Організація «Лікарі без кордонів» (Médecins Sans Frontières) була заснована в 1979 році в Парижі групою лікарів та журналістів. Наразі вона налічує 69 тисяч співробітників у всьому світі.
«Лікарі без кордонів» надають допомогу людям, які постраждали внаслідок конфліктів, епідемій, катастроф або позбавлені медичної допомоги. Команди складаються з професіоналів, які працюють у галузях охорони здоров’я та медичного обслуговування, логістики, адміністрування, зв’язку.
DIVOCHE.MEDIA поспілкувалось із трьома жінками з різних країн, які працюють в організації «Лікарі без кордонів» за немедичними спеціальностями: менеджеркою з охорони здоров’я Сесилією Борг Хьєльт із Данії, очільницею команди соцпрацівників Меліссою Домінгес Ехуан із Мексики та координаторкою з управління персоналом Емною Орбай, яка має тунісько-турецьке коріння. Всі жінки працювали в різних країнах, та кожна з них має досвід роботи з проєктами «Лікарів без кордонів» в Україні. Фахівчині розповідають про проєкти, кар’єрні шляхи, вибір соціально важливої роботи та натхнення, яке отримують від людей довкола.
Сесилія Борг Хьєльт: про досвід роботи в Україні, Сирії та Нігерії, важливість співпраці з громадами та підтримку місцевих колег
«Моя робота — про повагу та гідність»
Я соціальна працівниця й антропологиня. У Данії працювала у таборах для біженців від «Червоного Хреста», переважно в дитячому садку або позашкільному клубі з дітьми та підлітками. Також я займалася волонтерством у невеликих національних неурядових гуманітарних організаціях у Румунії, Лівані й Іраку.
У таборах «Червоного Хреста» я познайомилася з дітьми та молодими людьми, які покинули свої країни з різних причин. Вони та їхні батьки завжди розповідали безліч важких історій. Я відчувала сенс у тому, щоби бути поруч із ними, допомагати цим людям відчути хоч трохи стабільності, разом створювати нові приємні та щасливі моменти завдяки теплій розмові, грі, малюванню, обіймам.
Я хотіла працювати за кордоном, з організацією, яка надає підтримку людям, що її потребують. Я вивчала соціологію та антропологію, цікавлюся людьми, контекстами, відмінностями та схожістю, комунікацією, проте не розуміла, чи зможу вписатися в медичну організацію.
В «Лікарях без кордонів» можна братися й до немедичної роботи. Я з’ясувала, що можу претендувати на посаду керівниці відділу соціальних працівників. Мене вразили принципи організації, її вплив на людей. Тож я записалася на інформаційну зустріч у Копенгагені, щоб дізнатися більше і зрозуміти, чи підходить мені ця організація. Я їхала з роботи й трохи запізнилася та не могла знайти вхід. Тоді побачила групу молодих людей біля будівлі з листівками, на яких були логотипи «Лікарів без кордонів». Взяла листівку, усміхнулася й подякувала, що мені показали шлях. Молодики насуплено мовчали, а я знайшла офіс і долучилась до зустрічі. Пізніше зрозуміла — ці люди протестували проти місії «Лікарів без кордонів» щодо порятунку людей у морі. Той факт, що хтось активно протестує проти допомоги людям, які її потребують, є настільки жорстоким для мене, що мені ще більше захотілося приєднатися — що я і зробила.
У «Лікарях без кордонів» я менеджерка з охорони здоров’я, тому антропологія мені в цьому допомагає. Мене найбільше надихає те, як ми, соціальні працівники, можемо бути сполучною ланкою між місцевою громадою та проєктами. Завдяки нашій діяльності команда краще розуміє контекст, людей, динаміку, сприйняття, можливості, бар’єри, мотиваційні фактори — внаслідок цього всі ми, як організація, можемо надавати набагато кращу підтримку людям.
Моя робота — про повагу та гідність: ми розмовляємо з людьми, намагаємося зрозуміти потреби й сприяємо співпраці, а не просто нав’язуємо і диктуємо свої умови.
«Україна і люди тут стали мені дуже близькими»
Усі проєкти, в яких я працювала, мали різні медичні активності залежно від потреб громад. У Нігерії це був проєкт із харчування, в Ємені — пологовий будинок і травматологія, в Південному Судані — первинна медико-санітарна допомога та педіатрична лікарня, в Сирії — боротьба з коронавірусом і неінфекційними захворюваннями, а в Україні — первинна медико-санітарна допомога та рання реабілітація.
