Нарубати дрова, купити чоловіку та його побратимам автівку, повчити з дітьми математику, а ще впоратися з гострим болем від несподіваної дитячої фрази: «А тато зробив би не так». Дружини військових, які стали на захист країни, змушені перебудовувати життя.
Ольга з Кам’янця-Подільського, Наталія з Краматорська і Тетяна з Кривого Рогу, які отримали психологічну допомогу в фонді «Голоси дітей», розповіли DIVOCHE.MEDIA, як змінюється виховання дітей, коли батька немає, як вони вчились справлятися самостійно з домашніми справами, а також про сум, горювання й підтримку.
Дізналася, що чоловік на фронті, коли він загинув. Історія Ольги
Коли я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Вовою, він вже був добровольцем. За його плечима були АТО і захист Донецького аеропорту. Але мені у 2015-му здавалось: те, про що він розповідає, вже в минулому.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, в нас було двоє донечок: семирічна Злата і п’ятирічна Уляна. Вова пропадав на своєму навчальному полігоні — він був інструктором, я сиділа вдома з дітьми. Це, мабуть, дивно звучить, але я до останнього не знала, де він. Коли в червні 2023-го зателефонував його командир і сказав: «Ваш чоловік загинув», я не зрозуміла. Як загинув? Де? На навчальному полігоні? Він же інструктор, він не міг загинути.
Тільки коли Володі не стало, я дізналась, що він не витримав — подав рапорт і попросив перевести його на фронт. Мій чоловік загинув у Донецькій області. Я в деталях знаю, як це сталося, його побратими все розказали. І мене досі крає думка: чому, ну чому він мені не сказав, що їде на фронт?! Його друзі намагаються заспокоїти: «Він тебе дуже любив і не хотів хвилювати». Клас, а зараз я зовсім не хвилююсь!
Інколи подумки сварюсь на чоловіка. Коли Злата сильна захворіла, я сиділа вночі біля її ліжка, слухала, як важко вона дихає, і думала: «Вово, ну ти ж бачиш, як вона мучиться! Ну зроби щось!» І знаєте, доньці дійсно стало легше. Але частіше я просто звіряюсь із чоловіком. Думаю, а що б на моєму місці зробив він?
Вова в нашому житті присутній завжди. Дівчата знають, що їхній тато на небі. Я довго збиралася з силами, щоб їм сказати, але брехати теж не могла. Пояснила так: «Ваш тато тепер зірочка». Того вечора, хоч було холодно і темно, дівчата потягнули мене гуляти й попросили: «Мамо, покажи, де та зірочка».
У нас є альбоми з татовими фотографіями. Ми їх часто переглядаємо, це традиція. Інколи дівчата плачуть. Інколи згадують моменти, коли ми були всі разом. Нещодавно молодша сказала: «Мам, ти миєш нам взуття, як тато! Це він завжди так робив!» Я дивуюсь: «Як вони запам’ятали? Вони ж були ще такі малі!» І радію, для мене дуже важливо, щоб доньки не забували батька.
Тому я постійно про нього говорю. Купила дівчаткам сарафани, вони кружляють біля дзеркала. А я: «Знаєте, що б тато сказав? Він би сказав — мої ви красуні!» Злата цього року почала співати, ходить до школи мистецтв. Я їй: «Знаєш, що б сказав тато? Що ти така ж талановита, як він!» Хоча, коли Вова співав, я завжди просила його припинити це знущання з моїх вух. Але він точно б сказав, що Злата — це його обдарована доця.
Я пам’ятаю всі наші спільні дати: 25 червня 2015 року в нас було перше побачення, 25 червня 2023 року він загинув. Останній наш спільний день ми провели тільки вдвох. Він приїхав на мій день народження. А коли їхав назад на службу, раптово спитав: «Проведеш мене?» Як добре, що я погодилась, не сказала: «А як же діти?» Доїхала з ним майже до полігону. Ми разом пообідали, а потім довго сиділи на вокзалі. Не можу згадати, про що говорили, але пам’ятаю, як поклала голову на його плече. Це був останній раз, коли я його бачила.
Мені часто кажуть: «Ти така сильна!» А я хотіла бути сильною? Ні, я не обирала собі такої долі. Але я намагаюсь жити з цим сумом. Не існувати, а жити. І берегти пам’ять про Вову.
Стабілізувати себе — це зараз головне завдання. Історія Наталії
Війна почалась для нашої родини ще у 2014-му. Але тоді вона заповзла в Краматорськ дуже тихо. Ось чужі люди біля поліцейської дільниці — і над мерією вже здіймають російський прапор. Більшість містян навіть не зрозуміли, що сталося.
