В Україні понад 4000 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, живуть у спецзакладах — без мами, тата й домівки (близько 62 тисяч дітей мають статус дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, з них близько 58 тисяч проживають у сімейних формах виховання: під опікою, в прийомних сім’ях чи дитячих будинках сімейного типу; 4000 дітей виховуються в інституційних закладах, — прим. DIVOCHE.MEDIA). Кожному з них потрібна родина, і стати нею можна по-різному. Юлія та Юрій Дідули усиновили одразу трьох хлопчиків, Наталя та Олександр Крупа виховують трьох біологічних дітей і двох прийомних, а патронатна вихователька Ірина Карпенко за останні чотири роки прихистила в себе вдома 13 дітей.
DIVOCHE.MEDIA розповідає історії родин, які пройшли шлях від першого знайомства до побудови довіри, подолання страхів і створення дому, де діти знаходять любов і підтримку.
Стали батьками для трьох козаків: історія усиновлення
Усиновлення — це назавжди. Дитина повністю входить у нову сім’ю, набуває тих самих прав, що й біологічні діти, і стає рідною в юридичному та емоційному сенсі. Усиновлення означає, що людина стає повноцінним батьком або матір’ю дитини, дає їй своє прізвище. Дитина втрачає правовий зв’язок із біологічними батьками й стає сином або донькою у своїй новій родині з усіма правовими наслідками, як, наприклад, право на аліменти й спадщину.
«Це був усвідомлений вибір стати батьками»
Юлія та Юрій Дідули зі Львова одружені вже майже п’ять років. У березні 2024 року вони стали батьками одразу трьох хлопчиків-братів. Про «трьох козаків, які шукають люблячу родину» сімейна пара дізналася із поста на Facebook. У цей час Юлія та Юрій проходили навчання для подальшого усиновлення дітей і вирішили, що зможуть стати родиною одразу для трьох дітей. Жінка говорить, що їм пощастило, — двоє братів не знали, що таке дитячий будинок чи інтернат, вони перебували в патронатній сімʼї.
«Діти мали поруч дорослого, до якого можна звернутися у будь-який час, знали, що таке особисті речі й що можна в будь-який момент зайти на кухню перекусити, а не чекати обіду за розкладом», — пояснює Юлія.
Прийняти в родину одразу трьох дітей був усвідомлений вибір пари, хоча вони відчували велику відповідальність та розуміли можливі труднощі.
«Я пам’ятаю, ми з чоловіком їхали від дітей і вирішили дати кожному час, щоб не тиснути одне на одного. Ми ще не узгодили між собою наші подальші дії, але я подумки вже розставляла ліжка. Я вже вирішила, хто в якій кімнаті спатиме», — згадує жінка.
Юлія запевняє, що з вирішенням бюрократичних моментів допомагає диджиталізація: через «Дію» можна отримати багато довідок, а також подати заяву на усиновлення. Водночас можна довго оформлювати медичну довідку. Адже людина, яка має будь-яку хворобу з переліку, затвердженого Міністерством охорони здоров’я України, не зможе всиновити дитину. Також треба підтвердити фінансові й житлові можливості для виховання дітей — служба у справах дітей робить огляд житла, щоб пересвідчитися, що умови відповідають потребам дитини.
Процес усиновлення спрощує дорожня карта на сайті «Україна для кожної дитини». Також майбутні батьки проходять спеціальне навчання у регіональних центрах соціальних служб. Під час навчання сім’ї дізнаються, яким має бути перше знайомство з дитиною, як спланувати першу добу в новій родині, як відбуватиметься адаптація та як впоратися з кризовими ситуаціями. Тренінги та моделювання різноманітних ситуацій дають можливість учасникам зрозуміти потреби дітей, які з різних причин втратили можливість виховуватися в біологічних родинах.
Крім того, що в Юлії є психологічна освіта й досвід роботи з дітьми, багатодітна мама читає літературу на тему виховання й продовжує періодично відвідувати курси, щоб краще будувати взаємини з дітьми.
«Зараз є багато можливостей звертатися до спеціалістів, і це треба робити. Головне не залишатися з проблемою наодинці, тому що тоді стає страшно. Я беру участь в одній із груп підтримки, де ми можемо озвучувати різні питання і проблеми й допомагати одне одному. Інколи порадою, інколи просто вислухавши», — ділиться вона.