Я вже вдруге в Україні. Спочатку планувала працювати у проєкті з ВІЛ у Сіверськодонецьку — протягом березня-грудня 2022 року. Тоді, подаючи заявку, я цікавилася контекстом, оскільки він дуже відрізнявся від інших країн, в яких мені доводилося бувати по роботі. Напередодні мого запланованого приїзду в Україну почалось повномасштабне вторгнення — мені ще більше захотілося поїхати, щоб підтримати людей. Протягом квітня-червня 2022 року я долучилася до проєктів щодо надзвичайної ситуації у Береговому та Покровську. Навесні 2024 року мені випала можливість повернутися в Україну на три місяці вже в ролі менеджерки з охорони здоров’я, я не була прикріплена до якогось одного проєкту та місця. Я двічі продовжувала цю роботу і закінчую її відрядженням тривалістю у рік. Україна і люди тут стали мені дуже близькими, і я сподіваюся, що повернуся сюди знову. Кожен, кого я зустрічала в Україні, так чи інакше постраждав від війни, але ці люди мають стійкість, готовність і здатність піклуватися одне про одного.
Майже одразу після початку роботи в Україні я була в одній з мобільних клінік у південній частині країни. Ближче до кінця дня до нас прийшла жінка з великим букетом квітів, вона багато плакала. За декілька днів до цього її чоловік помер від інсульту, він відвідував раніше нашу мобільну клініку. Жінка знала, що цього дня приїде лікар, і, попри глибоку скорботу, захотіла прийти до нас, віддати квіти й подякувати команді за турботу та підтримку, яку вони надали їй та чоловікові у важкі часи. Вона ще деякий час сиділа з нами, заспокоювалась, розповідала про свого чоловіка, згодом їй вдалося поговорити з психологинею.
«Найважче для мене — прийняти несправедливість, яку я бачу»
Перевага роботи в різних контекстах полягає в тому, що ти стаєш відкритішою до інших людей. Приходить усвідомлення, що ти — лише елемент великого пазла і що ти повинен бути гнучким заради досягнення єдиної мети. А основна мета — допомога пацієнтам.
Якщо говорити про соціальну роботу, загальні напрями діяльності, мета та заходи однакові в усіх країнах, але їх потрібно адаптувати до контексту та спільноти, тому я ніколи не змогла б виконати свою роботу без моїх колег із національної команди — вони мають знання та розуміння, яких я не маю. Окрім того, багато хто з моїх українських колег розмовляє англійською, тоді як багато людей у громадах не володіють нею — колеги допомагають мені спілкуватися з людьми. Також є перекладачі, які можуть допомогти за потреби.
Я фізично перебуваю в різних критичних контекстах поруч із людьми, яким допомагаю, мені цікаво зрозуміти їхню реальність, я щиро турбуюсь про людей. Сподіваюсь, це дає їм відчуття підтримки. Я навчилася не боятися сумних та складних розмов — коли людина переживає труднощі чи кризу, щирі зацікавленість і співчуття можуть принести полегшення. Ми, іноземці, ніколи не зможемо повністю замінити наших місцевих колег, але ми можемо зробити все можливе, щоб підтримати й бути присутніми в моменті.
Найважче для мене — прийняти обмеження або несправедливість, яку я бачу. Ми можемо підтримувати людей, але не в змозі вплинути на причини, через які ми потрібні — вони все ще існують. У Нігерії було дивовижно приємно бачити, як діти набирають вагу й одужують, але я знала, що багато з них, коли їх випишуть, опиняться в тому самому контексті, який привів їх у лікарню, і знала, що, можливо, згодом я зустріну їх знову в цій же лікарні.
«Якщо ви занадто зациклені на собі, буде складно знайти точки перетину з іншими»
У грудні 2024 року команда соціальних працівників «Лікарів без кордонів» проводила оцінку задоволеності пацієнтів, і одним із пунктів, який згадувався кілька разів, була оцінка поведінки персоналу щодо людей: пацієнти відзначали повагу, турботу, вміння вислухати. Мені дуже приємно, що люди відчувають, що ми зустрічаємо їх саме так.
Для мене також багато важить спілкування з людьми поза роботою. Пам’ятаю різдвяну вечірку в Снігурівці з командою мобільних клінік. Ми разом смачно поїли, слухали музику, вони багато розповіли мені про різних українських музикантів, танцювали, сміялися, розмовляли про їхнє життя, сім’ї та вплив війни, ми разом дивились фотографії та відео. Для мене це був щасливий, але водночас важкий і особливий вечір, сповнений роздумів.
