Катерина Ротаренко — військовослужбовиця позаштатної групи пошукових та евакуаційних заходів при Регіональному управлінні Сил ТрО «Південь». Від початку повномасштабної війни вона та її колеги займаються пошуком зниклих безвісти воїнів.
Анна Кокоба для DIVOCHE.MEDIA поговорила з Катериною про те, як відбуваються пошукові експедиції, про смерть як щоденну роботу і про життя, що набуває сенсу, коли вдивляєшся у вічність.
Катю, розкажи, який вигляд має робота вашої команди й що таке пошукова експедиція?
Якщо дуже коротко, то це робота на території, де раніше точилися бойові дії, або був приліт, унаслідок чого загинули люди. Допоки не знайдені рештки й людина не ідентифікована, вона вважається зниклою безвісти. Наше завдання — повернути людей із невідомості, хай навіть мертвих, їхнім родинам і країні.
Від початку повномасштабної війни я брала участь у десяти експедиціях тривалістю від тижня до трьох місяців. Зазвичай нам ставить завдання Центральне управління Цивільно-військового співробітництва Генштабу ЗСУ. Вони визначають, кого і де ми будемо шукати. Нам дають координати місцевості, якусь точку, від якої ми відштовхуємось. Ми завжди працюємо з саперами, які попередньо перевіряють місцевість. Тільки після цього заходимо на ділянку і, за потреби, можемо залучати кінологів із собаками. Зазвичай дивимось за DeepState, куди рухалась лінія фронту на момент, коли людина зникла. Тоді можемо робити припущення, в який бік людина могла відступати. Ми проходимо цей шлях ногами, підіймаємо дрони й перевіряємо з повітря і, якщо нічого не знайшли, збільшуємо радіус роботи. Багато залежить від пори року. Одна і та сама посадка матиме різний вигляд навесні, влітку й восени. Якщо ми нічого не знайшли влітку, то повернемось туди взимку. В деякі місця повертаємося по три, чотири, п’ять разів, допоки щось не знайдемо.
Чи приймаєте ви запити на пошук особисто від рідних людини, що зникла безвісти?
Ми часто спілкуємося з рідними зниклих бійців і отримуємо від них нові дані, які допомагають у пошуку. Але ми не приймаємо офіційно запити від родичів. Для цього є відповідні органи, куди вони можуть подати заявку: Національна поліція та Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Та якщо ми працюємо в певному регіоні, й до мене звертаються люди з тим, що десь зник їхній родич, то, звісно, цю інформацію враховуємо і вже на місці дивимось, що можемо зробити.
Офіційна інформація, яку ми маємо напочатку, мені, як пошуковиці, мало що говорить. Зазвичай ці дані прописані формально, наприклад «зник безвісти під час бойових дій в такому-то населеному пункті». Родичі можуть дати інформацію про зовнішність або фотографію, на якій видно, у що боєць був одягнутий. Це важливо, адже ми часто знаходимо рештки одягу. Рідні також можуть розказати про транспорт, яким їхали військові, скільки людей було в машині. Важливо, де саме сидів боєць — за кермом чи на задньому сидінні. Я багато працюю у розбитій техніці, у підбитих танках. Тож, знаючи, що майже весь екіпаж залишив танк, і потім знаходячи кістки у цьому танку, я розумію, що це все — рештки однієї людини. Отже, мені не потрібно кожну кісточку класти в окремий пакет, думаючи, що вони можуть належати різним людям. Було багато випадків, коли ми поверталися у зону пошуку після того, як отримали нові деталі від родичів.
Ти пам’ятаєш свою першу експедицію?
Таке не забувається. Моя перша експедиція була на деокуповану Київщину. У вересні 2022 року на Київщину виїхала велика команда. Окрім нашої пошукової групи були представники Генштабу та кінологи з Павлограда «Антарєс». Ми працювали на дуже складній локації, де авіабомба влучила у будинок. В результаті загинуло 16 наших військових. Частина з них досі вважається зниклими безвісти. Ми досліджували завали разом із кінологами. Нам потрібно було знайти хоч щось, що б дало змогу ідентифікувати загиблих. Саме тоді я вперше побачила людські рештки, які залишаються після прямого влучання. Людина буквально перетворюється на попіл, як після кремації. Є фотографія, де я тримаю частинку трубчастих кісток — повністю почорнілих, обвуглених. Там не залишилось жодного біологічного матеріалу, з якого можна було б взяти ДНК, щоб ідентифікувати людину. Але пізніше, за допомогою собак, нам все ж таки вдалося знайти дві невеликі кісточки, що були не сильно пошкоджені й відправити їх на експертизу. Тоді було залучено багато експертів, які понад рік працювали над тим, щоб встановити імена загиблих. Це той випадок, коли процес пошуку та ідентифікації розпочався у 2022 році, а результати ми отримали лише у 2023-му і 2024 роках.
