Голова Фундації Софії Яблонської Вероніка Гоменюк десять років вивчає постать української письменниці, фотографки та мандрівниці. Творча спадщина Софії Яблонської сьогодні допомагає дипломатам, діаспорянам та науковцям розповідати про українську культуру в США, Франції, Польщі та В’єтнамі.
DIVOCHE.MEDIA поговорило з Веронікою Гоменюк про вивчення документів та кіноплівок з архіву Софії Яблонської, як ці здобутки допомагають вписати письменницю в українську та французьку історію й чого можуть навчитися у мандрівниці 1930-х років українки, які живуть за кордоном.
Вероніко, коли ви дізналися про Софію Яблонську?
Я знаю про Яблонську досить давно. Я навчалася на спеціальності «Видавнича справа і редагування» в Академії друкарства у Львові. Коли на п’ятому курсі у 2014–2015-му роках ми обирали теми дипломних робіт, випадково натрапила на есей літературознавця Ярослава Поліщука «Далекі обрії Софії Яблонської». Есей здивував мене новизною й актуальністю, а також тим, що раніше я нічого не знала про Софію. Хоча у Львові 1930-х років вона була досить відомою авторкою, її книжки тиражувалися як бестселери, їх читали багато людей. Яблонська також писала для галицьких часописів «Жіноча доля», «Нова хата», популярної на той час щоденної газети «Діло». Минулого року я купила старе видання «Далеких обріїв» (третій тревелог Софії Яблонської, що описує її навколосвітню подорож 1934–1935 років; вперше був виданий у 1939 році у Львові — прим. DIVOCHE.MEDIA) у м’якій палітурці, що було дбайливо прошито. Хтось склав брошури на тверду палітурку з золотим тисненням, попіклувався про цю книжку. Це свідчення, що авторку цінували.
Чим Софія Яблонська вас зачепила? Чому ви вирішили її досліджувати?
Поєднанням біографії та текстів. Я тоді задумала писати дипломну роботу про неї. Але міркувала, що можна зараз видавати тексти 1930-х років із коментарями, щоб це могли прочитати люди з усієї України. Мова Яблонської досить специфічна і потребує пояснення. Я розказала про це відкриття одногрупнику Андрію Беницькому. І ми зрозуміли, що це біографія сучасної жінки, яка мандрує, яка реалізовується в літературі, яка починає займатися фотографією, що на той момент було новим заняттям для людини з України. І тексти Яблонської також цікаві. Це ніби подорожні нариси, але вони вхоплюють суспільні зміни у регіонах, де вона бувала. У цих текстах дуже багато емансипованих та антиколоніальних ідей.
І врешті для дипломної роботи я обрала іншу тему. А про Яблонську ми з Андрієм вирішили зробити видання для широкої аудиторії (у 2018 році видавництво «Родовід» випустило україномовну та окремо франкомовну версії фотоальбому «Теура. Софія Яблонська» — прим. DIVOCHE.MEDIA), щоб доступ до нього не був обмежений академічним середовищем. Поворотним моментом для цього вибору стало те, що ми вийшли на правовласників спадщини Яблонської. Коли ми приїхали до Парижу і побачили її архів, зрозуміли, що там величезна колекція фотографій, яка не була доступна українським дослідникам та ніколи не публікувалася. Тоді ми вирішили, що нам треба зробити щось набагато більше.
І ви створили Фундацію Софії Яблонської, щоб працювати з тим архівом?
І так, і ні, бо наша робота з дуже різних, більш особистих причин була розірвана. Ми довго працювали над «Теурою» спільно з видавництвом «Родовід» та письменницею Оксаною Забужко, яка написала передмову для цього видання. Ми зібрали колекцію фотографій, підготували найповнішу на той момент біографію і перевидали три подорожні тексти — «Чар Марока», «З країни рижу та опію» і «Далекі обрії». (Книжки вийшли у 2018 році у видавництві «Родовід» — прим. DIVOCHE.MEDIA). Після того не було системної роботи, хоча я продовжувала працювати над вивченням спадщини Софії Яблонської. А після початку повномасштабної війни знову з’явився запит на тексти Яблонської, на її архів і на неї взагалі. До нас звернулися дипломати — Олександр Гаман, який працює почесним послом у В’єтнамі, і його дружина. Вони задумали використати доробок Софії Яблонської у культурній дипломатії, щоб комунікувати з в’єтнамцями про те, що ми цікаві одне одному, що у нас є історія цієї співпраці. Яблонська — ідеальна особистість для цього, в неї є величезна колекція фотографій з В’єтнаму 1930–1940-х років, вона прожила там багато часу. І це такий місточок, щоб працювати дипломатично.