В Україні усиновлені діти прирівнюються до біологічних, одноразову фінансову допомогу на дітей родина отримала на початку їхнього входження в родину. Представники соцслужб періодично перевіряють, чи діти живуть у належних умовах.
«Це все було нове для них і для нас»
За словами Юлії, перші тижні адаптації були складними — різниця між бездітною та багатодітною сім’єю дуже відчутна. Перший час вся увага пари належала дітям.
«Це все було нове для них і для нас. І ми мусили пояснювати мільйон речей. Вони ще перший час не ходили в садочок і школу. Мені було страшно, що проживу все життя в стані, коли не належу собі», — говорить жінка.
Проте з часом родина напрацювала певні правила і межі безпечного й комфортного життя. Хлопчики швидко звикли до батьків, за це Юлія та Юрій вдячні патронатній родині, яка заздалегідь почала готувати дітей до того, що в них з’являться мама й тато. Старший Артур навіть рахував дні, коли за ними приїдуть батьки, й одразу почав називати їх «мама» і «тато», середній Микита повторював за ним, молодший Богдан також.
«Кожен день із дітьми — це нові відкриття»
Зараз Артуру десять років, Микиті — чотири, а Богдану — три. Кожен день із ними — це новий досвід, любов і відкриття. Богдан для батьків — це людина-радість, він вміє безмежно радіти маленьким речам і любить багато говорити.
«Я прасувала білу сорочку йому в садочок на свято, і він був захоплений. Він любить печиво. У відповідь на запитання, що він хоче, — він відповідає: “Печиво”. Богдан любить грати у футбол, ходити в садочок і танцювати. І любить кататися на велобігу», — каже Юлія.
Микиту мама називає філософом, бо він має чудову пам’ять і вміє дивувати цікавими запитаннями. Хлопчик дуже комунікабельний та має багато знайомих серед сусідів на районі.
«Був такий випадок — на вулиці Микита зупинився біля старшої пані й запитав, як її звати, як у неї справи, куди вона йде, і жінка розплакалася. Вона мала якусь важку життєву ситуацію, що вдома їй немає з ким говорити. І Микита розчулив її», — згадує Юлія.
Артур — футболіст, який вже показує спортивні результати й встигає гарно вчитися в школі. Нині він читає понад 20 книжок за рік, хоча напочатку читав лише по складах.
«Він зараз достатньо самостійний. Йому подобається наводити лад. Любить прибирати у себе в кімнаті, допомагати нам із чоловіком. Йому подобається витирати стіл, розкладати все на кухні на свої місця», — ділиться Юлія.
Батьки підтримують прагнення хлопців до всебічного розвитку, Артур, крім футболу, нещодавно захотів записатися в хор, а до цього спробував ходити в художню студію. Микита ходив на бойовий гопак. Юлія зазначає, що для них із чоловіком важливо трохи побути удвох на коротких побаченнях. Жінка переконана, що вміння батьків знайти ресурс впливає на виховання дітей: щасливі батьки — щасливі діти.
«Микита переживає кризу чотирьох років, Богдан входить у кризу трьох років, а в Артура ранній підлітковий період. Інколи нам важко регулювати свої емоції, й на кожному етапі будуть все одно якісь складнощі. Але в батьківстві більше радості. Ми багато класних речей робимо спільно. Взимку кожен вечір проводили разом — писали листа Святому Миколаю, вирізали сніжинки чи щось розмальовували», — додає жінка.
«Треба вміти бути гнучкими»
Юлія — HR-фахівчиня й працює дистанційно. Ця гнучкість допомагає, коли дітей треба терміново забрати зі школи чи садочка або відвезти в лікарню. Вона коригує робочий графік під дітей. Також жінка жартує, що здивувалася, наскільки багато їсть родина, де росте троє хлопців.
Рідні й друзі підтримують вибір Юлії та Юрія стати багатодітними батьками й часто допомагають — можуть кілька годин посидіти з дітьми. Бабуся і дідусь забирають хлопців на вихідні. Батьківство повністю змінило життя подружжя — одяг, побут, навчання, соціальні кола збільшилися, відповідно до кількості дітей.
