У видавництві «Дух і літера» вийшла книга спогадів Марти Дзюби — дружини літературознавця, шістдесятника Івана Дзюби — «Прожите і пережите».
Авторка розповідає про непросте життя родини з містечка Комарна в роки Другої світової та перші десятиліття після приходу радянської влади на Львівщину. Саме там маленька Марта Ленець виховувалася бабцею і дідом, бо її маму з сестрою засудили на вислання в Сибір, а тато через зв’язки з оунівцями був змушений емігрувати. Вступивши на фізичний факультет Львівського університету і переїхавши до Львова, вона познайомилася з Іриною Вільде, а через неї — і з «київською трійцею»: Вінграновським, Драчем, Дзюбою. Це знайомство стало важливою віхою в її житті.
Публікуємо уривок, присвячений українській письменниці Ірині Вільде.
Про Ірину Вільде, яка пише книжки і живе в тій самій камениці (вул. Максима Кривоноса, 33), що й моя тета Марійка, і її охороняє міліціонер (була депутатом Верховної Ради УРСР), я знала ще змалечку. Вже старшою зачитувалася її творами «Метелики на шпильках», «Б’є восьма», «Химерне серце», які були у нас вдома. А запам’ятала її з 1959 року, коли поступила в університет і переїхала жити до мами у Львів.
Ірина Вільде (Дарина Дмитрівна Макогон-Полотнюк) — відома письменниця, була не тільки сусідкою, а й доброю товаришкою мами і тети Марійки. Не було дня чи вечора, щоб Дарина Дмитрівна не «заглянула» до нас. Вечорами старше товариство любило грати в «бридж-ремі», на чай і карти приходив ще й сусід з сусідньої камениці — доцент-фармацевт пан Мельничук. До гри з молодшого покоління приймали тільки старшого сина тети Марійки Ігоря, адже він уже був «пан інжінір». Ні я, ні моя сестра участі в грі не брали: ще «засмаркаті» бути в старшому товаристві, але чай після розваги пили всі разом, і це були дуже цікаві й веселі чаювання. Дарина Дмитрівна була надзвичайно веселою (пам’ятаю її щирий сміх) і дотепною в товаристві.
Я дотепер згадую інтерес до тогочасного життя цих трьох жінок (Вільде, мами і тети), доля яких — у кожної по-своєму — була дуже й дуже нелегкою. Думаю, що товариство мами, тети, і атмосфера, яка була в нашій сім’ї, були для Вільде тією нішею, де вона могла трохи забутися і заховатися від своїх усіляких домашніх і недомашніх негараздів та складного тогочасного літературного життя. «Знову мушу їхати до Києва, кланятись київським хруням, щоб дали дорогу “Cестрам”», — йдеться про роман «Сестри Річинські», який, незважаючи на хрущовську відлигу, дуже тяжко пробивався до читача, зазнавав серйозних цензурних втручань і тільки згодом, в 1965 році, одержав Шевченківську премію; а нині це — класика української літератури. Подібні проблеми, як відомо, мали багато письменників того часу. Люди з різними характерами по-різному ховалися від реальності. В Ірини Вільде був спосіб, відповідний її неординарній, а в чомусь навіть химерній вдачі. Це — веселі, майже дитячі побутові витівки, часом на грані «фолу», в колі близьких людей. (Цим вона подібна до Сергія Параджанова.) Декілька її жартів для прикладу.
Вільде: «Чогось так сумно, треба придумати щось веселе. Чому Мельничукова ніколи не прийде з Мельничуком до нас на карти? Давайте напишем їй анонімку». І починає писати в такому дусі, ніби до Мельничукової звертається дуже приязна до неї людина, якій крається серце, коли бачить, як її чоловік майже кожен вечір ходить до тих трьох відьом з-під Кривоноса, 33 (мала на увазі себе й своє товариство). Далі на всі лади ганить тих трьох відьом і вихваляє Мельничукову, радить їй повести чоловіка до окуліста — може, в нього є більма на очах, — або піти до якоїсь ворожки, бо ті відьми, видно, щось поробили її чоловікові. Я добре запам’ятала зміст цієї анонімки, бо була присутня, коли її писали, і ще мусіла витримати «іспит», щоб не проговоритися, коли п. Мельничукова прийшла до нас, читала цю анонімку і перебирала сусідів — хто б то міг так негарно написати про Вільде, тету і маму.