На той час я вже мала більшу колекцію фотографій, ніж представлена у «Теурі». У нас є дуже гарний контакт із Наталі Уден — онукою Софії Яблонської. Архів зберігається у неї вдома, вона постійно над ним працює. І в якийсь момент Наталі знайшла колекцію негативів кіноплівок. Їх треба було відсканувати та диджиталізувати. Завдяки Центру міської історії у Львові, який має відповідне обладнання, ми змогли безплатно опрацювати цю колекцію.
Опрацьовувати кіноплівку ви почали минулого року?
Ми почали це робити перед початком повномасштабного вторгнення паралельно з іншою роботою. З плівками є своя специфіка: поштою їх неможливо доправити, їх досить багато, тому ми частинками їх перевозимо з Парижу до Центру міської історії Львова, їх сканують, і ми повертаємо плівки назад. Ми зрозуміли, що ця тема знову актуальна завдяки поповненню колекції, зверненням із В’єтнаму і від української діаспори у Нью-Йорку. З ініціативи Наталі Уден було засновано Фундацію Софії Яблонської. Тепер з нами також працює дослідниця Наталія Гриник, яка давно вивчає письменницю, долучилась Оксана Булавіна, яка наразі досліджує український період життя Софії Яблонської. Ми зрозуміли, що разом із ними зможемо підтримувати системну роботу. Фундацію ми заснували 2024 року, як вимушений, у хорошому сенсі, крок, спричинений запитами від дипломатів та діаспорян.
Нещодавно Фундація презентувала результат роботи за рік, і серед них були оцифровані кіноплівки…
Так, ми публічно прокомунікували, що існуємо, і розповіли, що саме робимо. І найбільше наше досягнення, яким я особисто пишаюся, — ми відсканували більшість негативів. Але досі над ними працюємо. Сім плівок передали на зберігання до Французької синематеки (один із найбільших кіноархівів світу — прим. DIVOCHE.MEDIA). Це дуже важливо, бо плівки потрібно зберігати за спеціальних умов, а домашнє зберігання їм може зашкодити. Але, крім того, передача до синематеки дозволяє нам вписати Яблонську у французьку культуру, зокрема кінематографічну. Це також означає, що синематека буде поступово робити дослідження і міркувати про ці плівки, шукати їхнє призначення. Ми досі не маємо правдивої інформації, для чого Софія Яблонська їх знімала: чи це лише для приватного вжитку, чи це була робота на замовлення кінокомпанії.
А що на плівках?
Це хроніки, які вона знімала у подорожах. Тобто це незавершені роботи. Наприклад, там зафільмований Ангкор у Камбоджі, Балі та інші острови французької Полінезії, вулиці В’єтнаму. І також там є домашні, дуже щемливі й чутливі моменти, де Софія зі своїми маленькими дітьми, з чоловіком, здебільшого у них вдома у В’єтнамі.
Тобто, поки деталі про плівки не досліджено, ці кадри не будуть десь демонструватися?
Ми опублікували два короткі відео на своєму вебсайті. Також надаємо ці матеріали для демонстрацій на виставках, можемо ними поділитися із дослідниками. У квітні я отримала запит із Гарварду. Там є українські студії, вони проводять семінар про Софію Яблонську. І на цьому семінарі викладачі зі студентами дивилися її плівки, обговорювали. Тобто ми поки що показуємо ці відео лише з науковою метою, бо вони неосмислені, неопрацьовані, ми можемо лише здогадуватися про місця, де вони були зняті.