Люди різних країн часто дивляться на ситуацію і вчиняють по-різному. Якщо ви занадто зациклені на собі, забуваєте чути інші думки й перспективи, буде складно знайти точки перетину з іншими. Для мене найскладнішим було не те, що пов’язано з роботою, а радше життя в умовах обмеженого пересування з міркувань безпеки (наприклад, в Ємені). Коли місяцями можна бачити лише свій дім і офіс чи лікарню — це нелегко.
Всі країни, де я працювала, мали тривалі збройні конфлікти — Південний Судан, Україна, Сирія. Завжди є певні фактори ризику, це частина моєї роботи. Я не можу змінити умови, але можу уважно слухати брифінги з безпеки, ставити запитання, щоб знати, як діяти в разі небезпечної ситуації. Я впевнена, що «Лікарі без кордонів» роблять все можливе, щоб знизити ризики для кожного співробітника. Але головна відповідальність за власну безпеку лежить на нас самих.
«Головне — співпраця з людьми в громадах»
У Сирії «Лікарі без кордонів» працювали у лікарні для хворих на коронавірус. Тоді було багато чуток і страхів, пов’язаних із вірусом і відвідуванням лікарні — ризик подальших інфекцій, інших захворювань, смертельні ін’єкції. Казали: «Ти йдеш живим, а виходиш у мішку для трупів». Наша команда соцпрацівників домовилася з місцевими імамами, яких поважають і слухають у громаді, щоб вони приїхали на екскурсію в лікарню, пройшли тестування, одягли засоби індивідуального захисту, відвідали членів сім’ї, побачили пацієнтів і лікарню зсередини, дізнались, як відбувається вентиляція легень, які ліки дають людям. Ми довго розмовляли з ними, щоб обговорити всі чутки й занепокоєння. Зрештою, імами зрозуміли, для чого це потрібно й погодилися під час щотижневої п’ятничної молитви роз’яснювати громаді всі деталі щодо коронавірусу.
Головне — співпраця з людьми в громадах: чи то імами в Сирії, чи то місцеві фельдшери в Україні, чи то акушерки в Ємені, чи то голови сіл у Південному Судані.
Під час моєї першої місії в Нігерії я зустріла крихітку Айшу — маленьку дівчинку, яка народилася в складних життєвих умовах, разом із сестрою потрапила на стаціонарне лікувальне харчування. Вона була крихітна, дуже хвора і недоїдала, але з часом перетворилася на усміхнену, сміхотливу і пухкеньку дитину. Це наочний приклад того, як діяльність «Лікарів без кордонів» рятує життя і може надати дійсно важливу підтримку людям, які не мають інших можливостей. Я хочу бути частиною цього.
Я працюю в «Лікарях без кордонів» вже п’ять років, увесь цей час, крім 2023-го, я у відрядженнях приблизно шість-дев’ять місяців на рік. Мені дуже подобається життя в постійному русі. Це не просто робота, а стиль життя. Мої друзі та сім’я в Данії підтримують мене на відстані, а коли я приїжджаю додому — щоразу рада їх бачити та цікавлюсь їхнім життям і справами. Дуже важливо мати зв’язок із близькими.
У мене було безліч цікавих, дивних, смішних, тривожних, змістовних розмов із людьми. Як би не відрізнялися наші життя, якими б різними ми не здавалися, ми майже завжди поділяємо спільну мету — підтримати людей, які цього потребують. Можливо, способи досягнення цієї мети відрізняються, але коли ми говоримо, слухаємо і цікавимося одне одним — ми можемо знайти спільні шляхи.
Мелісса Домінгес Ехуан: про те, як впоратись з емоціями, знаходити підтримку в людях та проявляти солідарність замість співчуття
«Я обираю роботу, де мої зусилля можуть сприяти якісним соціальним змінам на краще»
Більшу частину своєї кар’єри я працювала у гуманітарних організаціях, тож коли подавала заявку в «Лікарі без кордонів», то шукала нових, масштабніших викликів. Я дізналась, що в організації є напрям роботи, що спеціалізується на прямих зв’язках із громадами. Його основна мета — не просто побудувати комунікацію, а й зрозуміти погляд представників громади на проєкт і отримати відгук про нашу діяльність.
