«Любов не минає» — це щоденник мами, яка ділиться своїм досвідом проживання втрати дитини, що незабаром вийде у видавництві Yakaboo Publishing. Її авторка — журналістка, продюсерка, тренерка з комунікацій Тетяна Трощинська, яка втратила 18-річного сина внаслідок раптового онкологічного захворювання. У книжці поєднано особисті рефлексії, історії тих, хто живе після смерті чи загибелі близької людини, а також поради фахівців і фахівчинь.
«Я вірю в те, що розділений біль легше пережити, — каже Тетяна Трощинська. — І наше суспільство, яке зазнало і зазнає стількох втрат, може бути теплим і солідарним».
Публікуємо уривок.
ЕМОЦІЇ, ЩО МИ ПЕРЕЖИВАЄМО ПРИ ВТРАТІ
Втрата близької людини впливає на нас емоційно та фізично. Також ми відчуваємо себе дезорієнтованими — ніби ви втратили своє місце чи свою роль у світі. Спочатку це може бути шок, причому ми можемо відчувати оніміння або продовжувати робити вигляд, ніби нічого не змінилося.
Так пише книжка. І ці слова насправді майже нічого не означають для людини, яка знає, як це коли «болить душа» — не метафора. Коли ти цей біль відчуваєш як фізичний.
Злість, коли смерть здається жорстокою і несправедливою.
Почуття провини.
Кожен і кожна, хто мене зараз читає, назве все нові і нові відчуття, які можуть просто не давати дихати.
Іноді може навіть виникнути запитання, що є «нормальними», і чи взагалі слово «нормальне» тут коректно вживати.
Ольга Кухарук, кандидатка психологічних наук, психотерапевтка в методі когнітивно-поведінкової терапії, що спеціалізується на подоланні наслідків психотравмуючих подій, пояснює, що психіка має опрацювати те, що відбувається. І опрацьовує те, що відбулося, в дуже різний спосіб: від сильної емоційності до, навпаки, так би мовити емоційної приглушеності, ніби це не зі мною відбувається і ніби я нічого не відчуваю. І більше того, в когось буде мікс цих емоційних реакцій.
Травма — це подія, яка перевищує здатність людини суб’єктивно поратися з тим, що відбувається, — каже Ольга Кухарук. Це подія, яка рве її канву світу, рве послідовність життя. Але коли ми доходимо до деталізації цього визначення, то тут вже починаються величезні дискусії, що вважати травмою діагностично, що не вважати травмою діагностично.
Але найкласичніший підхід, коли травму розподіляють на «Т-велику» (власне, коли людина зазнала якоїсь події, яка була пов’язана з безпосередньою небезпекою, чи вона була свідком, такої події), і на «Т-маленьку» (це може бути травма розвитку, це може бути травма дитинства, можуть бути якісь події, які з людиною відбувалися послідовно довго). Так само є таке поняття як травма свідка — коли людина не була загрожена, безпосередньо, але спостерігала за чимось жахливим. Тому питання складне, — каже Ольга Кухарук, але в цілому травма — це те, що є настільки шокуючим, що в нашій суб’єктивній картині світу не поміщається, і ми втрачаємо відчуття контролю, відчуття того, що ми можемо з цим впоратися.
Може бути вплив і на когнітивні здібності (наприклад, важко на чомусь сфокусуватися), і на поведінкові прояви (зниження активності або, навпаки, більше реактивності, постійно таке нервове збудження).
І те, що дуже часто ми відчуваємо — почуття провини, почуття сорому, почуття безсилля, і навіть неможливість їх розділити.
У травматичній події дуже багато ціннісних змін і переоцінки цінностей і сенсів, — каже Ольга Кухарук. А якщо це травма втрати, то продукування версій, що можна було б зробити, щось помітити раніше, чомусь запобігти, якось інакше діяти — це один зі способів впоратися з невизначеністю, несправедливістю, безпорадністю. Мозок починає продукувати альтернативні версії, як би можна було зробити, і ми ніби позбавляємо себе безпорадності. А потім ми починаємо себе гризти за те, що ми цим шляхом не пішли. Тому що набагато легше прийняти те, що можна було щось зробити, просто я не зробила, ніж те, що зробити не можна було нічого.
