військових, але, попри знання, емоційно це було важко. Ми всі хочемо, щоб усе стало як раніше. Але так вже не буде. І до цього потрібно звикнути, прийняти, навчитися жити інакше.
Він був фізично з нами, але подумки — на війні
Перший місяць після повернення Сергій майже весь час лежав. Вставав тільки поїсти. Діти, як і до цього, були зі мною цілодобово. Звісно, я не очікувала, що все одразу стане як раніше. Я розуміла, що все має відбуватись поступово. Але навіть коли намагалась передати йому дрібні обов’язки, він не хотів їх брати.
Я терпіла тиждень, місяць, два. Але ж це болить. Особливо, коли діти, що не бачили батька три роки, намагаються до нього тягнутися, а він не відповідає. Він був фізично з нами, але подумки — на війні. Це боліло мені як дружині, але ще більше — як матері. Я знала, наскільки сини за ним скучили. Їм потрібен був тато.
У нас не було новорічних віршиків — у нас звучали пісні про війну. Діти ставили мільйон запитань: «А скільки гранат ти кинув? А долітали? А як гучно стріляв?» Питання, які я обходила всі ці три роки, бо не мала відповідей. Але, навіть коли він уже був поруч, ефективної комунікації не було.
Однією з найбільших проблем після повернення чоловіка з війни було те, що він не сприймає психологів. Для нього це — крайня міра.
Я намагалася пояснювати синам усе — і до повернення чоловіка, і після. Вони були поруч зі мною в побуті, в нашому проєкті «Дружини України». Але одне — чути щось від мами, інше — бачити на власні очі. Я говорила їм: «Татові треба відпочити. Він виснажений. Не чіпайте його зараз». А чоловікові намагалася пояснювати без тиску: «Я знаю, що ти не можеш грати з дітьми п’ять годин на день, але приділи їм хоч трохи уваги. Кілька хвилин після школи — це вже щось». Але цього було недостатньо, щоби відновити три втрачені роки.
Виснаженість, яка накопичилась у мені з 2017-го, нікуди не поділася. Коли здавалося, що гірше бути не може — виявилось, може. З’явилися фізичні симптоми, а ще постійна дратівливість. Коли втомлена — ти майже завжди на межі.
До війни я майже весь час була в декретах. Потім почала працювати — в основному вночі. Коли почалася повномасштабна війна, чоловік одразу повернувся на фронт. Зараз живу з дітьми у Канаді. Я працюю цілими днями, вони мене майже не бачать, і це на них дуже вплинуло — особливо на молодшого сина. Якщо сім’я хоче зберегти стосунки, працювати над цим мають обидвоє.
Коли Леся Дяк запропонувала ідею фільму, я майже одразу погодилась. На той момент багато українських родин переживали кризу у стосунках з чоловіками-військовими. Це не завжди були «погані» стосунки, але в багатьох сім’ях з’явились виклики.
Тому, коли Леся запропонувала фільм, я розуміла, як це важливо. Хоча для мене це було дуже непросто. Я взагалі не люблю пускати когось у своє життя — тим більше до дітей. Але відчувала: якщо вже є людина, яка готова розповідати, — Лесі треба допомогти.
Спочатку було дуже незручно. Ми жили в маленькій хрущовці, і присутність камери відчувалась постійно. Але Леся дуже емпатична. Вона поводилась обережно й делікатно. Навіть діти перестали звертати на неї увагу.
Я розуміла, що проблеми в сім’ях ветеранів будуть лише загострюватись. Бо військових і ветеранів стає більше, і суспільство має реагувати — через освітні програми, курси, пояснення, що таке війна, що відчувають люди після неї.
Якщо сім’я хоче зберегти стосунки, працювати над цим мають обидвоє — і чоловік, і дружина. А іноді й діти мають бути залучені. Я дуже хотіла зберегти родину, і чоловік начебто теж, але, на жаль, він відмовився звернутися по фахову допомогу у сфері психічного здоров’я. Він закрився, не приймав допомоги — ані моєї, ані друзів. Навіть від кума, який теж має досвід служби на війні.
Наш випадок, мабуть, складніший, ніж у багатьох. Зазвичай військові та ветерани з часом починають ділитися — поступово, можливо, протягом місяців чи навіть років. Так вони потроху вивільняють із себе цей біль, вчаться жити з ним. З моїм чоловіком цього не сталося.
Повернення до мирного життя має бути поступовим — і для військових, і для їхніх родин
Для мене дуже важливою стала участь у дискусійних панелях після показів. Це можливість знову й знову нагадати світові, що війна триває. Щодня гинуть діти, літні люди, військові. І це теж має звучати. Також я говорю про травмування родин військових та ветеранів і що з ними теж потрібно працювати. Повернення до мирного життя має бути поступовим — і для військових, і для їхніх родин. Має бути буферна зона, перехідний період, коли ветерана та його сім’ю готують до зустрічі.