Я завжди мала привілей обирати роботу самостійно і завжди обирала сфери, які збігаються зі моїми життєвими цінностями й етикою. Я обираю роботу, де мої зусилля можуть сприяти якісним соціальним змінам на краще. Я обираю роботу, де в центрі уваги — людські зв’язки та спільнота. Моя пристрасть — у роботі з громадами, у діалозі, у тому, щоб знаходити спільну мову, — це ключовий аспект ефективної гуманітарної роботи. Я починала працювати на посаді національної співробітниці, що дало мені унікальний погляд на роботу організації. Однак я прагнула особистого та професійного зростання і тому приєдналася до міжнародної команди, вийшла з зони комфорту та отримала нове розуміння світу.
Ще коли почала здобувати освіту та формуватися як фахівчиня, я працювала над своєю політичною обізнаністю у світових подіях, вибудовувала свою позицію, щоби бути готовою стикнутися з різними проблемами у світі.
Концепція міжкультурності дала мені змогу критично розглядати культурне розмаїття, етнічну приналежність, мову, релігійну конфесію, національність, сексуальну орієнтацію та класи — з філософського, антропологічного, соціологічного та правозахисного боку. Завдяки цьому підходу я не лише глибоко розумію культурні відмінності, але й те, як люди взаємодіють у межах цих відмінностей, а також знаюся на природі міжгрупових відносин у суспільстві. Завдяки цьому можу бути частиною справедливих міжкультурних діалогів, які ведуться з повагою, й знаходити спільні точки дотику.
«Життєво важливо розуміти, що в кризових ситуаціях нас підтримують спільнота, солідарність і любов»
Людська сутність однакова. Виклики, з якими ми стикаємося, напрочуд схожі: брак ресурсів, нерівність, несправедливість, горе, розчарування, расизм і класовість, хоча в різних регіонах вони проявляються по-різному.
Життєво важливо розуміти, що в кризових ситуаціях нас підтримують спільнота, солідарність і любов одне до одного. Ці сили спонукають нас реагувати на катастрофи й страждання. Я неодноразово була свідком того, як люди об’єднуються, розуміючи, що їхнє виживання залежить від колективної сили. Це і сусіди, що об’єдналися задля забезпечення доступу до води та їжі після урагану; це і жінки, які діляться своїм досвідом адаптації до нового міста та підтримують одна одну, долаючи труднощі та плекаючи надію, поки члени їхніх сімей перебувають на лінії фронту. Ми повинні визнати цю силу громади й діяти, спираючись на неї.
Робота в гуманітарному контексті — це американські гірки емоцій, а не легка дорога. Я неодноразово втрачала себе від болю і відсутності надії на майбутнє. Багато років поспіль ходжу на психотерапію. Ці сесії допомагають впоратися, зрозуміти, які струни моєї душі зачепила та чи інша ситуація. Це не просто розмови — я шукаю стратегії подолання труднощів, отримую інсайти, які допомагають. Коли мене переповнюють емоції і я не можу позбутися спогадів про страждання, які бачила, звертаюся до природи. Прогулянка в лісі, відпочинок на морі допомагають знову віднайти баланс, впоратись з емоціями. Навіть коли немає можливості для активного фізичного руху, я знаходжу способи рухатись, медитувати й дихати. Для мене також важливо визнавати свої емоції та ділитися ними.
Всі міжнародні співробітники «Лікарів без кордонів» мають свободу вибору країни та контексту, в якому хочемо працювати. Я вирішила приїхати в Україну не тільки через інтерес до проєктів у сфері психічного здоров’я, а й тому, що побачила можливість особистого зростання в складному контексті. Мене вразили доброзичливість і глибока залученість кожної людини, яка працює з пацієнтами, що постраждали від війни, а ще — високий рівень професійних знань. Готовність до співпраці вражає — від лікарів і медсестер у медичних установах до адміністративних працівників і, звичайно, всього персоналу, з яким я безпосередньо працюю в «Лікарях без кордонів». Не можу назвати жодної людини, для якої робота не була б глибоко особистою.
«Тільки люди, які мають гарний психічний стан, можуть підтримувати інших»
В Україні я очолюю команду соціальних працівників у проєкті лікування посттравматичного синдрому у Вінницькій області. Ми прагнемо, щоб якомога більше людей отримали доступ до наших послуг, дізналися, що є фахівці, які можуть допомогти. Ми співпрацюємо з громадськими організаціями та хабами, які контактують із людьми, що можуть мати проблеми з психічним здоров’ям внаслідок війни. Разом ми підвищуємо обізнаність та акцентуємо на важливості психічного здоров’я, зокрема говоримо про посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Я пишаюсь тим, що наша робота вже призвела до конкретних результатів.