Писала також анонімного листа до польського журналу Przekrój, коли там порушували тему, таку невинну в наш час і шокуючу тоді: заклик до жінок не носити бюстгальтери. Лист був від імені старшої пишногрудої пані і містив відмінні з її чоловіком погляди на проблему, підняту в журналі. Здається, пропонувався варіант «ні вашим, ні нашим»: одна грудь вільна, а друга в бюстгальтері. Інший епізод. Верталася Дарія Дмитрівна з якоїсь літературної зустрічі, де їй подарували багато квітів, а тета Марійка допомагала їй нести ті квіти додому. Йшли вони Академічною вулицею (центр Львова, вона офіційно називалася проспектом Шевченка, але для всіх львів’ян була Академічною), поки Дарія Дмитрівна не зайшла в магазин, а тету попросила почекати поряд. Раптом з магазину вийшли декілька людей і підійшли до тети, щоб купити квіти. Тета зразу зрозуміла, що це якийсь жарт Вільде, і назвала дуже високу ціну. Виявилося, що Вільде зайшла до магазину і голосно сказала продавчині: «Подивіться, які гарні квіти продає біля вашого магазину якась жінка, і то майже задарма!».
Якось вони втрьох — Вільде, тета і мама — з сином тети Олегом ішли на Кайзервальд (нині парк «Знесіння») робити фотографії (Олег робив гарні любительські фотографії). Репліка Вільде: «Ви не просто робитимете нам знимки, ми будемо йти, і коли траплятиметься якийсь файний пан, ми будемо ніби ставати коло нього, а ви, пане інжінір, у той час клацайте — дивитимемося на реакцію». З тієї прогулянки в мене є фотографії, щоправда без «пана».
Ще одна витівка Вільде: — Ольго, — до моєї мами, — давай вберемося як жінки легкої поведінки, Олег зробить нам знимку, і ми пошлемо в Америку з запитом про роботу. Така фотографія теж є в нашому архіві.
Іншим разом Вільде запросила на гостину коло своїх друзів і декількох чи то незаміжніх, чи то розведених жінок, сказавши їм, що приїхав з Америки «кавалер», син мільйонера українського походження, який ні слова не розуміє по-українському, але його батько поставив йому умову, що він мусить одружитися з українкою, бо інакше буде позбавлений спадку. Гості можуть говорити за столом все що хочуть, тільки повинні бути приємними, часто всміхатися до нього. Роль американця виконував Олег Терпиляк (мій двоюрідний брат), який на той час приїхав до Львова у відпустку з Сибіру, де працював у Колпашевській геофізичній експедиції. Високий, стрункий, красивий, у вечірньому костюмі з метеликом, він справив на жіноче товариство щонайкраще враження. Його роль полягала в тому, що він мав слухати, що говорять, і чемно всміхатися, коли товариство сміється. Олег, мабуть, розійшовся з фахом, бо був дуже добрим актором.
Спочатку все йшло досить стримано, але після кількох келишків вина і провокативних розмов Дар’ї Дмитрівни, в компанії «язики розв’язалися». Особливо гострослівною була відома львівська піаністка Марина Крих, яка не зовсім толерувала багатого американця. Олег все це вислуховував з дуже чемною усмішкою майже весь вечір. І уявіть собі ту реакцію гостей, коли раптом «американець» узяв у руки келишок і гарною українською мовою став дякувати товариству за чудово проведений час.
Дарина Дмитрівна була байдужою до одягу, не надавала найменшого значення своєму зовнішньому вигляду. Про це між друзями ходили анекдоти. Наприклад, йшли ми разом з нею вниз по вулиці Кривоноса (по цій вулиці, як правило, ходили на роботу співробітники Львівського телецентру, який містився на Високому Замку), а назустріч нам — один із режисерів телецентру, молодий і завжди дуже елегантний Роман.