«Друзі питають, чи бувають такі дні або тижні, що у вас нічого не відбувається? Кажу — ні. Одного дня у Богдана свято, потім — у Микити, потім Артур виступає в хорі. Все одно якийсь двіж, треба щось робити, треба костюми, подарунки», — розповідає багатодітна мати.
Родинам, які думають про прийняття дітей у родину, Юлія радить звернути увагу на те, щоб це було спільне рішення обох партнерів. Важливо підійти до питання свідомо. Спробувати уявити, чи пара готова справлятися з можливими проблемами, й не боятися звертатися по допомогу до фахівців у разі потреби.
Періодично Юлія задумується, наскільки вона хороша мама й чи могла б бути кращою. Але знає відповідь на це запитання — дітям не потрібні ідеальні мами, їм треба бачити реальний світ і реальну маму.
Нині жінка завершила навчання на наставницю і допомагатиме дівчинці-підлітці з інтернату. Наставництво — це добровільна безоплатна діяльність, спрямована на підтримку, соціальну адаптацію та розвиток дітей, які проживають у закладах для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Навчання проводять центри соціальних служб. Наставництво передбачає допомогу в соціалізації, профорієнтації тощо. Завдання дорослого — дати дитині можливість опанувати навички для самостійного життя — готування їжі, управління власним бюджетом, організація побуту, пошук інформації, навігація по місту тощо.
Виховати серцем: історія патронатної виховательки
Патронат — це короткострокова допомога дитині, яка щойно пережила кризу: насильство, вилучення з сім’ї, або її батьки опинилися в лікарні тощо. У таких випадках патронатна сім’я стає своєрідним острівцем безпеки, допоки або батьки не відновлять здатність належно турбуватись про дитину, або ж її буде усиновлено чи влаштовано в сімейну форму виховання. Патронатний вихователь приймає дитину на період кризи. Його роль — стабілізувати ситуацію, забезпечити дитині відчуття безпеки, але не ухвалювати довгострокових рішень щодо її майбутнього. Це повноцінна робота для патронатного вихователя, за яку він отримує заробітну плату.
«Можливість поділитися теплотою та підтримкою»
Ірина Карпенко з Чернівецької області знала, що за кордоном є патронатні сім’ї, й хотіла долучитись до такого формату в Україні. Патронатну сім’ю вона офіційно створила 2020 року, а перших дітей прийняли взимку 2021 року. Загалом протягом чотирьох років в оселі Ірини знайшли прихисток 13 дітей — патронатна вихователька доглядала одночасно лише одну дитину або сімейну групу, тобто рідних між собою братів чи сестер. П’ятеро її вихованців повернулися в біологічні родини після подолання батьками складних життєвих обставин, четверо перейшли в прийомні сім’ї, трьох дітей усиновили. До патронатного виховання Ірину привело усвідомлення важливості підтримки й турботи про тих, хто цього потребує. Патронатна родина — це безпечне середовище, що підтримує дитину, яка тимчасово не може бути зі своєю біологічною сім’єю.
«Я з теплотою згадую свого дідуся — справжнього господаря та надзвичайно чуйну людину. Він завжди був готовий допомогти кожному, хто цього потребував. Наш дім був по-справжньому відкритим: я пам’ятаю, як у нас жив хлопчик із малозабезпеченої сім’ї. Ми разом проводили час, допомагаючи дідусеві по господарству, пасли його корів. Попри те, що жили ми скромно, двері нашої оселі ніколи не зачинялися перед тими, хто просив про допомогу чи милостиню», — згадує жінка.
Добротою й турботою, яку Ірина отримала від дідуся та бабусі, вона ділиться з іншими. Також вона вдячна своїй мамі за приклад любові й вміння приймати її такою, якою вона є.
За освітою Ірина хореографиня, професія навчила її не лише розумінню краси руху й музики, але й терпінню, вмінню бачити потенціал у кожному й надихати на творчість.