Але насправді в кожен момент часу ми діємо так, як можемо діяти, і не можемо діяти інакше.
І в цьому місці я б хотіла відзначити, що спостерігаю в собі певні зміни у ставленні до людей, подій, проблем: деякі речі за сприйняттям стають другорядними. І мені, наприклад, важко всерйоз обговорювати якісь дуже дрібні проблеми, коли я розумію, що їх реально можна вирішити, нормально поговоривши чи спланувавши. Але показово, що я особисто і не дратуюсь на багато речей, кажу ж — воно просто неважливе.
Отже, втрата залишається з тобою, але це не означає, що усі твої дії і рішення і зараз, і надалі будуть продиктовані нею.
Але зі стигматизацією у соціальному житті ви можете зіткнутися, я це точно знаю. Знайдуться люди, які вважатимуть, що твої переживання роблять тебе «якоюсь не такою», «неврівноваженою», «травмованою», «надто емоційною».
Але ж нині дуже багато втрат, зовсім різних. Наскільки наші дії, наші рішення визначає втрата?
Ольга Кухарук каже, що абсолютно весь наш досвід нас якимось чином визначає. І це нормально, так має бути.
На когось прямо зараз впливає втрата, на когось прямо зараз впливає страх війни і життя у війні, на когось прямо зараз впливає щось інше, можливо, хороше. Натхнення чи надія, чому б ні?
Інша справа, чи є втрата універсальним поясненням того, що з нами відбувається, чи того, як ми діємо, — каже Ольга Кухарук.
Бо це встановлення «діагнозу» без підстав, навішування ярликів, стигм і стереотип, називайте, як завгодно. Але це точно поза межами етики і поза межами нормального людського спілкування. І це такий, не дуже вдалий, спосіб пояснити, чому людина робить щось незрозуміле для мене, замість того, щоб просто прийняти, що людина щось робить з різних причин.
І ця стигма стосовно якихось важких переживань виникає тому, що людям важко взаємодіяти з важким чужим досвідом.
«Бо коли ми бачимо людину, яка пережила важку ситуацію, всередині здіймається багато емоцій, і ми починаємо уявляти, що було б, якби це з нами сталося починається, власний переляк, ми починаємо уявляти, що «травмовані» люди мають поводитись так, а не інакше, — пояснює Ольга.
І замість того, щоб стати чутливими до людини, яка є біля тебе і потребує підтримки і розуміння, ми вдаємося до стигматизуючих інтерпретацій стосовно різних ситуацій.
Досить часто у нас виникають запитання, пов’язані з нав’язливими спогадами, існує порушення сну, існує постійна напруга, можуть бути якісь такі оніміння в кінцівках — різні фізіологічні прояви. І ми часто думаємо, чи є вони нормальними, і чи взагалі слово «нормальне» до таких ситуацій коректно вживати.
Ольга Кухарук каже, що так, такі прояви є нормальними — навіть з точки зору біології, фізіології, з точки зору того, як побудована наша психіка. Психіка має опрацювати те, що відбувається. І опрацьовується те, що відбулося, в дуже різний спосіб. Щодо емоційних проявів — це може бути повний спектр, від сильної емоційності, до, навпаки, емоційної приглушеності, ніби я нічого не відчуваю. І більше того, хтось може бути схильним до одного типу, хтось до іншого, а в когось буде мікс емоційних реакцій.
Травма втрати потребує довгого переживання і проживання. Тому, звісно, може бути вплив і на когнітивні здібності, і на те, як людина думає, комусь важко зібратися, комусь важко сфокусуватися. Є певні поведінкові прояви: у когось зниження активності, у когось, навпаки, більше реактивності, постійне нервове збудження. І, звичайно, почуття провини, і почуття сорому, і почуття безсилля (про що ми далі поговоримо окремо).
Але найважливіше, як на мене, це ціннісні речі, це — про сенс життя. Це осмислення того, що відбулось, коли це не вписується в моє уявлення про справедливість світу, про послідовність подій (наприклад, ми часто кажемо, що діти повинні ховати батьків, а не батьки — дітей), про те, як відбувається життя.
