Наталії майже 70 років. Її життя минає в будинку, оточеному квітучим садом, у якому сміливо бігають кози. Навколо — бетонні джунглі Позняків, що вже котрий рік поспіль бажають поглинути оазу киянки. Цю реальність задокументувала у фільмі «Квіти України» режисерка Аделіна Борець. Стрічка вийде на екрани українських кінотеатрів 22 травня.
Історія фільму розпочалася під час акції протесту проти знесення будівлі в модерністському стилі на вулиці Січових Стрільців у Києві — у 2021 році її навмисно частково зруйнував недобросовісний забудовник. Завдяки активістам, зрештою, у 2023 році «Квітам України» повернули статус пам’ятки.
Пані Наталія захищає свою ділянку від забудовників так само впевнено, як активісти відстоювали будівлю «Квітів». Про вагомість щирості головної героїні стрічки, труднощі кіновиробництва та силу любові до природи, що насичує життям попри щоденну загрозу знищення, DIVOCHE.MEDIA поговорило з режисеркою Аделіною Борець.
Як зародилася ідея фільму?
Спершу ми планували історію, що розповідатиме про три покоління українок — Наталія була однією із них, як представниця найстаршого покоління X. Ми планували фільм до 30-річчя Незалежності України. Все починалося біля будівлі «Квіти України», але не хотілося вводити глядачів у оману, що кіно буде винятково про це.
Як це буває в документальних фільмах, час творить свою історію: почалось повномасштабне вторгнення. Одна з героїнь виїхала за кордон, наймолодша пішла до війська. Залишилася тільки пані Наталія. Я зрозуміла, що її життєпис перегукується з історією боротьби за нашу землю. Я працювала над цим проєктом чотири роки й бачу, що можна було б зняти та зробити набагато більше, якби у мене була ця ідея від самого початку знімань. Коли було три героїні, фокус уваги зосереджувався на іншому. Історію, якою вона є зараз, я усвідомила десь 19 лютого 2022 року, незадовго до повномасштабного вторгнення.
Чотири роки — чималий термін. Що було найважчим під час роботи над стрічкою?
Я — українка, яка переживає війну вдруге. Я з Маріуполя і добре пам’ятаю першу окупацію — тоді була ще підліткою. Мене рятувала надія, що вступлю до університету, все у мене попереду. У 2014-му році було розуміння, що я можу поїхати з Маріуполя до Києва та матиму змогу на спокійне життя, — а тут вибухає вся Україна. І я вже свідома людина, а не підлітка, війна триває 10 років, освіта здобута.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я переживала його з подвійною силою. Вся знімальна команда розʼїхалась. Мені було важко ухвалити рішення не їхати до батьків, а залишитися з чужою для мене родиною в Києві. Наталія переконувала продовжувати знімати. Тому можемо завдячувати їй за більшість сцен — вона мене дійсно мотивувала.
Найважчим у знімальному процесі було не втручатися, а просто спостерігати за ситуацією. Я розумію, що десь треба сказати «стоп», десь допомогти, а десь — навпаки: притримати власну людяність і почекати, поки відбудеться щось важливе.
Памʼятаю, як до будинку пані Наталії приїхали бульдозери. Це було дуже страшно. Наша маленька команда — моя подруга, друга режисерка та монтажерка фільму Ганна Ярошевич та я — прожила внутрішній жах. Нам потрібно було не втручатися, а стежити за розвитком ситуації. Я хвилювалась, щоб ніхто не постраждав, але вчасно приїхала поліція. Найважче для мене — дозволити чомусь відбутися або навіть спровокувати. В такі моменти думаєш: «Я взагалі людина?»
Спостерігаючи за поведінкою головної героїні, в певні моменти я ловила себе на відчутті, що вона хоче здаватися ідеальною борчинею, символом вищої ідеї. Чи відчувала це ти?
Дуже цікава тема. По-перше, я думаю, пані Наталія взагалі не свідома того, що веде за собою людей та уособлює певний героїзм. По-друге, чимало важить, як субʼєктивно я її бачу та представляю у стрічці. В мене була мета зробити актуальний фільм, що буде цікавий людям за кордоном, що говоритиме про війну. Я постійно спостерігаю за українським кіновиробництвом. Ми їздимо на маркети, презентуємо фільми на різних етапах виробництва. Ми геніально розповідаємо про війну, майстерність документального медіуму в нас неймовірно виросла. І водночас я усвідомила, що маю бути іншою. Моя героїня може вивести зображену ситуацію на комедійний рівень, і я зможу окреслити жанр свого фільму як «воєнна комедія». Розуміла, що хочу мати фільм із надією.