«Я з особливим трепетом ставлю випускні танці для школярів. Це для мене не просто робота, а можливість подарувати молодим людям незабутні емоції, допомогти їм розкритися через рух та відчути радість спільного досягнення. Спостерігати, як невпевнені спочатку діти перетворюються на справжніх артистів на сцені — неймовірно надихає. У ці моменти я бачу, як мистецтво об’єднує, дарує впевненість у собі та залишає яскраві спогади на все життя», — каже Ірина.
Досвід роботи з дітьми, вміння знаходити спільну мову, терпіння та бажання допомогти їм розкрити свій потенціал, стали цінними для неї в ролі патронатної виховательки. Адже в обох сферах головне завдання Ірини — підтримка, натхнення та допомога у становленні особистості.
«У мене є місце, де можна зростати, навчатися, відчувати себе захищеною. Моє бажання прийняти дитину додому — це природне продовження моєї життєвої позиції. Я вірю в силу доброти та співчуття, і для мене можливість відкрити двері свого дому для дитини, яка потребує цього, є не просто обов’язком, а великою честю та радістю», — розповідає вона.
Рішення жінки викликало неоднозначну реакцію серед рідних і близьких. Мама Ірини одразу ж підтримала доньку. Проте таке розуміння було не від усіх — багато хто обговорював за спиною, дивувався чи навіть ставив під сумнів мотиви жінки. Такі реакції не зупинили Ірину, а лише підкреслили важливість її місії та показали, як багато ще потрібно зробити для того, щоб змінити в суспільстві ставлення до дітей, які опинилися у складних життєвих обставинах.
«Кожна дитина — цілий світ зі своїми переживаннями»
Процес прийняття дитини в родину, особливо якщо йдеться про патронатне виховання, має свої особливості. В Україні цей процес регулюється законодавством і спрямований на забезпечення найкращих інтересів дитини.
Спочатку потрібно звернутись до органу опіки та піклування: першим кроком є подання заяви до служби у справах дітей за місцем вашого проживання про бажання стати патронатним вихователем. Усі деталі є на онлайн-платформі «Україна для кожної дитини».
Далі родина отримує консультацію та проходить первинну співбесіду: представники служби у справах дітей ознайомлюються з мотивацією, житловими умовами, складом сім’ї та загальною готовністю до виконання обов’язків патронатного вихователя; роз’яснюють основні вимоги та етапи процесу. Після цього потрібно зібрати та подати документи до служби у справах дітей.
Ці етапи можуть зайняти трохи часу, оскільки потребують звернення до різних установ — медичні заклади, поліція, органи місцевого самоврядування тощо. Проте, якщо з документами все гаразд і за умови проактивного підходу до процесу, впоратися з цим етапом можна за тиждень-два. Також на патронатних вихователів чекає курс підготовки.
«Мені завжди було цікаво спілкуватися з дітьми, я відчувала з ними особливий зв’язок і часто діяла інтуїтивно. Але навчання стало справжнім одкровенням. Кожна дитина — це цілий світ зі своїми переживаннями, болем, страхами та надіями. Завдяки навчанню я глибоко розумію їхній досвід, допомагаю їм відкриватися», — наголошує Ірина.
На курсах патронатна вихователька отримала достатньо знань, щоб відчувати себе підготовленою до цієї справи, але й нині вона продовжує шукати додаткову інформацію в книжках, у досвідах інших людей, слухає психотерапевтів. Для Ірини важливо постійно аналізувати ситуації, шукати нові підходи.
Після подання всіх документів та проходження навчання може знадобитися час для підготовки висновку службою у справах дітей. В цей період важливо бути терплячими й готовими до співпраці на всіх етапах процесу.
Як патронатна вихователька Ірина має підтримку з боку держави — фінансової соціальної допомоги вистачає на забезпечення потреб та догляд дітей. Також Ірина щомісячно отримує оплату своєї праці — 3,5 мінімальні заробітні плати.
«Найскладніше — проживання кожної історії дитини»
У вихованні дітей потрібен баланс — є виклики, є винагороди, є позитивні зміни, є етап розставання. Ірина для цих дітей на певний час стає безпечною дорослою, вони зближуються, стають друзями одне для одного, але є інший бік — усвідомлення, що це тимчасово, й потрібно підготувати дитину до подальшого її влаштування чи повернення до біологічної родини. Та найскладніші моменти для жінки — це проживання історії кожної дитини.