Меншому сину тоді було всього півтора року. Ми швидко зібралися і виїхали, тому не були свідками боїв за місто. Повернулися, коли Краматорськ вже звільнили. Тоді нам здавалося, що все погане закінчилось. Ми купили старенький будиночок і почали своє «велике будівництво». Чоловік власноруч проєктував та будував. За декілька років у нас вже був гарний двоповерховий будинок.
Саме через цей будинок я не хотіла знову їхати з Краматорська у 2022-му. Ми вклали в нього стільки сил і любові! Чоловік вмовляв, а я тягнула. Заклала вікна дитячої книжками, і тим себе заспокоювала. Прийшла до тями після ракетного обстрілу нашого залізничного вокзалу — 8 квітня 2022 року там загинули понад пів сотні людей. Наступного ранку ми виїхали у Київ.
У Краматорську в мене був успішний бізнес — магазин білизни та домашнього одягу. Мені довіряли, приходили родинами. Після переїзду потрібно було починати з нуля.
Старший син у столиці не прижився, він продовжував навчатися онлайн у краматорському виші. Відмовлявся переводитись у київський навчальний заклад. Спілкувався тільки зі своїми й подумки залишався в рідному місті. Тоді я запропонувала йому Німеччину. Там жили двоє його колишніх однокласників, а тепер одногрупників, і син одразу ожив. Поїхав до Німеччини разом зі своєю бабусею, моєю мамою.
Так наша родина вперше роз’єдналась. І це було дивно і незвично. А в грудні минулого року мобілізували чоловіка.
Мій світ був зруйнований. У перші дні я взагалі нічого не хотіла. Ми разом 25 років. Мій чоловік — це половина мене, точніше, ми одне ціле. Він тримав мене за руку на пологах. Ми ніколи не їздили у відпустку окремо. Мої хлопці без мене навіть вечеряти не сідали, чекали, поки я повернуся з роботи. І як жити далі, я не розуміла.
Відчувала тільки, що стабілізувати себе — це зараз головне завдання, тому що я опора і фундамент для чоловіка та сім’ї. Я відвезла молодшого сина в Німеччину до старшого брата, щоб діти не бачили мене в такому стані, й два місяці вчилася жити сама. Було важко. Вранці після повернення з Німеччини я машинально почала готувати сніданок і вже в процесі зрозуміла: мені немає для кого це робити.
Старший теж сприйняв новину дуже важко. Навіть рвався назад в Україну, щоб разом із татом піти на фронт. Ми з ним багато говорили тоді. Пізніше звернулись на онлайн-лінію «Голоси дітей», у сина було кілька розмов із психологом фонду. Він погодився продовжити навчання.
Зараз дуже багато часу проводжу на роботі. Забезпечення чоловіка всім необхідним — на моїх плечах. Збираю йому та його батальйону на евакуаційне авто. Без транспорту на фронті дуже складно. Щойно у чоловіка з’являються кілька вільних днів, я все кидаю і лечу до нього. Знаю, що дуже потрібна йому.
Розумію, що віддалилась від дітей. Молодшого забрала з Німеччини в Україну, коли відчула, що вже можу тримати себе в руках. Зараз, коли їду на побачення до чоловіка, син залишається під наглядом сусідки, але по суті сам. Йому вже 12, і він закрився. Не знаю, чи через вік, чи через зміни в нашій родині. Я багато читала про підлітковий період, про сепарацію від батьків, тому заспокоюю себе, що для 12-річних хлопчиків це нормально. У нього є друзі, вони грають у комп’ютерні ігри, син із ними ділиться своїми радостями й проблемами. Зі мною — ні. Я й не змушую.
За ці пів року, відтоді як я стала дружиною військового, все змінилося — життя, побут, відпочинок. Ми більше не вечеряємо спільно. Я приходжу додому не раніше дев’ятої вечора, тому телефоную синові, прошу поїсти без мене. Але інколи у чоловіка бувають тихі вечори. Тоді я приходжу додому раніше, накриваю стіл, вмикаю відеозв’язок — і наша родина знову вечеряє разом. Майже так, як раніше.
За три роки війни чоловік був вдома всього 20 днів. Історія Тетяни
У 2014-му в мене народився молодший син. Коли на руках немовля, все інше відходить на другий план. Але у нас у Херсонській області є родичі. Ми за них хвилювалися і намагалися стежити за новинами. А потім до нас, у Кривий Ріг, з Луганщини приїхав друг чоловіка з родиною. Звідти, де йшли бої. І от тоді ми відчули, що таке війна. Було літо, а вони привезли з собою теплі речі, дві тарілки зі столовим приладдям, гроші, зашиті в білизну. Це було дивно. З ними була трирічна Алінка. Вона боялась грози, а коли чула гуркіт потягу, падала на підлогу і кричала: «Погані дяді! Тікати!» Це було страшно. Тоді від них я вперше почула, що таке — ночувати в підвалі через обстріли. А вже у 2022 році моя родина теж дізналась, що це.