Тоді в мене ще не було досвіду роботи з людськими тілами, лише з кістками. Та саме після цього випадку я усвідомила, яку руйнівну силу має війна. Я досі пам’ятаю, як ми цілий день працювали на тому завалі. А ввечері, коли повернулися на базу, наш психологічний стан був як той зруйнований будинок. На тих завалах я знайшла невеличкий глиняний горщик із тріщиною. Я забрала його і посадила в нього квіти. Цей горщик для мене — символ того, що життя має перемагати смерть. В одному зі своїх віршів я писала, що живе — це мертве, а мертве — це живе, бо все йде по колу. Коли людина помирає, вона йде в землю, пізніше на цьому місці виросте рослина. Це безперервний процес.
Як ти потрапила в пошукову команду, чому обрала саме цей напрям?
Все почалося задовго до повномасштабної війни з громадської організації «Воєнно-історичний центр “Пам’ять і Слава”», яка була заснована в Одесі у 2007-му й понад десять років займалася пошуком і перепохованням воїнів Другої світової війни. Я прийшла працювати в цю організацію у 2019-му на позицію менеджерки — займалася комунікаціями, вела сайт, чат-боти, залучалась до різних соціальних проєктів. Керівник цієї ГО Леонід Ігнатьєв — людина з великим пошуковим досвідом. У Генеральному штабі знали про Леоніда, і, коли почалося вторгнення, йому запропонували зібрати команду і долучитися до пошукових робіт на деокупованих територіях. Оскільки я нікуди не виїжджала з Одеси, то вирішила також приєднатися. Спочатку займалася організаційною роботою, але згодом захотіла працювати в полях та на власні очі побачити весь процес і відчути, що таке війна не з соцмереж і не з чужих розповідей. Для мене важливо відчувати реальність, якою вона є. Першій рік ми працювали як волонтери. Згодом зрозуміли, що нам потрібно інтегруватися в армійську структуру і робити позаштатну пошукову групу. В планах було в майбутньому створити вже штатну пошукову службу у військовому підрозділі. Але через бюрократичні процедури та купу організаційних складнощів у ЗСУ досі не існує посади пошуковця. Тож моя офіційна посада у війську — стрілець, як і у більшості членів нашої команди.
Як це — працювати зі смертю?
До того як почала їздити в пошукові експедиції, я ніколи не бачила зблизька тіло мертвої людини й дуже боялася всього, що пов’язано зі смертю. Мої батьки оберігали мене від цієї теми, коли я була маленька. Перше мертве тіло я побачила під час своєї другої експедиції в Ізюмі. Це було тіло мертвого росіянина. Коли команда пошуковців знаходить тіло, це завжди викликає бурхливі й радісні емоції, адже це ознака успішної операції. В цей момент всі включаються в роботу, хтось несе мішки, хтось фотографує. Мене попросили принести маркери, щоб підписати мішок. Мені це все було дуже неприємно. Я бачила перед собою мертву людину, неважливо, що це був росіянин. З таким самим успіхом це міг бути й український воїн. Цей труп був несвіжий, був жахливий запах, все було мокре, бо йшов дощ. У нього був розтрощений череп, його руку переїхав танк. Я пам’ятаю, як у мене тряслись руки, коли я підписувала той мішок, маркер розтікався під дощем.
Ця історія мала продовження. У будинку, де ми жили, дотримувалися режиму світломаскування. Ввечері ми завішували вікна, вимикали світло і ходили з налобними ліхтариками. У цій темряві я з ліхтариком пішла в душ. Це були окремі душові кабіни зі шторками замість дверей. Я була сама, і тоді мені стало страшно. Це було як у фільмах жахів. Мені здавалося, що я зараз відсуну шторку і побачу там мерця. Після цього випадку у мене з собою відбувся важливий діалог. Треба було вирішувати, чи готова я залишатися в цій історії, чи готова я працювати з цим далі. Мій мозок противився. Але я прислухалася до того, що йшло з глибин моєї душі. Внутрішній голос казав, що я маю залишитись.