«Коли дитина мені розповідає свою історію, я її слухаю, але, коли лягаю спати, все прокручую, плачу, а потім багато думаю. Насправді це емоційно затратно. Та вранці я прокидаюсь і розумію — хто, як не я!? І ми разом із цією дитиною прорвемося вперед! Усі набуті травми, все пережите колись змиється, і я свято вірю, що кожна дитина зробить все можливе, щоб почати нове життя», — зізнається Ірина.
Вихователі мають поважати кордони дитини, підтримувати, проводити разом час і обов’язково — слухати. Кожна дитина етап розлуки проживає по-своєму. Але всім страшно: і дітям, і Ірині, як виховательці.
Необхідно бути максимально послідовною, створити безпечне середовище, де дитина знатиме, що її ніхто не скривдить і що вона може висловлювати свої емоції, говорити про почуття, і ніхто її не буде засуджувати.
Часто діти розповідають про батьків та друзів, і дуже важливо дозволяти їм це робити, бо це їхня частина життя, яку неможливо викреслити.
Також за потреби Ірина залучає дитячого психолога. Мета виховательки — допомогти дитині прийняти минуле, відчувати й знаходити себе, бути в безпеці й із цікавістю та надією дивитись у майбутнє.
Виховательці важко розлучатися з дітьми, а дітям із нею, проте Ірина намагається концентруватися на позитиві, на всіх пройдених моментах, спогадах. За цей час жінка звикла до думки, що вона — тимчасова, але важлива частина життя дитини.
Кожна дитина — це новий ритм, новий розпорядок. Ірина жартує, що будинок із появою дітей набуває нових фарб у прямому сенсі — інколи двері завдяки дворічній дитині стають художньо довершенішими. Жінка любить розклеювати дитячі малюнки на стіни. За спостереженнями Ірини, маленькі діти за певний час перебування в неї вдома починають називають її мамою.
«Мені найбільше запам’ятався момент, коли чую у свій бік “мама” від дитини й відчуваю колосальну відповідальність — дитина зі мною в безпеці, я для неї найрідніша людина, принаймні на певний період її життя», — ділиться жінка.
Морально Ірина себе підтримує невеличким спокоєм — випити чай наодинці, присвятити собі час із книжкою, передивитися фільм, посидіти на вулиці 15 хвилин.
Кожний випадок і знайомство відчуваються щемко. Деяких дітей лякає патронат: троє братів думали, що їх відвезуть жити до якоїсь жінки, й вони там працюватимуть й пастимуть корів. Загалом всі знайомства проходять добре, і з часом вибудовується довіра. Перші дні й тижні триває налаштування побуту, треба врегулювати дуже багато всього — школа, садочки, документи.
Зараз Ірина переживає за 13-ту дитину — дворічну дівчинку. Любов та турбота жінки для неї є цілим світом, вихователька боїться залишити слід зради в її маленькому серці, бо вирішення долі цієї дитини затягується. Ірина зазначає, що діти потребують любові й поваги, вони швидко помічають неприйняття і несправедливість.
«Вчіться безумовно любити дитину»
Людям, які хочуть стати патронатними вихователями, Ірина дає пораду — вчитися безумовно любити дитину, бо вона вже є в цьому світі.
Жінка додає, що потрібно бути готовими до змін або йти туди, куди страшно. Коли негативні емоції зашкалюють і хочеться кричати на дитину чи поводитися неадекватно, вона радить виходити з кімнати, побути наодинці, потім зупинитися й обійняти дитину.
«Пам’ятайте, ви також маєте недоліки, але це не значить, що вас не треба любити. Ми, дорослі, хочемо, щоби нас любили, а інколи застосовуємо для цього маніпулятивні прийоми та показуємо ще й дітям, що любов треба “заслужити”. Не треба заслужувати. Ми створені, щоби любити, бачити прекрасне, просто ми забули про це», — каже патронатна вихователька.
Ірина хоче, щоб патронат не сприймався як геройство для суспільства, щоби це було нормою. Щоб люди нормально ставилися до того, що можна запросити дитину пожити до себе і поділитись тим, що маєш.