«Але насправді кожен момент часу ми діємо так, як можемо діяти, і не можемо діяти інакше, — каже Ольга Кухарук. — Тому, провина і сором, як така свого роду нормальна, захисна, реакція, — це наш спосіб впоратися з невизначеністю, з несправедливістю».
Запитую в Ольги Кухарук, як працює травматична пам’ять. Якщо формулювати не дуже академічно, за словами Ольги Кухарук, то через те, що травматична подія є дуже великою і дуже складною для опрацювання, мозок ніби опрацьовує її частинами. Як кажуть, «не поміщається в голові», це точна ілюстрація того, що відбувається з точки зору роботи мозку. І певні спогади ніби застрягають в оперативній травматичній пам’яті, мозок їх нам підкидає як реакцію на тригер для опрацювання.
Тому флешбеки, зокрема, є частиною травматичних спогадів (їх ще називають інтрузивні спогади — тобто, такі, що втручаються). Це і нав’язливі спогади, які приходять, і приходять, і приходять. Так само до травматичних спогадів відносять нічні жахи і кошмари.
І тут постає питання стосовно того, чи потрібна допомога фахівця.
Ольга Кухарук радить обов’язково подумати, як це впливає на якість життя. Якщо людина здатна продовжити цей спогад, опрацювати, повернути себе в «тут і тепер», це добре. Але якщо людина має дійсно багато тригерів, якщо людина має спогади, які вона не може контролювати, варто подумати про професійну допомогу. Бо якщо цих тригерів дуже багато, людина не дає їм ради, вони фактично керують життям людини — це сигнал порадитись з фахівцем чи фахівчинею.
«Якщо я знаю, що мене тригерить спілкування з кимось, я перестану спілкуватися з усіма. Якщо я знаю, що у мене буде кошмар, я перестану лягати спати або вип’ю на ніч, або почну вживати психоактивні речовини, — каже Ольга Кухарук. — Але це поведінка уникання, і в таких випадках дуже рекомендовано звернутися за допомогою до фахівців».
* * *
Початок квітня 23-го.
Я ходжу в подвір’ї лікарні.
Вже 2 тижні майже не вщухає дощ.
Я обожнюю таку погоду. Не беру парасольку.
Краплі змішуються зі сльозами. Кажу собі: це час для мене.
Тарас був золотою людиною.
Завжди казав: «Мамо, піди купи собі капучино і погуляй. Я побуду сам. У мене є про що думати».
Лиє дощ. Я не помічаю сліз.
Але в мені живе віра, що я можу домовитись: з фатумом, з долею, з богом, з діагнозом.
Я пропоную на обмін себе. Своє здоров’я.
Я кажу: він одужає і піде в армію, зараз в країні потрібні молоді хлопці.
Я кажу: нехай у нього не буде руки.
Я кажу: нехай у мене не буде руки.
Я кажу страшні речі.
Я кажу собі: «Таню, ти торгуєшся з дияволом. Бог милосердний».
Я повертаюсь в палату.
Тарас каже: «Мамо, все буде добре. Я дивлюсь на тебе і відчуваю це».
Я вбачаю якесь збочене милосердя у тому, що мені не довелось йому казати, що ми не можемо його врятувати.
Якщо я не буду собі цього нагадувати, я не знаю, чи зможу зробити крок наступного ранку.
* * *
Мені здається дуже важливо говорити про емоції, які супроводжують таку важку втрату. Я для себе намагалася їх виписати навіть.
Хоча не маю ніяких ілюзій, що усі будуть обов’язково сідати і їх десь виписувати, тому що всі абсолютно переживають по-різному, у всіх різні стратегії полегшення своїх станів.
І зараз мене хтось читає і думає: ого, вона сідає і може щось там виписувати на аркушику, тому що вона не так і страждає.
Але для багатьох важливо зрозуміти, що з нами відбувається, і шукати відповіді на це нормально.
І я точно можу сказати, що мої емоції, так би мовити, багатошарові — як ми і говорили вище. І я точно знаю, що це стосується багатьох мам, хто втратив дітей — і до війни, і на війні.