На виставці, яка планується у Кракові, буде представлено кілька персоналій українських діячок. Про що ця виставка? Які ще будуть персоналії? Як там представлена Яблонська?
Цю виставку готує львівський куратор Андрій Бояров, який працює з українським модернізмом. Вона вже проходила у Національному художньому музеї України у лютому 2024 року, але тоді в експозиції не було Яблонської. Тепер виставку розширили. Вона називається «Львів’янки», відкриття у Національному музеї Кракова заплановане на 11 вересня 2025 року. Ідея Андрія Боярова — розказати про жіноче мистецтво міжвоєнного Львова, маловідоме зараз. B експозиції буде 12 художниць і інших діячок: художниця Марґіт Сельська, фотографка Ванда Діманд, письменниця Дебора Фоґель, художниця Ярослава Музика та інші. Для блоку про Яблонську Андрій Бояров змонтував свій варіант 40-хвилинного відео з оцифрованих хронік та відібрав десять фотознімків, серед яких теж багато щойно відсканованих.
Чи вже порахували, яку частку архіву вдалося обробити? Чи багато ще матеріалу треба оцифрувати та впорядкувати?
Матеріалу дуже багато. Ми не підраховували, але, за відчуттям, ми опрацювали до 20%. B плані плівок ми сильно просунулись: залишилось відсканувати десь 10–20%. А кореспонденція, документи — це величезний масив, поки що неопрацьований.
Готуючи «Теуру», ми опрацювали україномовний архів. Але більшу частину життя Яблонська спілкувалася французькою, і навіть із деякими українськими діячками, наприклад, редакторкою «Нової хати» Ліною Малицькою вона листувалася і французькою, і українською. Ми мусимо працювати з обома архівами. Багато відсканованих плівок і документів досі не каталогізовані, не набрані. Ми намагаємося текст одразу конвертувати у документ Word, щоб легко перекласти його французькою, англійською та будь-якою мовою. Це масштабна робота. Текстових матеріалів опрацьовано лише 20%.
Я так розумію, опрацювання цього матеріалу дозволить краще зрозуміти не лише Яблонську, а й багатьох наших культурних діячів того часу?
Це найцікавіша частина роботи. Звісно, Яблонська — центральна постать досліджень Фундації. Але ми знаходимо тексти про Степана Левинського — її близького друга, який теж був мандрівником та популярним автором у 1930-х роках, вивчав японську мову, довго жив в Японії, у Маньчжурі. Він зараз, як Яблонська 10–12 років тому — невідомий автор, дуже маргінальний. Нещодавно ми шукали його фотографії в інтернеті й знайшли п’ять штук дуже поганої якості, а в архіві — щонайменше одну гарну світлину. Ця знахідка в архівному колі суперцінна, бо це ще один додатковий факт про людину, який веде до наступного відкриття.
Коло спілкування у Яблонській було величезне: і літератори, і українські емігранти, такі як Володимир Винниченко та його дружина Розалія, і французькі діячі. Коли Яблонська переїхала вчитися до Парижу, її цікавило багато різного. Вона позувала для художників, коли спілкувалася з ними. У нас зараз є відомості про портрети, зроблені, наприклад, досить відомим французьким художником Крістіаном Кальяром та Нільсом Дарделем зі Швеції. І це означає, що в їхніх архівах так само є зарисовки, чернетки, може, навіть листування, що стосується Яблонської. Наприклад, дружина Нільса Дарделя Тора писала мемуари про нього (Jag for till Paris, шведською «Я поїхала до Парижу»), де називала Яблонську Сонею. І писала, що це українська модель, і що Нільс Дардель виділяв її зі свого кола моделей, з якими він працював.
Цього року ми знайшли фотографію Яблонської авторства Ман Рея (французького та американського фотографа, експериментатора та сюрреаліста — прим. DIVOCHE.MEDIA) — це такий маленький фурор. В архіві Мана Рея є до 10 портретних знімків Софії. І для нас це була невідома інформація. А це важливий факт. Ми також знайшли листи, які підтверджують авторство Ман Рея.