Я дуже довго намагалася побачити, як пані Наталія плаче, засмучується, злиться. Але ця жінка живе одним днем та не задумується, що буде завтра. Вона чимало побачила у своєму житті. Пам’ятає Позняки селом — на місці, де зараз парковка, був ліс. Це людина, яка відчайдушно «крутилась» в 90-ті. На цей тип характеру наклався весь складний життєвий досвід. На своєму клаптику землі пані Наталія робить «оазу» — багато жителів району не погоджуються з цим словом. Для них це просто смітник. Але самі Позняки — забетоновані джунглі: безліч людей, мало дерев.
У реальному житті моя героїня збирає чимало хейту. Опублікувавши на сторінці у фейсбуку новину про вихід фільму в прокат та описавши пані Наталію як зірочку та легендарну жінку, я отримала силу-силенну коментарів на кшталт: «Вам що, немає про що знімати? Там їй стільки хат пропонують, а вона уперлася! Її кози розбивають машини…».
Тобто головний конфлікт у стрічці — зовнішній? Героїня проти бетонного мурашника?
Пані Наталія бореться проти корпорацій забудовників, що захоплюють землю і просто зводять черговий будинок, заробляючи на цьому кошти. Для мене важливо було показати руйнівну концепцію глобалізації. Мені здається, Київ настільки сильно страждає від того, що ми зносимо пам’ятки, знищуємо території, розширюємось, постійно заселяємо землю, що тут дійсно потрібно окреслити певні кордони. Це я і роблю у фільмі, розповідаючи цю історію.
Будівля «Квіти України» на вулиці Січових Стрільців також є метафорою — кияни відгукуються, пропонують певні концепції змін. Місце не знищили до кінця, але воно перебуває у підвішеному стані. Що з ним буде далі — невідомо. Як і те, що буде із землею пані Наталії після її смерті.
Пані Наталія облагороджує свою територію квітами, кадри деталей саду є вагомою і неймовірно красивою частиною фільму. Чому ти вирішила використовувати квіти як візуальну метафору? Яке послання в цьому закладене?
Моя героїня не хоче плакати чи страждати — вона просто живе, вдячна за кожен новий день. Але мені потрібно було точити драматургію. Тоді я подумала, що можу підкреслювати стани Наталії квітами, про які вона дбає. Так з’явилася ідея застосувати флорографію, мову квітів. Я задумала використовувати та показувати стан квітів у різні періоди їхнього життя: як вони пробиваються крізь землю, засихають, перероджуються. Ми навіть знімали коріння чорнобривців, бо це квітка, з якою героїня себе асоціює. Попри маленький розмір чорнобривець має неймовірно розлоге коріння. На жаль, ці кадри не увійшли у фільм, але в кінці ми зробили анімацію, щоб наголосити на концепції важливості нашого коріння.
«Квіти України» супроводжує музика DakhaBrakha. Чому ти вирішила обрати саме цей гурт?
З DakhaBrakha я працюю ще з часів свого першого фільму — у 2017 році мені пощастило залучити їх до моєї документальної стрічки «Зірка Полинь». Для мене було очевидним, що саме DakhaBrakha робитимуть музичний супровід для «Квіти України».
Але під час виробництва фільму у гурту почався тур, потім — повномасштабне вторгнення. Зібратися разом і записати саундтрек почало здаватися нереальним. Можна було вибрати іншого композитора, але ми просто почали монтувати під вже наявну музику. Моя друга режисерка монтажу, полячка Агата Черняк, сказала, що є саунди гурту, які ідеально лягають на фільм. Переглядаючи варіант фільму вперше, я злякалась, що ми надто багато разів використовуємо один і той самий усім відомий трек.
У мене була мета зробити фільм на широку, закордонну аудиторію. Впродовж туру в Америці ми показували «Квіти України» в семи штатах. Люди були захоплені. Мало хто з глядачів знав, що це за гурт DakhaBrakha. Вони починали гуглити, музика їх неймовірно вражала.
Мені цікаво, як реагуватимуть глядачі в Україні. Можливо, звичайно, скажуть про мейнстрим. Але на фільм можуть прийти й ті, хто до перегляду не чули про DakhaBrakha. А інколи буває прикольно почути пісню, яку ти вже добре знаєш, але відкриваєш для себе по-новому.
Яку реакцію ти вже отримала від закордонних глядачів? На що найчастіше звертають увагу? Чи відгукується тема землі так глибоко іноземцям, як це бурлить і живе у нас?
Я майже завжди стараюсь їздити та говорити про роботу по максимуму. Загалом там, де фільм показують, люди реагують класно, їм подобається, що нарешті фільм більш комедійний, вони сміються під час перегляду. Вони можуть уявити себе на місці головної героїні, переживати та співчувати.
Фільм у багатьох моментах контроверсійний. Читаючи рецензії та відгуки, я бачу різне. Хтось просто захоплюється і каже: «Пані Наталія – це моє альтер его!», а хтось називає фільм помилковим, змонтованим абияк. Я це все приймаю. І водночас свідома того, яку роботу зробила. Для мене головне, що «Квіти України» викликають різні емоції та дають надію. Значить, я досягнула своєї мети.