Зупинилися, перекинулися кількома словами, а тоді він нахилився до Вільде й тихенько на вухо їй щось сказав. На це Дарина Дмитрівна відступила пів кроку назад, виставила вперед ногу і: «Агі! Він не має на що дивитися, аж на мої майтки! Коло мене молоде гарне дівчатко, а він на мою ногавку дивиться! Фе, Романе!» — і щирий сміх. Мушу пояснити ситуацію. В той час імпорту не було, а радянська промисловість випускала трикотажні панталони, або як у нас говорили — майтки. Чомусь вони були в основному синього або зеленого кольору, з довгими ногавками, що закінчувалися ґумкою яка часто розривалася, і та ногавка звисала. Чомусь чим більший об’єм у бедрах, тим довша ногавка. Дарина Дмитрівна постійно мала проблеми з тими ногавками — була повненька, але невисока. «Ольга, — до моєї мами, — їду до Києва, поможи попідшивати ті дурні майтки, щоб не мала за них встиду». В нас навіть ходив такий анекдот, що нібито Ів Монтан після відвідин Москви зробив у Парижі виставку радянської білизни під гаслом: «чому в СРСР немає сексу».
Ще один випадок — в Трускавці, в пансіонаті «Нафтуся» Спілки письменників України. Одночасно в тому пансіонаті відпочивали Ірина Вільде, Дмитро Павличко, Ростислав Братунь, Наталя, дружина Фелікса Кривіна, і ще одна адвокатка, дружина когось із білоруських письменників. У Трускавець за кілька днів мала приїхати Марія Терпиляк, яка раз у рік відвідувала Трускавець, щоб пити «Нафтусю», і завжди винаймала житло в однієї і тієї ж господині. Її хата була неподалік від нашого пансіонату. Одного дня Вільде каже мені: «То завтра вже приїздить твоя тета, ходім до тої господині, встелимо Терпиляковій дорогу». Прийшли до тієї господині. Вільде з ангельським виглядом щось розпитує її про життя, мнеться, вибачається, здалеку запитує, чи до неї збирається пані Терпилякова, чи давно вона її знає… Каже, що їй дуже незручно, але вона як добра жінка радить не брати пані Терпилякову на мешкання. Здивована господиня запевняє, що добре її знає, але Вільде продовжує: пані Терпиляковій щось тепер таке пороблено, що вона водить хлопців (а теті вже було під 70!), а ще: вона любить красти якісь дрібнички, тому з нею не буде спокою. На це господиня, дивлячись на нас як на якихось аферисток, попросила покинути її дім. Вільде була задоволена! Приїхала тета. Звичайно, господиня негайно їй розповіла про візит якоїсь аферистки з молодою жінкою. Та легко здогадалася, хто це був. Я ж відразу прибігла до тети, і господиня, побачивши мене, впізнала одну з відвідувачок, їй стало дуже незручно, що не змогла впізнати Ірину Вільде, адже Вільде була відомою в Галичині і її впізнавали на вулицях. Ми посміялися з її вигадки.
Тета вирішила гідно відповісти. От в обідню пору, коли всі жителі маленького письменницького пансіонату зібралися на відпочинок, вона прийшла, попросила в чергової викликати Ірину Вільде в коридор. Я про цю сплановану «акцію» знала заздалегідь, тож чекала в коридорі. Вільде вийшла і моментально зорієнтувалася, що зараз щось буде, бо в іншому разі тета б просто зайшла до неї в номер. Одним словом, тета звинувачувала Вільде в тому, що та втекла зі Львова з її чоловіком, і переховує його тут, у пансіонаті. Вільде божилася, що цю жінку бачила вперше, що поняття не мала, хто вона така, не пускала її до свого номера, просила захисту в свідків цієї історії, пустила сльозу… Найбільш активною в захисті Вільде була адвокатка з Мінська. Дехто стояв розгублений. Дмитро Павличко відразу все зрозумів. І тільки коли чергова вже почала набирати номер міліції, обидві розсміялися і сказали, що тепер вони квити. Свідки черговóї «авантюри» Вільде теж посміялися і не ображалися за це.