Це досить важка робота — психологічно і морально. Як ти даєш собі раду?
Я домовилася із собою, що потрібно розділяти роботу та емоції. Все це можна переживати пізніше або відкладати в якийсь умовний «ящик» всередині себе. Зараз я пишу книжку і періодично зазираю у ці внутрішні засіки. Тоді переживаю заново ці історії, але вже значно легше. Тепер, коли їду в експедицію, я вже намагаюся все записувати. В якийсь момент, вже після того, як через мої руки пройшло багато тіл, до мене прийшло усвідомлення, що, коли працюєш зі смертю, потрібно залишатися максимально живим, настільки довго, наскільки це можливо. Бо всі ми маємо дорогу в один кінець. Рано чи пізно світло вимкнеться. Тому мій фокус уваги — максимально на життя.
Ти працюєш із психологом? Чи принаймні обговорюєш це з близькими людьми, друзями?
Ніхто з нашої команди з психологом не працює. Ми всі по-хорошому трохи відбиті на голову. Я якось пропонувала впровадити таку ініціативу. Але склад нашої команди весь час змінюється. Постійний кістяк — це Леонід і я. Я говорила з психологом кілька разів. Але потім зрозуміла, що мені легше рефлексувати самій — через роздуми, вірші, тексти. Я почала писати вірші у 2023 році, а зараз пишу книжку. Взагалі, на таку тему мало хто може говорити. Зараз у мене нове оточення. Більшість моїх знайомих пов’язані з війною. Через інстаграм я знайомлюся з військовослужбовицями. Ми зустрічаємося, спілкуємося, намагаємося підтримати одна одну. Але близьких друзів у мене немає. Для мене слово «друг» має дуже глибоке значення.
Чи можна вивчитися на пошуковця? Ви проходите якесь навчання?
Кожні пів року ми проходимо курси від Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ), вчимося працювати з останками тих, хто загинув у збройних конфліктах. Важливо знати та слідувати міжнародним протоколам. Хоча практика відрізняється від теорії. Ми ділимося досвідом із західними колегами, даємо зворотний зв’язок, тож вони також вчаться у нас. Зараз МКЧХ за нашим запитом проводить поглиблені курси з анатомії людини, а саме з остеології, щоб правильно працювати з кістковими рештками. Важливо вміти відрізняти кістки людини від кісток тварини, розуміти, до якої частини тіла належить знайдена кістка. Під час бойових дій люди часто розлітаються на шматки. Тож, коли ти знаходиш якусь кістку, потрібно розуміти, чи людина тут загинула, чи їй відірвало ногу, але людина залишилась жива. Тренінги проводять експерти з різних країн, які працюють у зонах після воєнних конфліктів. Але жоден з них досі не поїхав із нами в експедицію. Хоча пошук загиблих — це їхня пряма функція. Можливо, через те, що згідно зі своїми правилами, вони не можуть займатися пошуком, якщо країна перебуває у стадії гострого конфлікту. Подивимось, чи долучаться вони після війни.
Твій довоєнний досвід та освіта якимось чином пов’язані з твоєю теперішньою роботою?
Ніяк не пов’язані. За освітою я ветеринарна лікарка, але не працювала за фахом жодного дня. Вже на третьому курсі університету зрозуміла, що занадто чутлива. А ця професія вимагає певної жорсткості та витримки, щоб проводити всякі болючі маніпуляції з тваринами. Я б цього не витримала. До того ж мені не подобався комерційний підхід, що панував в одеських ветлікарнях. Після навчання я працювала на різних роботах — була продавчинею в єдиному в Одесі магазині вишиванок, доглядала за акваріумом, волонтерила у наметовому таборі для дітей, працювала у контактному зоопарку. Мені було цікаво попрацювати у сфері, пов’язаній із тваринами, і я впевнилася в тому, наскільки це жахливо. Я вважаю, що потрібно закривати всі ці контактні зоопарки й дельфінарії, бо це знущання з тварин.
