«Неможливо описати, як це — не мати права голосу у власному житті». Уривок з історичного роману Емі Гармон «Дівчина на ім’я Самсон»

текст
08.04.2025
634 переглядів
2 хв на читання
«Неможливо описати, як це — не мати права голосу у власному житті». Уривок з історичного роману Емі Гармон «Дівчина на ім’я Самсон»

У центрі історичного роману «Дівчина на ім’я Самсон» американської письменниці Емі Гармон — історія дівчини, яка прагне свободи, незалежності та права обирати власний шлях. Головна героїня Дебора Самсон зростає в родині, де було десятеро хлопчиків, і змалку стикається із суворими обмеженням для жінок, але знаходить у собі відвагу порушити встановлені правила.

Щойно почалася Війна за незалежність США, двадцятирічна Дебора зважується на відчайдушно сміливий крок: вступає до лав Континентальної армії, вдаючи із себе чоловіка. Та окрім боротьби за волю країни, Дебора мусить оберігати свою головну таємницю. І це стає ще складніше, коли в її житті з’являється кохання.

Роман «Дівчина на ім’я Самсон», що вийшла у видавництві Vivat, базується на реальній історії Дебори Семпсон (або Самсон) із Массачусетсу — жінки, яка під іменем Роберта Шертліфа служила в армії. Емі Гармон художньо осмислює цю біографію, аби порушити важливі теми — гендерної нерівності, суспільних очікувань і сили жіночого голосу.

Публікуємо уривок.

 

3 січня 1827 року

Дорога Елізабет,

Сьогодні ти постійно у моїх думках. Настав новий рік, хоча, підозрюю, що для мене він буде останнім. Тепер я частіше занурююся у спогади, ніж живу сьогоденням: хоча я нерідко переповідала фрагменти своєї історії, та жодного разу не записала її цілком, від початку до кінця.

Багато з того, про що я думаю написати, тобі добре відомо, але хочу присвятити свої записи твоїм дочкам. І своїм дітям. І прийдешнім поколінням дівчаток, які ще не з’явилися на світ.

Один газетний репортер, Герман Манн, — він називає себе «романістом» — довго розпитував мене, маючи намір написати книжку, і я сподівалася, що він викладе мою історію так, як я її розповіла. Але деякі речі неможливо пояснити, зокрема чужій людині. Нотатки містера Манна навряд чи передають те, що мені довелося пережити; щоб збагнути, чому я зробила той чи інший вибір, потрібно знати перед­ історію. Ось чому правильніше буде, якщо я сама напишу про все, нехай навіть цим травмую особливо чутливі серця.

Я давно до такого звикла.

Записи, які я вела в останні роки Революції, надто уривчасті та короткі, але ті події закарбувалися в моїй пам’яті, і я переживаю їх уві сні знову і знову. Здається, ніби то було інше життя, відгомін якого досі зі мною, у моїй плоті та моїх нащадках.

Я думала, ніщо не може бути гіршим за те непримітне, болісне животіння, яке я вела. А ще боялася, що війна закінчиться, і я проґавлю свій єдиний шанс на визволення. Та як виявилось, я побачила більше кровопролиття, ніж могла витримати. Я бачила, як гинуть хлопчики й плачуть дорослі чоловіки. Я бачила, як перемагає боягузтво, а хоробрість дає тріщину. І дізналася, чого вартують мрії, — зблизька і на власні очі.

Якби я знала про це раніше, то могла б уникнути всього цього: болю в нозі та ціни незалежності — моєї власної та нашої країни. Але тоді б я не зустріла його. І не пізнала б себе по-справжньому.

Люди запитують мене, чому я це зробила. Містер Манн теж постійно повертався до цього питання, але я просто не знала, що відповісти. Така відповідь вимагає розуміння цілісної картини. Усе, що я знаю, — це те, що якось у мені зародилося бажання, яке зростало і вкорінювалось, аж поки зросло настільки, що притлумити його означало б витравити з моєї душі надію. А надія — це те, що допомагає нам жити.

Якби я була гарнішою і не такою високою, можливо, у мене були б інші мрії. Я неодноразово замислювалася над цим. Як часто зовнішність визначає наші прагнення та пориви! Цікаво, наскільки вплинула на моє життя моя зовнішність.

Мене назвали на честь матері, а її, своєю чергою, на честь біблійної пророчиці Дебори. Але мені не хотілося ставати пророчицею.

Мені хотілося бути воїтелькою, як Яїль — жінка, яка вбила могутнього воєначальника й визволила свій народ з-під гніту й утисків. Але передусім мені хотілося звільнитися. У п’ять років я вже була сама в цьому світі. У вісім — стала обслугою для вдови, яка ставилася до мене гірше, ніж до собаки.

У десять років мене віддали в найми до фермера, доки мені не виповниться вісімнадцять. Неможливо описати, як це — не мати права голосу у власному житті, бути залежною від інших і бути самотньою. Я була дитиною, коли мене віддали в служниці, але це справило на мене неабиякий вплив, запалило в душі вогонь обурення та протесту, який мені так і не вдалося погасити.

Можливо, саме тоді я стала солдатом.

Можливо, саме тоді все й почалося.