Ми відкриті для надання допомоги людям незалежно від того, звідки вони приїхали або де живуть. Ми не працюємо близько до лінії фронту. Однак надаємо допомогу людям, які були переміщені з окупованих територій, ветеранам.
Посттравматичний стресовий розлад не вийде лікувати там, де є безпосередня загроза життю і здоров’ю, тому ми обрали відносно спокійну Вінницю та область. Водночас «Лікарі без кордонів» в Україні надають медичну допомогу і в найбільш постраждалих регіонах країни — це в Херсонській, Донецькій, Дніпропетровській, Миколаївській, частині Харківської та Сумської областей. Там працюють і служба швидких допомог, і хірургічна команда, і мобільні клініки з медичними бригадами.
Моя робота в тому, щоби спрямовувати команду, будувати стратегію дій на майбутнє у темі психічного здоров’я. Ми зміцнюємо партнерство з громадськими організаціями, плануємо нові стратегічні завдання проєкту з лікування ПТСР у Вінниці та області залежно від потреб громади.
Я також відповідаю за те, щоб команда психологів проєкту мала доступ до наукової та правдивої інформації. Наша робота не тільки ефективна, але й заслуговує на довіру, оскільки відповідає високим стандартам, встановленим «Лікарями без кордонів». Я також піклуюсь про те, щоб команда мала необхідну систему підтримки психічного здоров’я. Ми забезпечуємо безпечний простір для обговорення викликів, пропонуємо підтримку, щоб допомогти подолати їх. Тільки люди, які мають гарний психічний стан, можуть підтримувати інших.
«Лікарі без кордонів» потребують різних фахівців. Щоб приєднатися, потрібно пройти фахові тести. Так організація може зрозуміти, що знання та досвід відповідають тій посаді, на яку людина претендує. Під час співбесіди, окрім кращого розуміння професійних здібностей кандидатів, дуже важливо зрозуміти мотивацію людини та її погляд на гуманітарні аспекти, в яких працюють «Лікарі без кордонів». Усі наймані фахівці отримують заробітну плату і проходять суворий відбір.
Важливою вимогою є відданість та любов до людей, яким ми надаємо підтримку. Нам потрібні люди, які готові допомагати вразливим верствам населення і дотримуються принципів організації.
З мого досвіду підбору персоналу — важливо знайти правильний баланс, щоб людина була одночасно і класним спеціалістом із професійними знаннями, і була наділена емпатією, розуміла людей, а також мала б власну мотивацію працювати у гуманітарній сфері. Це нелегке завдання. Коли хтось приєднується до команди, він проходить процес навчання та інтеграції, який триває протягом усього кар’єрного шляху в організації.
«Жінки зберігають надію і життя у ці важкі часи в Україні»
У дитинстві Україна здавалася далекою від моєї реальності. Коли почалася ескалація війни, я надавала технічну підтримку проєкту для мігрантів у Мексиці та Центральній Америці, і там мені вдалося познайомитися з українцями, які шукали притулку. Слухаючи їхні історії, я відчувала себе ближчою до них, і ситуація в Україні перестала бути для мене далекою, вона вже була в моєму серці.
Зараз в Україні я з кожним днем знаходжу все більше схожості з Мексикою. Ми можемо виглядати по-різному, ми з різних регіонів. Проте люди в цій країні дуже теплі й вірні друзі, як і мексиканці; українці люблять гарну їжу і залюбки проводять час за столом, як і мексиканці; українці пишаються своєю землею, культурою та історією, як і мексиканці та латиноамериканці. Українські жінки сильні та стійкі й тримають країну, як і мексиканські жінки.
Жінки, з якими працюю, вплинули на мій шлях в Україні, і я ними захоплююся. Вони такі сильні, і, що надихає мене найбільше, працюють від щирого серця, завжди готові ділитися знаннями й мають винятковий професійний рівень. Не тільки ті, хто працює в «Лікарях без кордонів», але й керівниці кожної державної установи, яку я відвідала, кожна жінка при владі, з якою я спілкувалася, кожна директорка надихала мене робити свою роботу якнайкраще, тому що вони роблять все можливе, аби покращити ситуацію.
