Емі Гармон — сучасна американська письменниця, журналістка, авторка дев’ятнадцяти романів у різних жанрах, багато з яких стали бестселерами та отримали нагороди. Її книжки перекладені понад 20 мовами світу.
У видавництві «Лабораторія» вийшла книжка «Перша дівчинка» — фентезі про королівство Сейлок, на землях якого вже понад два десятиліття лежить страшне прокляття. Перед смертю, народжуючи позашлюбного сина майбутнього короля, знехтувана і покинута матір Бера, сказала свої останні слова: «Віднині в Сейлоку не буде дочок». І, занурюючись у темряву, забрала все світло з собою.
Відтепер порятунок країни ліг на плечі сироти Бера — велетня, що виріс серед Хранителів, обдарованого надлюдською силою і добрим серцем, та Альби — першої дівчинки, народженої за майже десятиліття, яка кинула виклик самому королю — жадібному і жорстокому правителю, що збудував свій трон на брехні, вбивствах і зраді. Бер — її охоронець, опікун, найкращий друг, довірена особа і найбільше кохання… Та чи існує спосіб зняти прокляття так, щоб не знищити самих себе?
Публікуємо уривок.
Даґмар шукав тихо, проглядаючи все навколо, поки просувався серед дерев — він мав бути вже близько, й відчайдушно прагнув покликати сестру на ім’я. Він нікого не бачив у своїй обителі, не побачив нікого за цілий ранок, але все ще мовчав. Було так тихо. Ані цвірінькання, ані дзижчання. Жодної пташки на деревах, жодна тваринка не стрибає по гіллю над головою. Він зупинився та вслухався у тишу. З-за дерев ліворуч почувся тихий стогін, і Даґмар кинувся на звук.
Дездемона мала саме такий вигляд, як у видінні — сиділа під деревом, наче її посадив туди Локі, бог глузування та безладу, щоби надурити його.
— Дез? — прошепотів він, раптово зупинившись, не бажаючи зробити ще крок. Поділ її сукні був просякнутий кров’ю, а руки дивно схрещені на грудях. Повіки дівчини затремтіли й трохи піднялися, заплющились, а потім знову слабо розтулились.
— Даґ, — проскиглила вона, і Даґмар наблизився, мов увійшовши до свого видіння.
— Ти поранена, — схвильовано сказав він.
— Ні. Не поранена.
— Ти в крові!
Розмова була безглуздою. Він роками не бачив сестри, і ось вона сиділа в калюжі крові в Храмовому лісі. Даґмар не питав, як вона тут опинилась, і вона не пояснювала. Поки ні. Вона просто спостерігала наближення брата, тримаючи руки так, як роблять жінки, коли хочуть прикрити свої груди. Він раптом подумав, чи не побили й не зганьбили її. Але коли підійшов ближче, стало зрозуміло, що ховала вона не груди. Вона прикривала дитину. Немовля настільки маленьке й закривавлене, наче несправжнє. Дездемона послабила зав’язки на сукні й притиснула дитину до себе, натягуючи одяг на маленьке тільце.
— Це мій син, брате, — сказала вона. — Я принесла його тобі.
Її голос був слабкий, але блакитні очі, такі схожі на його, проникливо сяяли на блідому обличчі.
— Мені? Дездемоно, я хранитель!
— А я — твоя сестра і єдина людина, яка тебе любить, — її голос був жорсткий, навіть жорстокий, але він обірвався, і жінка здригнулася, хитаючи головою наче у боротьбі за свідомість. — І ти — єдина людина, яка любить мене.
— Хто батько дитини?
Повітря пронизав плач, і Даґмар зрозумів, що у видінні він чув дитину, а не сестру. Плач був настільки сильний та гучний, що геть суперечив розміру й стану немовляти.
— Його батько — Банруд з Бьорна, — зізналася Дездемона.
— Чому ти не пішла до нього?
Банруд був молодим вождем Бьорна, який зайняв місце після смерті батька, і вже став впливовою людиною. Даґмар і Дездемона знали Банруда з дитинства. Їхні батьки воювали разом та іноді один проти одного. Обидва були воїнами. Обох дуже поважали. Але Беренд, батько Банруда, був вождем свого клану, а Дред з Дальфіса — ні. У Дреда не було майже нічого, крім характеру та меча. Беренд мав набагато більше й ніколи не дозволяв Дреду про це забути. Даґмар подумав був, чи Банруд так само не дозволяв Дездемоні про це забути, чи змусив він її повірити, що та стане дружиною вождя, щоб тільки відкинути, як солдатську повію.
— Я пішла до нього. І мене прогнали, — простогнала Дездемона, і Даґмар зрозумів відповідь, якщо не всю історію цілком.
— Як ти сюди дісталась?
— Верхи. Тут поруч мій кінь. Десь. Я не могла їхати далі. Дитина вже просилася.
— Ти була одна?
— Одна, але з дитиною в мені.
— Дездемоно, — важко зітхнув Даґмар. — Чому, сестро? Чому тут?
— Ти маєш забрати його, Даґмаре. І ти маєш назвати його Бер. На честь клану його батька. Бер… бо він буде настільки ж могутній, як ведмідь, на честь якого названий.
Даґмар упав навколішки біля сестри та витягнув кинджал, готовлячись накреслити руни зцілення на землі, у крові, яку вона пролила, народжуючи дитину. Він мав її вилікувати. Вона мала піклуватися про сина.
— Ні, братику, — прошипіла вона. — У мене є своя руна.
Сіруватий відтінок розповзався губами та щоками жінки, але вона витягла власний кинджал з поясу на талії. Даґмар дивувався, як вона лишається при тямі. Крові витекло стільки, що земля під коренями дерева була просякнута нею, наче це воно кривавило.
— Не можна, Дезі. Це заборонено. Тільки хранителі можуть використовувати руни.
— Я вмираю, — кинула Дездемона. — Хто покарає за вчинок?
Даґмар поморщився, але сестра продовжила, і лезо почало рухатися по землі, поки вона говорила.
— Я любила його, — зізналася жінка.
— Банруда?
— Я любила його, і це стало його обтяжувати. Він понад усе хотів влади. Такий, як його батько. Він хотів бути королем. Він одружиться з донькою короля Анселя. Він думає, що так отримає авторитет, а вона народить багато синів. Але мій син буде єдиною дитиною Банруда.
Тремтячою рукою вона намалювала ще одну руну, яку Даґмар не впізнав спочатку.
— Банруд знову відмовиться від нього. А з цією відмовою — зречеться усього Сейлока. Спасіння прийде через мого сина, і тільки через нього.
Дитя знову заголосило, і з цим плачем Дездемона почала занурюватися в себе — втрата крові знесилювала. Даґмар обійняв її, безпорадний. Його щоки були вогкі, зір помутнів, і він притиснув губи до її волосся, прагнучи, щоб вона припинила говорити. Слова сестри були кровним прокляттям найміцнішого кшталту, адже пролита кров була її життєвою силою, а смерть запечатала б пророцтво. Коли Дездемона знову заговорила, її голос перетворився на благенький шепіт, але лезо продовжувало вирізувати лінії на мокрій землі.
— З нас знущаються. Нас використовують. Нами торгують і від нас відмовляються. Але люблять нас дуже рідко. Так тому й бути. Віднині в Сейлоку не буде дочок, яких ви всі могли б любити.