Коли мені виповнилося років 25, я задумалася над пошуком серйозної роботи. Тоді й потрапила в громадський сектор до Леоніда Ігнатьєва. Я почала працювати у соціальних проєктах, ми допомагали місцевим громадам, створювали краудфандингову платформу. Це було масштабно, і я раділа, що можу розвиватися одночасно за різними напрямами. Я пропрацювала менеджеркою у цій організації два роки. А потім почалася повномасштабна війна. Наші проєкти згорнули, а Леоніду запропонували створити пошукову службу, до якої я одразу приєдналася. Зараз, аналізуючи свій шлях, мені здається, що я саме до цього йшла. Просто так люди в таку сферу не потрапляють і тим паче не лишаються надовго.
Ти плануєш і надалі займатися пошуками загиблих?
Озираючись на те, крізь які труднощі ми пройшли за ці роки, я думаю, що правильно було б це все покинути й займатися чимось іншим. Але вирішила лишитися. Навіть якщо війна завершиться, наша робота буде потрібна. Наразі у нас лише офіційно зниклі безвісти 62 тисячі людей. Більшість із них — військові. Робота з пошуку триватиме ще багато років. Я готова присвятити себе цій діяльності, наскільки мене вистачить фізично і морально. Зараз я багато спілкуюся з родинами зниклих безвісти. Ці люди живуть у невідомості, без уявлення, що сталося з їхніми рідними. Це дуже страшні й глибокі речі, з якими нам доведеться працювати роками. Ми готові говорити й кричати, допоки не будемо знати правди, чи вони загинули, чи в полоні, допоки тіла не повернуть. Можливо, зараз це завдання не першочергове. Але рано чи пізно питання повернення полеглих стане на перше місце. Зараз рідні завалюють запитами військові частини. Списки зниклих безвісти зростають щодня. Ми навіть не уявляємо масштабу трагедії. Тож для мене це точно не тимчасова історія. Я не відчуваю жодного морального права просто піти.
Ти — військовослужбовиця у ЗСУ. Що думаєш про службу жінок в армії? Поділися своїм досвідом.
Я єдина жінка в нашій команді. У нас раніше була ще одна дівчина. Але зараз вона працює у складі іншої пошукової групи. Щодо служби жінок, якось я в інтернеті прочитала коментар одного хлопця про те, що жіноча участь дуже важлива у тій справі, якою ми займаємось. Я згодна з цим. Думаю, що жінка по-іншому бачить. Я дуже прискіплива. Я постійно ставлю під сумнів все, що стосується роботи, скрізь сію зерно сумніву. Якщо хлопці мені кажуть, що вони перевірили якусь ділянку і нічого не знайшли, я ніколи не впевнена в цьому. Я йду і починаю весь процес знову — і найчастіше щось знаходжу. В цьому питанні я покладаюсь на свій досвід. Ми шукаємо рештки людей, які могли розлетітися на велику відстань. Для того щоб ходити й шукати, потрібні неабияка витримка та бажання. Я вже дійшла до того рівня, коли ножицями вистригаю траву, щоб знайти уламки кісток. Я веду всі плани й звіти, я знаю, що і як кожен член команди має робити під час пошукових робіт. Мене слухаються, тому що я володію інформацією, маю певний досвід і не боюся брати відповідальність. Але за мною стоїть авторитет — наш керівник Леонід. Жодних негативних моментів через те, що я жінка, ніколи не виникало. Радше навпаки. Багато військових бояться й уникають працювати з людськими рештками. Я неодноразово чула від хлопців, що краще вони будуть сидіти в окопах і стріляти, тільки не виконувати мою роботу. Тож, коли в експедиціях вони бачать мене, єдину дівчину в команді, у них це викликає повагу.
Не можу не запитати, ти релігійна людина?
Я сама себе про це інколи питаю. Не приписую себе до жодної релігії й тримаю певний нейтралітет у цьому питанні. Я майже не відвідую церкву. Звісно, інколи можу зайти, подумати, подякувати за все, що маю, подумки попросити доброї долі собі й родині. Загалом я стала піддавати сумніву дуже багато речей. Якщо Бог створив людину, то це його найгірший проєкт, зважаючи на те, що люди роблять одне з одним і з планетою. Наша планета могла б бути справжнім райським садом, якби на ній не було людей. Але я вірю, що є якась вища матерія, що складається з енергії, що все у житті взаємопов’язане, що наші думки у певному сенсі матеріалізуються. При цьому, коли я спілкуюся з рідними загиблих, завжди у листах їм пишу про Бога і бажаю, щоб він дав їм сил жити далі. Людям, які втратили близьку людину, важливо у щось вірити. Я сподіваюся, що їм це допомагає.