Команда, з якою я працюю, стала моєю сім’єю в Україні. Ці люди відкриті до моїх ідей і не соромляться ділитися своїми питаннями, думками та пропозиціями. Вони були дуже прихильними й терплячими до мене, коли я пристосовувалася до роботи в цьому контексті, і підтримували мене, коли мені було сумно чи я була розгублена. На мою думку, жінки зберігають надію і життя у ці важкі часи в Україні.
«Моя сила — не тільки моя»
Робота в «Лікарях без кордонів» нелегка. Починаючи з того, що ви далеко від дому і повинні адаптуватися до іншої їжі й клімату, і закінчуючи людськими стосунками, приправленими компонентом культурного розмаїття і національностей. Це дуже інтимна й емоційна робота. Людські стосунки, які будуються в умовах несприятливих обставин, стають основою для роботи, а проте ці взаємини не завжди легкі й успішні.
Найбільші виклики в роботі в «Лікарях без кордонів» — це залишатися сильною, коли реальність приголомшує, не втрачати надію і триматися за все добре, що є в людства. Надія — це рятівне коло, яке підтримує, особливо у важкі дні.
Іноді мене мотивує думка, що в ці складні та неспокійні часи єдиний вибір, який я маю в житті, — це продовжувати робити якомога більше, щоб зберегти власну людяність. Моя сила — не тільки моя. Це спільна стійкість, що черпається з моєї сім’ї, мого партнера, дітей, моїх друзів, а також з надії, яку я знаходжу в кожній людині, що намагається зробити все можливе, попри складні обставини. Саме в цій спільній боротьбі я знаходжу мотивацію співпереживати та робити внесок у розвиток моєї громади.
Я працювала у багатьох ситуаціях, де ніхто не зміг би мені гарантувати безпеку, і, звісно, переживала певні складнощі. Навчитися справлятися з цими викликами було цілим процесом. Найперше мені завжди допомагають колеги. Ця соціальна підтримка мала вирішальне значення, оскільки допомагала мені не ізолюватися. Ми намагалися зайняти себе чимось і дотримуватися правил безпеки, щоб мінімізувати ризики та почуватися безпечніше. І, звісно, психотерапія відіграє ключову роль у підтримці моєї стабільності.
В «Лікарях без кордонів» ми прагнемо надавати медичну гуманітарну допомогу всім, незалежно від етнічної приналежності, віросповідання, ідеології, статі, сексуальної орієнтації чи будь-якого іншого походження або ідентичності. Нас об’єднує місія допомагати тим, хто цього потребує.
Я неодноразово опинялася в ситуаціях, які дозволили мені по-справжньому побачити людей або групи людей, яких суспільство часто називає «поганими». Цей досвід дав мені можливість зрозуміти обставини, які призвели їх до нинішнього способу життя.
Наприклад, ми надавали медичну допомогу в Гондурасі членам банд або людям, які щойно вийшли з в’язниці. Їхні історії вплинули на мене і змінили мене — я зрозуміла, що ці люди стали такими внаслідок обставин: бідності, браку освіти, відсутності позитивних прикладів для наслідування в бідній країні. Ми повинні намагатися дивитися на речі ширше, вони не «погані», а вразливі люди, які не мають іншого вибору. Я зрозуміла, що судження про людей завжди буде вводити мене в оману, а ставати на той чи інший бік — не вихід, якщо йдеться про вирішення конфлікту.
«В моєму житті є більше, ніж одна реальність»
Я збрехала б, якби сказала, що завжди дотримуюся балансу. Це складно, враховуючи характер роботи та її важливість для мене. В деяких випадках відсутність балансу майже призводить до втрати важливих стосунків у моєму житті. Але це питання постійного навчання та роздумів. Підтримка і розуміння моїх близьких неоціненні на цьому шляху. Навчитися слухати їх та їхні поради, а також намагатися бути якомога скромнішою, допомогло мені зберегти цей баланс.
Коли я вдома, насолоджуюся якомога більше і намагаюся нагадувати собі, що в моєму житті є більше, ніж одна реальність. Одна — безпечна домівка, де все знайоме. В іншій я поруч із коханою людиною. А третя — у відрядженнях у різних куточках світу, де також можу знайти значущі стосунки, але часто контекст є непередбачуваним, набагато складнішим, а іноді й небезпечним. Я роблю все можливе, щоб бути в сьогоденні й зосередитися на тому, де перебуваю.