Ми брали участь у реабілітаційному проєкті в Карпатах. Його організувала українка з Канади. І це, я вважаю, був ідеальний формат: запросили усю родину, не тільки чоловіка й дружину. Програма була дуже продумана — дитяча й доросла психологічна підтримка, майстер-класи, прогулянки, харчування. Але цю програму організувала одна людина. І скільки родин вона може охопити? П’ять? Десять на рік? А таких родин набагато більше.
Нам потрібні програми підтримки дружин військових. Якби протягом трьох років, поки чоловік був на фронті, я могла брати участь у мініпрограмах реабілітації або мені б надавали базову побутову допомогу — це вже було б полегшенням. Адже багато дрібниць — поламаний кран, забита пральна машина, зіпсований ремонт — усе це лягало на мої плечі. У мене не було грошей, щоби викликати фахівців. Та головне, мені бракувало емоційної підтримки. Наприклад, арттерапія, програми з емоційної розрядки могли б суттєво знизити рівень напруги.
Коли ти у ресурсі — ти реагуєш зовсім інакше. А виснажена — можеш зірватися на дитину, сказати щось різке. Хоча в іншій ситуації відреагувала б спокійно. Бо ти виснажена побутом, вихованням дітей, оформленням усіх нескінченних документів щодо пільг. Щороку ти повинна подати купу документів, пройти черги — це забирає неймовірну кількість сил. А чоловік, повертаючись із війни, виснажений по-своєму. І от двоє людей — кожен із власною втомою, болем, травмою. Що з цього може вийти? На жаль, часто — нічого хорошого.
Такі історії поламаних сімей, як наша, змушують задуматися — і родини, і суспільство загалом
Якщо раніше ми говорили про десятки тисяч родин військових, то зараз — про мільйон. В Україні зареєстровано понад мільйон ветеранів. Щоб змінювалося ставлення суспільства, про виклики в сім’ях ветеранів треба говорити, показувати, які проблеми існують, і що їх можна вирішити, якщо надати психологічну підтримку. Це реально знижує рівень психологічної агресії, кількість розлучень, допомагає зберігати родини.
Такі історії поламаних сімей, як наша, змушують задуматися — і родини, і суспільство загалом. Коли з’являється розуміння, виникає тиск знизу, і тоді щось змінюється зверху. Зараз нас багато. Якщо раніше ми могли щось робити на рівні громадських ініціатив, то тепер можемо значно більше.
Держава має починати з малого. Є перші кроки в законодавстві щодо психоемоційної підтримки воїнів. Після початку повномасштабної війни була ухвалена низка важливих нормативних документів, зокрема, у 2022 році Кабмін виніс постанову «Деякі питання надання психологічної допомоги ветеранам війни, членам їх сімей та деяким іншим категоріям осіб», згідно з якою визначено порядок надання безоплатної психологічної допомоги ветеранам, їхнім дружинам та дітям. Але процедура отримання такої допомоги дуже складна. Для людини, яка повернулася з війни, ця бюрократія непіднімна і невиправдана. У 2025 році Верховна Рада ухвалила закон «Про систему охорони психічного здоров’я в Україні», який вимагає сертифікації психологів і психотерапевтів та загалом визначає місце психотерапії в системі охорони здоров’я. Принаймні цей закон є першим кроком для регулювання взаємин між фахівцями у сфері психічного здоров’я та клієнтами.
I це — позитивні кроки. Але потрібно розширювати психологічну підтримку родин. Це має бути системний, комплексний підхід: і фізична реабілітація, і психологічна. Зараз ми, як країна, фокусуємося більше на фізичних ранах — і це справедливо. Але якщо не лікувати психіку, тіло страждатиме ще більше.
Якщо ви відчуваєте потребу у психологічній підтримці, зверніться по фахову допомогу:
- 1512 — гаряча лінія для військовослужбовців та членів їхніх сімей;
- 0800 33 20 29 — гаряча лінія кризової підтримки Українського ветеранського фонду;
- 073 450 60 00 — Центр психічного здоров’я та реабілітації МОЗ України «Лісова поляна» (Центр психічного здоров’я та реабілітації для ветеранів та людей, які пережили полон і тортури);
- 7333 — гаряча лінія з питань запобігання самогубствам та профілактики психічного здоров’я Lifeline Ukraine для ветеранів Збройних сил України, людей у складних життєвих обставинах.