Тобто вони спілкувалися чи це одинична співпраця?
Поки що ми не знаємо, бо в нас є тільки ці портрети. Але відповідь може бути серед листів, які не опрацьовані.
За вашим відчуттям, як змінювалася в Україні обізнаність широкої аудиторії щодо постаті Яблонської відтоді, коли ви дізналися про неї?
Багато людей досі не знають, хто це. Ми досі стикаємося з тим, що пишуть журналістські матеріали про Софію, але додають фотографії художниці Тетяни Яблонської. Дуже часто, коли починаю говорити про Софію, виявляється, що люди думають, що мова йде про Тетяну Яблонську. Коли чимось багато займаєшся, здається, що всі розуміють, про що ти. З іншого боку, Яблонська зараз включена в лекції про фотографію, про неї читають семінари у Гарварді й Сорбонні.
А в українському науковому колі її так само згадують?
В українському — завдяки літературознавиці та популяризаторці Олені Галеті. Зокрема, в Українському католицькому університеті. Є студентка, яка пише роботу про Софію Яблонську, ми їй у цьому сприяємо. Тобто, видимість набагато краща, ніж була десять років тому. Я живу у Львові, і в мене за останніх пів року було два випадки у кафе, коли я замовляла їжу, а працівники починали зі мною говорити про Софію Яблонську. Але все одно це досі не популярність рівня Лесі Українки. Її тексти, які вийшли разом із «Теурою», більше не перевидавалися. А це база. Людям треба читати текст, щоб знати авторку. Тому наше першочергове завдання зараз — перевидати ці тексти, щоб зробити їх знову доступними.
Також хотілося б мати електронні версії книжок. Бо «Теура» — це класне видання, а з іншого боку, воно для завзятих шанувальників, бо висока ціна. Але уже і його зараз складно знайти у продажу. Хотілося б мати більш доступні видання. Чи працюєте над цим?
Я вже можу анонсувати деякі речі. Фундація зараз готує для публікації «Чар Марока». Це буде перша книжка, яку ми видамо. Ми її бачимо якраз у такому форматі: у м’якій обкладинці з новими фотографіями, бо якраз у щойно відсканованій колекції негативів є фотографії з Марокко. Вони ніде не публікувались.
Ще одна книга Софії Яблонської наприкінці квітня 2025 року вийшла у «Віхолі» — «З країни рижу та опію», теж у паперовій версії, у серії «Неканонічний канон». Для фундації це важливо: якщо ми хочемо такої впізнаваності для Яблонської, як у Лесі Українки, добре потрапити у таку серію.
Електронні й аудіоверсії вже доступні у застосунку Underbooks. Аудіоверсії — це величезна робота: студія, режисура. Я велика шанувальниця їхньої роботи, бо як нещодавно створена фундація ми маємо обмежені ресурси та не подужали б запис аудіокнижок.
Літературознавиця Олена Галета у лекції «Софія Яблонська: мандрівка навколо світу у пошуках дому» згадує про видання у Німеччині минулого року, яке дуже добре сприйняла аудиторія. Чи планується ще вихід книжок Яблонської за кордоном?
Так, планується. Років п’ять-шість тому ми зробили малесеньку вуличну виставку фотографій Софії Яблонської у Любліні на культурному фестивалі. Відтоді ми міркували з видавцем з Любліна про те, щоб видати польською одну з книжок Яблонської. Але це дуже тривала комунікація. А виставка у Кракові, яку ініціював Андрій Бояров, стала поштовхом. І я написала видавцям, що для них це — ідеальний момент: вони зможуть і реалізувати книжки, і зробити класний переклад. Завдяки програмі Українського інституту книги, яка надає гранти на переклади українських текстів іноземними мовами, польською вийде перший тревелог «Чар Марока». Його перекладатиме Івона Боржушковська — важлива для нас людина, бо вона написала багато наукових розвідок про Софію Яблонську.