На щастя, нині залишатися на зв’язку з сім’єю простіше, ніж будь-коли. Соціальні мережі, електронна пошта та дзвінки допомагають подолати фізичну відстань. Я часто ділюся фотографіями своїх вражень, щоб дати їм змогу зазирнути в мою іншу реальність. Я знаходжу радість у тому, щоб ділитися цими моментами, оскільки це спосіб тримати двері до тієї частини мого життя, де вони фізично не присутні, відчиненими.
«Люди є вершиною всього світлого і всього темного»
Людська природа — це сильна і суперечлива сила. Люди є вершиною всього світлого і всього темного. Цей образ прекрасний і приголомшливий; ми створюємо так само багато краси, як і руйнуємо.
Для мене більше сенсу має солідарність, а не співчуття. Співчуття для мене може означати вищість над тим, кому співчуваєш. Натомість солідарність дозволяє мені визнати себе рівною стосовно іншої людини, знаходити та визнавати сильні сторони й ресурси у роботі з людьми та громадами.
Емна Орбай, координаторка з управління персоналом: про здатність людей об’єднуватись та жіноче лідерство
«Коли отримала пропозицію поїхати в Україну, погодилася без вагань»
Я думала, що «Лікарі без кордонів» — це суто медична організація, але коли приєдналася до команди, зрозуміла, що медична діяльність спирається на широку підтримку з різних сфер. Відділ постачання забезпечує наявність необхідних ліків, медичних наборів та обладнання; відділ логістики керує переміщенням і безпекою; фінансовий відділ покриває операційні витрати, а відділ кадрів забезпечує наявність потрібних людей. На щастя, я стала частиною відділу кадрів та роблю свій внесок у діяльність «Лікарів без кордонів».
Після 10 років роботи в приватному секторі я понад п’ять років присвятила громадській роботі в місцевій організації, яку заснувала разом із друзями та родиною. Ми зосередилися на підвищенні обізнаності про екогромадянство і запустили нашу першу кампанію зі збору пластикових кришечок. Завдяки переробленню пластику ми змогли профінансувати придбання крісел колісних для людей з інвалідністю. Цей досвід допоміг мені усвідомити своє покликання: працювати заради благородної мети через гуманітарну діяльність. Після цього моєю метою стало приєднання до гуманітарної організації, й мене взяли на роботу в «Лікарі без кордонів» у жовтні 2016 року, а моє перше іноземне відрядження розпочалося у квітні 2017-го.
Після завершення процесу відбору та підтвердження статусу міжнародного співробітника «Лікарів без кордонів» ми отримуємо право на першу пропозицію про іноземне відрядження. За кожним міжнародним співробітником місії закріплюється менеджер із розвитку кар’єри, який допомагає забезпечити відповідність вакансій операційним потребам організації. Цей фахівець також обговорює уподобання та схильності, щоб допомогти спрямувати пошук.
Після завершення чотирьох відряджень на Близькому Сході та в Африці я прагнула дослідити нове середовище. Тому, коли отримала пропозицію поїхати в Україну, погодилася без вагань.
У своїй роботі координаторки з управління персоналом я гарантую, що «Лікарі без кордонів» мають потрібних людей у потрібному місці для ефективного виконання своєї місії.
«В основі роботи лежить турбота про людей та їхні потреби»
Я визначаю та впроваджую кадрову політику, допомагаю адаптувати її до законів країни та потреб проєкту. Наприклад, якщо зона бойових дій обмежує пересування персоналу, то моє завдання — коригувати набір персоналу та умови праці. Я стежу, щоб команди мали потрібну кількість фахівців із необхідними навичками. Якщо «Лікарі без кордонів» відкривають новий проєкт, допомагаю набирати й навчати медичний і допоміжний персонал. Моє завдання також — стежити за дотриманням прав і добробуту працівників. Наприклад, я маю бути впевнена, що люди отримують справедливу заробітну плату, мають відповідні робочі контракти та убезпечені на робочому місці. Стежу, щоб «Лікарі без кордонів» дотримувалися місцевого трудового законодавства під час найму та працевлаштування.
З мого досвіду роботи в «Лікарях без кордонів», особливо в Україні, успіх у сфері управління персоналом, та й взагалі в будь-якій ролі, зводиться до поєднання адаптивності, організованості та справжньої пристрасті до людей. Робота в гуманітарному контексті — це не лише процеси та політики; це підтримка людей, забезпечення їхнього добробуту та створення середовища, в якому вони можуть виконувати свою роботу найкращим чином.