Дати дітям тепло й підтримку: досвід прийомної родини
У прийомній сім’ї або дитячому будинку сімейного типу дитина залишає за собою статус дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування. Це означає, що вона все ще може бути усиновлена або ж залишиться в прийомній родині до повноліття. Це вже повноцінне виховання в сімейному оточенні, але все ж у юридичному сенсі діти залишаються під опікою держави. Прийомні батьки не мають права змінювати прізвище чи ім’я дитини, розпоряджатись її майном. Вони не можуть самостійно ухвалювати рішення про зміну місця проживання дитини — це узгоджується й координується службою у справах дітей.
«Головне — мати внутрішній ресурс і бажання допомогти дитині»
Наталія й Олександр Крупа із Кіровоградської області разом майже 21 рік. Обидва вчителі: Наталія викладає інформатику й навчається в магістратурі за напрямом «Соціальна робота», а Олександр — вчитель фізики. Разом виховують п’ятьох дітей — двох біологічних синів і доньку, та сина й доньку, «народжених серцем», як каже Наталія.
За словами жінки, рішення не було спонтанним. Ще з дитинства вона мріяла допомогти хоча б одній дитині з дитячого будинку: дати родину, підтримку, любов і все те, що мають діти в сім’ях.
Олександр також не був проти прийняти в родину дитину. Після весілля у молодої пари народилася старша донька, й питання прийомних дітей відклали на деякий час, а потім знову порушили цю тему, вже коли молодшому сину було близько двох років.
«Ми з чоловіком вирішили: “Або зараз, не чекаючи, поки молодший син підросте, або вже ніколи”. Адже ми не молодшаємо, та й не факт, що ще щось не завадить. Наступного дня поговорили зі старшими дітьми, отримали згоду й звернулися в службу в справах дітей», — пояснює Наталія.
Заяву до служби в справах дітей пара подала в жовтні 2021 року, зібрала пакет документів і в листопаді пройшла навчання для прийомних батьків. З парою працювали психолог, спеціалісти зі служби різних напрямів, розповідали про юридичні аспекти, про права батьків і дітей.
«Найбільше запам’ятались заняття з психологом. Була неймовірно дружня атмосфера. Одну з вправ пам’ятаю до деталей. Нам дали змогу частково відчути те, що відчуває дитина, яка через певні обставини втратила свою родину, а потім потрапила в іншу родину, де її огорнули любов’ю і турботою. Це дуже важко емоційно. Але це була лише вправа. В реальності дитині в тисячу разів важче», — розповідає жінка.
На думку Наталії, насправді жодні курси не зможуть повністю підготувати, але ті, що пропонує служба в справах дітей, а також багато курсів і тренінгів, які можна пройти онлайн, дають певний фундамент та алгоритм дій у типових ситуаціях.
У січні 2022 року Наталія та Олександр дізнались, що можна познайомитися з братом і сестрою — 11-річним Артемом та дев’ятирічною Наталею. Діти родом із Кіровоградщини, після смерті біологічної матері вони мешкали під опікою тітки на Херсонщині. Проте в січні 2022 року вони повернулись за місцем реєстрації.
У день народження Артема, 8 лютого 2022 року, сімейна пара вперше побачилася з братом і сестрою, поспілкувалася та зрозуміла, що це їхні діти. Артем і Наталя дали згоду на проживання в родині, й всі чекали на отримання статусу прийомної родини. Офіційно Наталія та Олександр стали прийомними батьками 2 березня 2022 року, забравши дітей додому.
«Діти, яких вилучили з родини, чи ті, які втратили батьків, чи діти, які з народження в дитячих будинках, — мають певні травми, інколи досить глибокі. І стабілізувати психологічний стан дитини — це першочергове завдання. В такому разі варто йти по допомогу: до психолога, до спеціаліста служби у справах дітей», — ділиться Наталія, наголошуючи, що головне — мати внутрішній ресурс і бажання допомогти дитині.
«Родина дбає про добробут дитини»
Якщо при усиновленні дитина юридично стає рідною для усиновлювачів, має всі права, як і біологічна дитина, й втрачає статус дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування, то в прийомній родині дитина проживає до 18 років або до завершення навчання, якщо після повноліття навчається на денній формі. За нею зберігається відповідний статус.