Ми також хочемо в’єтнамське видання. У В’єтнамі була одна велика виставка, одна приватна — в готелі «Метрополь», де якраз теоретично 100 років тому Яблонська могла зупинятися. Ми маємо контакт із видавцем, але ще у процесі перемовин.
У Франції щось планується? Бо Яблонська після України найбільше пов’язана саме з Францією.
Поки що все в розробці, працюємо за цим напрямом. Єдине, що можу сказати, членкиня фундації Наталія Гриник зараз у Франції. І ми сподіваємося, що її поїздка завершиться класною співпрацею.
Як Софія Яблонська, багато мандруючи різними країнами, не лише зберігала, а формувала свою українську ідентичність далеко від батьківщини? Це дуже актуальне питання для багатьох наших жінок, які виїхали за кордон.
Нам пощастило, що була виставка в Нью-Йорку, яку організував Український інститут Америки (Teura: an intimate portrait of Sofia Yablonska, 12.09.2022 — 1.03.2023, — прим. DIVOCHE.MEDIA). Темою їхньої виставки була українська ідентичність Софії. Їх найбільше цікавило те, що для Яблонської було важливо пояснити іноземцям, що таке Україна. Це знову ж таки культурна дипломатія.
Українська ідентичність Софії — це завжди комунікація про Україну, про українську культуру, історію, це вивчення історії й репрезентація себе як українки. Вона шанувала і зберігала українські традиції. У листі до подруги та редакторки журналу «Нова хата» Лідії Бурачинської Софія пише, як готується до Різдва. Вона описує, які страви буде готувати, як замовляє українську музику. Ще вона постійно купує українські книжки. У неї в архіві багато книжок про історію України, наукових і публіцистичних.
На плівках, де вона у себе вдома із синами, Яблонська одягнена у вишиванку. Вона позує у двох образах: один — у в’єтнамському традиційному одязі, другий — у вишиванці.
Коли Софія Яблонська повернулася у 1950-х роках до Франції, вона з родиною оселилася на острові Нуармутьє та запросила до себе працювати українку Марту Калитовську. Марта і редагувала тексти, і працювала з кореспонденцією, і з упорядкуванням цього величезного архіву. Вона була партнеркою у літературній діяльності й близькою подругою Софії.
Як цей досвід може стати у пригоді нам сьогодні? У «Чарі Марока» Софія згадує, що в неї є заготовлене пояснення для іноземців, хто такі українці. Але це малесенький абзац. Може, десь є більш розлогий опис, як вона це робила? Це могла б бути класна «Інструкція від Софії Яблонської, як пояснити іноземцю, що таке Україна».
Є така стаття. У нас була амбіція її видати, але ми поки що відклали це. Мусимо більше про це поміркувати. В архіві Софії Яблонської є набрана на друкарській машинці стаття «Про Україну» — це робоча назва. Вона написана французькою, як інтерв’ю між нею і французьким журналістом, який розпитує про її українське походження, ідентичність і про історію України. В статті акцент на тому, чим відрізняються українці й росіяни. Софія детально пояснює походження українців, наголошує, що ми не одна нація з росіянами. Там є відповіді на всі питання, з якими ми стикалися на початку повномасштабної війни у 2022 році — зокрема у Франції, де я зустрічала багато нерозуміння: «Чому це українці з росіянами — не один народ?» І це питання вводило мене у ступор, мені було неприємно це пояснювати. Але стаття про Україну не досліджена достатньо: ми не знаємо, для чого Яблонська її написала. Можливо, це її рефлексія, внутрішнє бажання реалізувати гнів від нерозуміння, пояснити себе в тексті. Тому за порадою Олени Галети ми відклали публікацію. Видавати без чіткого розуміння авторського задуму тексти, які письменниця сама не публікувала, — дуже велика відповідальність для Фундації.
Я читала, що будинок Яблонської на острові Нуармутьє зараз не в дуже хорошому стані. Що про це відомо?
