— Я сьогодні півтори години паркувалась. Виходила — дивилась, — розповідаю Насті.
— Ти — молодець! За рік будеш паркуватися, як боженька, — відповідає, — а я тобі нагадаю, і ти усміхнешся.
Рік потому вночі мені приходить повідомлення від Насті, я бачу його вже зранку. Там скрин із цього ж листування. І я усміхаюсь.
Я сама склала іспит з водіння у 21 рік, у 2011-му — взимку, по снігу, на механіці, ніколи не маючи досвіду навіть спостереження за кермуванням. Тоді не було можливості вчитись й тим паче складати на автоматі — лише механіка. Пам’ятаю, як у листопаді 2010-го я сіла за кермо «ланоса» й інструктор сказав: «Витискай зчеплення». Я не знала, що таке зчеплення, не знала, де які педалі, й взагалі не розуміла, як влаштована машина. У мене в сім’ї автівок не було. Сергій Олександрович здивувався: «Доведеться вчити тебе з нуля». Ну а як ви думали?
Перші занять шість я їздила, вчепившись у кермо й відчуваючи, як педалі під ногами рухаються самі, — підстраховував інструктор. Далі стало легше. В січні я вже тупцяла під районним МРЕВ (зараз сервісні центри МВС України — прим. DIVOCHE.MEDIA) в очікуванні посвідчення. Я єдина з групи склала без хабаря — не принципово, просто грошей на хабар не було.
Першу машину купила 13 років потому, раніше не було ані потреби, ані бажання кермувати. У мій 21 самостійно складений іспит був неабияким досягненням. У 35 виявилось, що їздити власною машиною — це іспит на адекватність, який ти складаєш щодня.
За кермом власного авто перед тобою постає безліч дилем, і те, як ти їх вирішуєш, говорить яка ти людина. Не лише хороша чи зла, тупа чи розумна, а й просто — втомлена, налякана чи невпевнена в собі.
Їздити автівкою — класно, та, виходячи з дому, я запитую себе: чи можу сьогодні скористатись транспортом? І якщо так — йду на метро. Перші місяці я завжди обирала машину замість метро. Але коли одного ранку прокинулась без лячної думки: «О боже, це ж машиною їхати», зрозуміла — тепер можна повертатись до метро. Зрештою, громадський транспорт все одно становить приблизно чверть всіх моїх поїздок. Машиною соватись не обов’язково.
Ще одне мірило адекватності водіїв — паркування. Вибачте, але за паркінг у центрі міста треба платити. Всім. Щоразу стаючи десь у синеньку розмітку, тиснучись до бордюру, рівняючи машину й складаючи дзеркало, щоби водіям лишалось ще більше простору для проїзду, я не розумію, чому мушу обходити припарковані на тротуарі корита.
За цей рік я з’ясувала, як багато людей думають, що їм всі винні: не ставати в правий ряд, коли їдеш прямо, швидше повертати ліворуч — буквально проскакувати, щоби люди позаду теж проскочили, пускати з другорядної на головну, різко гальмуючи на швидкості, бо їм треба, поступатися лівим рядом, коли їдеш із максимально дозволеною швидкістю, а вони підтискають та блимають тобі вслід.
Мені не шкода стати лівіше, якщо на світлофорі є зелена стрілка, а мені прямо. Але, якщо я вже стою в правій, бо так склалось, — я не змушена кудись сунутись і не треба мені сигналити. Так, я теж хочу швидше повернути ліворуч, але я оцінюю, як швидко їде зустрічка. І вона їде швидко. І ще, ми мусимо пропустити пішоходів, — чомусь «повертальники ліворуч» на це геть не зважають. І так, я завжди пущу з другорядної, якщо потік щільний, але якщо їду швидко і за мною немає машин, — треба почекати, а не нахабно пертись, не дивлячись.
Ніхто не може одразу, з першого разу або завжди їхати класно, рівненько, за всіма правилами й узагалі ідеально. Ніхто не може з першого, а то й навіть з десятого разу запаркуватись паралельно, коли позаду сигналять машини. Ніхто не мусить робити щось для вас, якщо це не передбачено правилами.
Ще я зрозуміла за цей рік, що люди поспішають. Вони так поспішають, що їздять у місті швидше за 70 кілометрів на годину (на мою думку, і 70 для міста — багато). Вони так поспішають, що сигналять, якщо ти трохи завтикала на світлофорі. Так поспішають, що в темряві блекауту їдуть, не гальмуючи на пішохідних переходах. Та я теж люблю витиснути педаль акселератора десь на трасі. Але ж не у місті.
Я не розумію задоволення від перегонів на дорогах — ані як водійка (адже це гра ціною в життя), ані як мешканка вулиці, де водії влаштовують ці забави. Мій перший вчитель в автошколі казав, що правила дорожнього руху писалися кров’ю. Не брехав.
Натомість я обожнюю пропускати людей. Коли швидкість дозволяє, завжди пригальмую і пущу людину з другорядної — когось, хто давно блимає поворотником, когось, хто очевидно тупить і не може влитись у потік. Люблю, коли пропускають мене.
Обожнюю чемних водіїв, тих, хто паркується за правилами, тих, хто їздить акуратно, тих, хто бачить далі смуги дороги й керма — пішоходів, тварин на дорозі, інші авто, транспорт, розмітку, знаки, десятки метрів попереду. Обожнюю водіїв, які обирають громадський транспорт, якщо це можливо.
Я із задоволенням дивлюсь, як жінки вправно паркуються. Щоразу, коли бачу пані, яка — довго чи швидко — всунула машину у вільне місце, виходить із неї — задоволена, знервована або навіть байдужа — завжди їй усміхаюсь. Паркуватись важко.
Мені досі складно даються поїздки на СТО, там мій телефон якось підозріло пікає і списує багато грошей, мені досі лінь мити машину, я досі не можу нормально стати між двома машинами при перпендикулярному паркуванні.
Але я страшенно люблю цей рік — за всі дороги містом і за містом, за всі смішні моменти, за всіх людей, до яких їздила і яких возила, за те, скільки місць ми відвідали із собакою, за нову аудіосистему й улюблену музику всюди, за відкриті вікна, за те, як бігла в мороз до автівки, щоби швидше зігрітися, за те, скільки в ній було розмов, за вечори, коли глушиш двигун і ще трохи сидиш. І думаєш: «Це моя машина».