Навички комунікації та розв’язання проблем є дуже важливими, але не менш важливою є емпатія. Чи то управління контрактами, чи то розв’язання кадрових питань, чи то координація роботи з різними командами — в основі роботи лежить турбота про людей та їхні потреби. Виклики виникають щодня, і стійкість є ключовим фактором, але по-справжньому корисною є неймовірна підтримка дивовижної та професійної команди. Робота поруч із відданими міжнародними та національними колегами, які поділяють ті ж зобов’язання та цінності, має вирішальне значення для подолання перешкод та спільного досягнення наших цілей.
«Бачити, як люди об’єднуються, — один із найпотужніших уроків цієї роботи»
Я мала можливість працювати з «Лікарями без кордонів» у різних складних контекстах. Підтримувала місію Туреччини в Сирії під час війни, працюючи з командами для надання допомоги постраждалим від конфлікту. Пізніше була частиною команди реагування на надзвичайні ситуації після руйнівного землетрусу, допомагаючи координувати зусилля з надання допомоги в неймовірно складний час. Також працювала у Сьєрра-Леоне та в Чаді, в регіоні Массакорі, де брала участь у гуманітарних операціях у віддалених районах із недостатнім рівнем обслуговування.
Завдяки цьому досвіду я зрозуміла, наскільки глибоко ми пов’язані між собою через нашу спільну людяність. Чи то в зонах конфліктів, чи то в районах, що постраждали від стихійних лих, чи то в громадах, що постають перед труднощами, спільною рисою є стійкість, співчуття та потреба в солідарності. Бачити, як люди об’єднуються, щоб підтримати одне одного — як у командах «Лікарів без кордонів», так і в громадах, яким ми служимо, — один із найпотужніших уроків цієї роботи.
Одне з найсильніших вражень від мого перебування в Україні — це спостереження за силою та стійкістю моїх українських колег. Багато з них — переселенці, вони втратили домівки та стабільність, але продовжують невтомно працювати. І цим демонструють неймовірну відданість підтримці інших у подібних ситуаціях.
Ще більше мене зворушила солідарність всередині команди — ті, хто залишився у своїх рідних регіонах, робили все можливе, щоб підтримати своїх колег-переселенців, пропонуючи не лише практичну допомогу, а й емоційну підтримку. Це потужне нагадування про те, що навіть за найскладніших обставин люди об’єднуються, щоб підтримати одне одного. Їхні мужність, відданість та людяність продовжують надихати мене.
«Раптові руйнування і загибель людей стали суворим нагадуванням про те, наскільки все крихке»
Я була в Україні 8 липня 2024 року, коли Київ зазнав бомбардування, унаслідок якого була серйозно пошкоджена дитяча лікарня і загинули невинні люди. Того дня у мене був день народження, я планувала відсвяткувати його з колегами, але в одну мить все змінилося. Раптові руйнування і загибель людей стали суворим нагадуванням про те, наскільки все крихке.
В одну мить люди втратили своїх близьких, відчуття безпеки й майбутнє, яке вони собі уявляли. Це був глибоко пронизливий досвід, який посилив реальність роботи в умовах війни, — як швидко може змінитися життя і як важливо цінувати кожну мить, підтримувати одне одного і залишатися відданими тим, хто цього потребує. Цей день назавжди залишиться в моїй пам’яті не лише через трагедію, але й через стійкість і солідарність, яку я побачила серед людей в Україні.
Приєднатися до команди «Лікарів без кордонів» — це чудовий спосіб змінити світ на краще, і ця можливість відкрита для жінок на різних етапах життя. Організація цінує різноманітний досвід і перспективи, і ви можете зробити значний внесок у виконання тієї чи іншої гуманітарної операції. Завдання можуть бути складними, але вони дають глибоке відчуття мети й можливість впливати на життя громад у всьому світі.
«Лікарі без кордонів» глибоко віддані справі розширення прав і можливостей жінок, організація пропонує їм рівні можливості для керівних ролей, засновані на заслугах фахівчинь. Багато жінок подолали значні бар’єри, такі як гендерні стереотипи та обмежувальні культурні норми, щоб стати лідерками та творчинями змін в організації та своїх громадах. Таке інклюзивне середовище гарантує, що жінки, незалежно від їхнього життєвого етапу, можуть будувати повноцінну кар’єру та досягати лідерських позицій у «Лікарях без кордонів».