Наталія пояснює, що фактично про добробут дитини родина дбає у співпраці з державою. Сім’я дає все, що потрібно дитині для розвитку та психологічного комфорту, а держава надає фінансову підтримку.
Наталія Крупа каже, що пакет документів для оформлення прийомного батьківства стандартний: довідки про доходи, про місце роботи, медичні висновки, довідка про несудимість, про склад сім’ї, документ про житлову площу. Окрім цього, стати прийомною мамою чи прийомним татом можна, не маючи чоловіка чи дружину. Наталія каже, що не потрібно роками чекати чергу — дітей без турботи батьків вистачає, але більшість кандидатів хочуть дитину до трьох-п’яти років, а таких дійсно мало. Однак є родинні групи, є старші діти, є діти з певними захворюваннями, які часто лікуються.
«Не було ані ревнощів, ані суперництва»
Наталія згадує, що біологічні діти позитивно відреагували на появу брата й сестри. За словами жінки, молодший син, зазвичай малоконтактний із чужими людьми, швидко почав грати з прийомною донькою Наталею.
«З боку біологічних діток не було ані ревнощів, ані суперництва. Хіба молодший, якому було лише два роки, заявляв свої права на маму. З боку Артема і Наталі в період адаптації трішки прояви були. Але з часом все більш-менш владналося. Вирішували це і розмовами, і спільними іграми. Також виділяли час окремо на кожну дитину, разом щось робили — чи йшли до магазину, чи гралися. Коли Артему і Наталі купили велосипеди, то всі старші діти виїжджали на велопрогулянки з татом. Також Артем і наш біологічний син Рома дуже полюбляють їздити з татом на рибалку влітку. Це в них вже традиція», — розповідає жінка.
Нині Артем і Рома ходять в один клас та мають спільні теми для розмов, спільні інтереси. Інколи Артем із Наталею можуть посваритися, як брат із сестрою, але зараз рідше, ніж напочатку.
«Спочатку Артем провокував бійки, але ми пояснювали, що в нашій родині це не заведено, що ми не б’ємося і не вживаємо нецензурні слова. Не одразу, але з часом все стабілізувалося. Хоч інколи бувають і непорозуміння між дітьми, як і в будь-якій родині», — зазначає Наталія.
Загалом у родині адаптація дітей припала на перші дні повномасштабного вторгнення. Тому все наклалося одне на одне — невідомість, волонтерство, адаптація, пошук лікарів.
«У дітей була велика проблема із зубами. Також Наталю ми забрали з сильним висипом. Нам казали, що це псоріаз, але за характером висипу я бачила, що це не він. Після довгих пошуків і лікувань нам вдалося знайти дерматологиню з Києва. Вона нас проконсультувала онлайн, призначила аналізи й правильне лікування, яке тривало майже місяць. Після курсу лікування шкіра доні очистилася. Зараз все добре. Після консультації ендокринолога для Артема ми здали серію аналізів для визначення причини затримки росту. Нам призначили вітамін D3 в лікувальній дозі й повноцінне харчування. За ці три роки Артем наздогнав однолітків і вже не найнижчий у класі», — каже Наталія.
Прийомна мама згадує, що спочатку Артем був більше травмований — схожий на їжачка, після зауваження скручувався в клубочок і забивався в куток. Доторкнутися до себе не давав, а потім перетворився на «вулканчик», який міг «вибухнути» будь-якої миті.
«З Артемом працював психолог, бо без цього нам би важко було. Пошук психолога в перші місяці війни став справжнім викликом. Декілька відмовили, бо не працювали з такими травмами, не мали досвіду. Але нам вдалося знайти психологиню, яка допомогла Артему адаптуватися, навчитись давати вихід емоціям. Також давала поради й нам із чоловіком», — говорить Наталія.
Нині цей період позаду, Артем і Наталя мріють, будують плани, подорожують, мають захоплення і друзів, вчаться нового.