Зараз він уже в гарному стані. Сім’я Уден вирішила його продати. Важливо розуміти, що Нуармутьє — це острів на березі Атлантичного океану, і там дуже сильна вологість. Будинки стоять просто посеред соснового лісу. Архів переїхав до дому Наталі Уден, бо сім’я вирішила продати будинок на острові, адже він потребує дбайливого догляду. Ми навідували будинок у лютому 2025 року. Його купила молода сім’я, яка уважно до нього ставиться. Вони його мінімально реконструювали, але він вже не виглядає так, як колись. Було необхідно добудувати другий поверх, щоб мати запасний простір через ризик затоплення. Ми маємо його фотографії, ми постійно його фотографуємо.
Тобто там тепер неможлива меморіалізація Яблонської?
Це досі можливо, бо сім’я відкрита для спілкування. І ми так само говоримо про це з адміністрацією острова. Це залежить від того, наскільки ми зможемо зробити Яблонську відомою у Франції. На острові похована Марта Калитовська, для нас це так само важлива персона. Вона походить із відомої сім’ї Калитовських зі Стрия (батько Марти Ієронім Калитовський був письменником, громадським діячем, за фахом юрист; мати Стефанія, у дівоцтві Левицька, мала фінансово-економічну освіту, зналася на українській літературі, була громадською діячкою, головувала у «Союзі українок» Стрия, — прим. DIVOCHE.MEDIA). Ми дуже хочемо досліджувати її, як і Софію Яблонську. Марта багато перекладала, зберігала архів Яблонської після її смерті й теж важлива для української культури.
Ми хочемо зайнятися архівом Калитовської та меморіалізувати її пам’ять, перевидати її тексти, розказати про її життя. Для нас важливі люди, які бережуть пам’ять, займаються архівами, покладають стільки років на збереження того, що може просто розсипатись, — маю на увазі матеріальний стан паперових документів.
Я запитала про будинок Софії Яблонської, бо проєктування будинків — це ще одна її пристрасть. Наприклад, будинок на острові вона проєктувала сама. І цей напрям її діяльності, мабуть, найменш досліджений?
Так, це менш досліджено. Це пізніший період її життя, коли вона вийшла заміж за Жана-Марі Удена. Вона народила двох синів, тоді вони жили у В’єтнамі, трохи у Китаї. І Софія зацікавилася облаштуванням дому. Це можна назвати ландшафтним дизайном, упорядкуванням середовища навколо себе. Потім після переїзду в Париж вона так само цим займалася, багато часу присвячувала інтер’єру й оточенню. У часописі Союзу українок Америки «Наше життя» є класна стаття «Пам’яті пані Софії». Її авторкою є письменниця з української діаспори у Парижі Катерина Штуль. Вона згадувала відвідини Нуармутьє та з великою теплотою описувала город Яблонської. Писала, як Софія привезла туди землю, які види рослин намагалася там зберегти, відновити. Сад та город — ще одна пристрасть Софії. B одному з листів Яблонська пише, що вона б хотіла заснувати фонд збереження місцевих видів флори й фауни острова. Турбота Софії про землю — ще один бік її особистості, який ми хочемо дослідити й показати.
Тема екології актуальна і сьогодні…
Так, і це теж про пам’ять. Бо це наслідок виховання її батьком Іваном Яблонським, який був дослідником природи, робив ліки з трав. І це також про українське ставлення до природи. Софія виросла в українському селі з розумінням, що природа може їй дати і як це якісно використати.
Як Наталі Уден ставиться до свого українського коріння? Чи знає вона українську? Чи вона це артикулює у французькому суспільстві?
Наталі, на жаль, не знає української, як ми, члени фундації не знаємо французької. Це ускладнює роботу з архівом, який наполовину французький. Наталі часто навідує Україну, після початку повномасштабного вторгнення вона була в Україні тричі. Ми з колегами з фонду збирали для неї традиційний різдвяний стіл. Наталі відвідує лекції у Сорбонні. Професорка з Чернівецького університету Галина Драненко читає там культурологію, вона запросила Наталі на семінари з української культури. Мені здається, Наталі вже знає більше про нашу культуру, ніж я. Вона за фахом архітекторка, але дуже занурена у тему української культури й постійно ідентифікує її зі своїм походженням.
Фото: Фундація Софії Яблонської