І я точно знаю, що почуття провини є в кожному разі. Воно може бути по-різному сформульовано, починаючи від таких деструктивних форм як, наприклад: «навіщо я пустила» і закінчуючи тим, «чому я не знайшла якогось лікаря, який би врятував». І хоча я об’єктивно розумію, що всіх, кого могли, ми знайшли, і всім зрозумілий і очевидний факт, що ніхто нікого не може «не пустити», бо є такий сильний вибір у людей, з яким ти нічого не можеш вдіяти, лише відчувати повагу і любов.
Але, знаєте, я говорила зі своєю мамою, бабусею нашого Тараса, і вона сказала мені таку фразу, над якою я думаю, бо це і мої відчуття. Вона сказала: «Я час від часу думаю, чому я померла в ту хвилину. Коли зрозуміла, що Тарас помер!»
Кажу це Марії Фабричевій, психотерапевтці в галузі транзактного аналізу, яка погодилась пояснити цей складний клубок почуттів і емоцій для мого подкасту.
«Я тримаю зараз перед очима таблицю почуттів, емоцій і станів, яку створив Клод Штайнер, — каже Марія. Я ось дивлюсь: і провина, і почуття сорому стоїть там, де наша базова емоція страху. Ось така дивина».
Я справді здивована, це точно не надто передбачувано. Я радше думала, це про гнів — на себе, на обставини і так далі, але ні.
«Це страх від втрати контролю, страх осуду, що ми щось не змогли, — пояснює Марія Фабричева. — Страх перед тим, що життя скінченне».
Тому провина — це лише на поверхні. І якщо я боюсь, то я запитую себе, чого я боюсь, і чи можу я тут дати собі раду, чи можливо, мені тут потрібна підтримка.
«Можна піти далі, — пропонує Марія. — Запитати себе, а чиїм голосом чи голосами говорить твоя провина? Чи це твій власний голос, чи це такий, знаєте, розмитий голос суспільства чи соціальних мереж, де багато моралізацій?»
Голосом багатьох людей, які питали, а чого пізно діагностували онкозахворювання у Тараса, — відповідаю я собі. Так, ніби 18-річних юнаків щомісяця усі водять на повну діагностику.
«Оце і є моралізація, — каже Марія. — Ми маємо захищатися від цього тривожного світу, і там вкрай багато у нас всяких захистів, первинних, вторинних. Моралізація — один із них, і люди ховаються за моралізацію, щоб не відчувати свій страх».
Людині, яка переживає втрату, важко сказати собі, що я не всесильна і життя дорогої людини може вмить обірватися, я не владна над цим. І коли нас просто потримають за руку чи обіймуть, а не питатимуть, що ми зробили не так, це хоча б не поглибить біль.
Ще один стан, що дуже часто виникає — це відчуття відчаю і невіри в те, що сталося. Коли ми записували розмову з психотерапевткою Марією Фабричевою, від смерті мого Тараса минуло пів року, але в мене бували ранки (та й досі бувають), коли я прокидаюся і собі кажу: «Таню, це сталося, це реальність». Тобто, ти прокидаєшся з думкою, що це нереально, такого не може бути.
І потім таке фізичне відчуття темного провалля, ти його бачиш, і ніби ти на краю. І в тебе є два вибори: крок вперед чи крок назад. І ти кожного ранку робиш крок вперед окремим зусиллям.
«Я не закриваю табличку Клода Штайнера, — каже Марія. — І там безвихідь, відчуття глухого кута, самотність, пригніченість, і так далі і так далі».
Мені часто це питання ставлять, і я його тут проартикулюю. Що от ви, мовляв, показуєте, що можна жити із болем. Але чи можна жити з болем?
А я не знаю, чи можна, як можна, у мене немає відповіді на це запитання. Крім того, що я ж живу.
Але Марія Фабричева каже мені, що є таке японське мистецтво реставрації кераміки — кінцугі. Це склеювання керамічних або порцелянових виробів, які були розколоті на маленькі, шматочки. І там, де місця склейок, тріщини — їх не маскують, а навпаки, виділяють чи то золотою фарбою, чи то срібною. І ці вироби особливо цінні, і це ціла філософія.
Втрата — це як той шматок, який відколовся від мого життя. Але я намагаюсь якось скріплювати його уламки. Це як метафора важкого досвіду і намагання жити з цим різним досвідом.
Як та ваза, зібрана зі шматочків.