Наталія Крупа радить людям, які також хочуть прийняти дітей у родину, запитати себе: чи готові ви прийняти дитину такою, яка вона є — з її болем, історією, характером? Не чекати обіймів і подяки у відповідь, а просто бути поруч щодня. Стати тими, хто підтримає, тими, хто дасть можливість просто бути дитиною.
«Я б хотіла, щоб суспільство знало, що ми — не герої, а звичайні люди, які просто готові любити й бути поруч із дитиною у важкі моменти. Ми не шукаємо слави чи вдячності, ми просто хочемо дати дитині шанс на щасливе дитинство, яке вона не отримала через життєві обставини. Наші рішення не завжди прості, але кожен день — це про любов, підтримку, терпіння й взаємне зростання», — говорить жінка.
Як прийняти дитину в сім’ю
Керівниця експертної групи з усиновлення та сімейних форм виховання Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей Олена Ремень пояснює, що головна різниця між формами виховання в тому, в якому статусі та на який термін дитина влаштовується в сім’ю.
Опіка й піклування — це ще дві форми сімейного влаштування для дітей, які залишилися без батьків. Обидві вони передбачають призначення дорослої особи, яка офіційно представляє інтереси дитини, дбає про її здоров’я, навчання, виховання та майно. Опіка застосовується щодо дітей віком до 14 років. Опікун ухвалює рішення від імені дитини, повністю представляє її інтереси та несе за неї юридичну відповідальність. Піклування застосовується щодо дітей віком від 14 до 18 років. Такі діти можуть самостійно ухвалювати рішення, які їх стосуються, але піклувальник допомагає їм, щоб ці рішення відповідали інтересам дитини. За словами Олени Ремень, щоб дитина могла бути усиновлена або влаштована в прийомну сім’ю, вона повинна мати відповідний юридичний статус: дитина-сирота або дитина, позбавлена батьківського піклування.
Що стосується патронату, то це більш оперативний і кризовий інструмент. У патронатну сім’ю може потрапити дитина навіть без юридичного статусу — просто тому, що зараз вона потребує безпеки та піклування. Наприклад, якщо родина перебуває в складних життєвих обставинах або батьки раптово потрапляють у лікарню, а дитина не має з ким залишитися, — тоді «швидкою допомогою» стає патронат.
Базові вимоги до кандидатів у всіх формах сімейного виховання дуже схожі. Для усиновлення людині має виповнитися 21 рік, а різниця у віці з дитиною повинна становити щонайменше 15 років. Прийомними батьками, патронатними вихователями можна стати від моменту досягнення повноліття, обмежень щодо різниці у віці між дитиною і дорослим тут немає. Усі кандидати повинні бути психічно і фізично здоровими, без судимостей або з погашеною судимістю за нетяжкі злочини, мати житло, дохід, який би забезпечував мінімальний прожитковий мінімум для кожного члена родини. Не менш важливо бути емоційно готовими. Для цього кандидати проходять спеціальне навчання, де не тільки вивчають теорію, а й на практиці розбирають, з якими ситуаціями вони можуть зіткнутися в реальності.
Усиновлювачі після завершення процедури отримують одноразову грошову допомогу, аналогічну тій, що надається при народженні дитини, а також можуть розраховувати на консультаційну підтримку соціальних служб протягом періоду адаптації. Що стосується прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу — держава щомісяця надає соціальну допомогу на кожну дитину, а також виплачує грошове забезпечення прийомним батькам.
Олена Ремень зазначає, що нині в Україні 44 тисячі дітей перебувають під опікою чи піклуванням — це найбільш поширена в Україні сімейна форма виховання. Її обирають переважно у випадках, коли дитину приймає на виховання хтось із близьких — бабуся чи дідусь, тітка чи дядько, брат чи сестра, хрещені. Ще близько 14 тисяч дітей та повнолітніх осіб виховуються в прийомних сім’ях та ДБСТ. Родин патронатних вихователів наразі в Україні 500. Також впродовж 2024 року українці усиновили 1273 дитини, і це найвищий показник за останні п’ять років.
Дізнатися про всі особливості різних форм виховання можна на онлайн-платформі «Україна для кожної дитини». Ресурс акумулює всю необхідну інформацію, покрокові інструкції, можливості для консультацій тих, хто готовий прийняти дітей у свою сім’ю.