В перший день повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року, мій чоловік поспішав на роботу. Новини зранку не читав. Зібрав сина, завіз його в школу, вона була ще зачинена, але Діма погодився почекати у дворі, покататися на скейті. Старша донька Марина ходила в школу сама, вона зібралася на уроки пізніше. Що відбувається, чоловік дізнався вже на роботі. Зателефонував: «Таню, війна».
До школи від нашого будинку хвилин 15. Мені здавалось, я бігла вічність. Ноги ніби закам’яніли. На щастя, мене підвіз сусід. У школі був директор, він заспокоїв: всі діти в безпеці, в підвалі. Наш Діма навчався тоді у другому класі. Марина — в п’ятому. Я забрала їх додому. Поки чекала на чоловіка, метушилася кімнатами, збирала тривожні валізки. Діти спочатку налякано дивилися, а потім щезли. Повернулися — протягують мені щось на долоньках: «Мамо, ми розбили свої скарбнички. Візьми, тобі знадобляться всі гроші».
Коли з роботи повернувся чоловік, я трохи заспокоїлася. Ми вирішили нікуди не їхати з Кривого Рогу. У підвал нашого будинку спускались лише декілька разів. Вирішили, що він все одно нас не врятує. Ночували всі в одній кімнаті. Навіть винесли заради цього ліжко, спали на підлозі.
Ми тоді жили в режимі очікування. Мій чоловік — професійний військовий. Було зрозуміло, що скоро його викличуть. Але у нього досить рідкісна, цінна спеціальність, тому в піхоту не брали, шукали місце саме під його досвід і знання. Зателефонували Льоші у квітні 2022-го. Відтоді й донині він на фронті.
За ці три роки загалом він був вдома лише 20 днів. Тому раз на пів року я їжджу до нього на передову. Спочатку він сварився. Тепер сам просить: «Ти тільки приїдь». Я бачу, що йому важко без мене.
Дітей з собою не беру, тому щоразу — скандал і сльози. Особливо ревнує старша. Їй дуже не вистачає тата. І те, що я можу до нього поїхати, а вона — ні, для Марини трагедія. Я розумію, що їй дуже потрібна батьківська підтримка. Нещодавно вона брала участь у конкурсі танців і сценічної майстерності. Посіла перше місце. Привітати мою дівчинку прийшов її колишній тренер, зараз військовий. Коли Марина його побачила, не витримала, розридалася. Потім зізналася мені: «Мамо, я так хотіла, щоб тато був поруч».
Мені теж інколи хочеться ридати. Особливо важко було в перший рік. У нас будинок, який потребує чоловічих рук. Мені довелося навчитися рубати дрова, запалювати твердопаливний котел, керувати ремонтом. До війни ми тримали на продаж п’ять сотень курей і гусей. Цього господарства я позбулася, сама не витягую. А ще дитячі гуртки й конкурси… Інколи хочеться заховатися від всіх цих проблем. Так і кажу своїм: «Діти, мені треба побути самій. Я видихну і повернусь до вас». Дуже допомогли візити до психолога від фонду «Голоси дітей». Я розібралася в собі й у поведінці дітей. Вони теж відвідували психолога фонду і логопеда. Марина ще їздила в літній табір від «Голосів дітей», я дуже рада, що вона туди потрапила, це допомогло їй відволіктися.
Син, до речі, реагує стриманіше за сестру. Намагається копіювати Олексія. Єдиний чоловік у родині — це велика відповідальність. Тому тримається, не скаржиться, чим може — допомагає. Днями взявся поточити ножі. Може, не так наточив, як затупив, але старався.
З одного боку, вони ревнують мене, намагаються привернути мою увагу до себе. Але з іншого — більше часу проводять одне з одним. Полюбили настільні ігри. Ми часто в них граємо втрьох. Мені здається, для них дуже важливо зараз відчувати, що ми разом. Наш тато теж із нами. Вечорами, коли в нього є можливість, він через відеозв’язок вчить із дітьми уроки. Перепрошує перед побратимами, жартує: «Зараз, хлопці, всім бліндажем разом будемо згадувати хімію». Але Льоша не може інакше. Для нього важливо хоча б так бути присутнім у житті дітей.
Знаєте, який теплі моменти довоєнного життя я згадую найчастіше? Як ми всі разом гуляли літніми вечорами. Брали дітей, собаку і просто йшли. Розмовляли. Сміялись. Мовчали. Ці літні прогулянки зі мною назавжди.
Фонд «Голоси дітей» оголосив збір на літній табір психологічної підтримки для мам і дітей, які пережили чи переживають надзвичайно складний досвід війни — втрату близьких, зникнення рідних безвісти або перебування їх у полоні. Підтримати можна тут.
