Скульпторка Ольга Рапай-Маркіш виліпила з глини та розписала фарбами унікальний світ, де переплітаються українська та єврейська міфологія, театр і особисті переживання. Добре впізнавані за стилем керамічні персонажі художниці іноді усміхнені, іноді сумні, але завжди яскраві та емоційні. Важко здогадатися, що доля авторки цих кумедних фігурок була драматичною. Історія її життя проливає світло на джерела натхнення та умови формування цього фантастичного світу.
DIVOCHE.MEDIA поспілкувалося з донькою художниці Катериною Миколаївною Рапай та мистецтвознавицею Оленою Павлівною Корусь про збереження культурної спадщини Ольги Перецівни та нові виставкові проєкти, а також розповідає, як склалася доля однієї з найвідоміших українських скульпторок.
Історія народження та раннє дитинство Ольги Рапай-Маркіш
Майбутня художниця народилася у 1929 році. Її мати, Зінаїда Борисівна Йоффе (Шнітман у дівоцтві) походила з єврейської родини. У 1920–1930-ті вона працювала перекладачкою та редакторкою у харківських видавництвах. Там Зінаїда Борисівна познайомилася з єврейським поетом та письменником Перецом Давидовичем Маркішем, що писав на їдиші. Між парою зав’язалися романтичні стосунки під час роботи над українським перекладом повісті Маркіша «Товариші кустарі», що вийшла друком у 1930 році у видавництві «Книгоспілка». Так з’явилася на світ Ольга Маркіш, яку рідні називали Ляля.
Зінаїда Йоффе та Перец Маркіш не були одружені та розірвали стосунки ще до народження доньки. В одному інтерв’ю Ольга Перецівна пояснювала, що мати не захотіла жити з батьком, бо «не змогла йому пробачити, що він звертає увагу на безліч жінок, що не дають йому проходу» (тут і далі цитати вказані за збіркою «Ольга Рапай-Маркіш: життя і творчість», «Дух і літера», 2018). Втім батьки майбутньої художниці підтримували дружнє спілкування, а Перец Давидович завжди навідував доньку, коли була можливість.
Ранні роки дитинства Ольга Перецівна провела з бабусею Хаєю та дідусем Ісаєю-Бером Шнітманами у Гуляйполі Запорізької області. Вони спілкувалися українською та на їдиші. Дідусь добре знав Святе Письмо та розповідав маленькій Олі біблійні історії. У сусідньому українському селі дівчина могла побачити розписи хат. Образи народних розписів та персонажі дідових розповідей через багато років проявилися у її творчості.
Репресії проти вітчима, матері та батька Ольги Рапай-Маркіш
Тим часом Зінаїда Борисівна продовжувала своє навчання у Харкові й здобула фах мовознавиці-діалектологині. Вона знала 14 мов і професійно займалася перекладом із п’яти з них. За неймовірне знання діалектів української мови Зінаїду Борисівну близькі прозвали «місис Хіггінс» — за прізвищем героя п’єси «Пігмаліон» Бернарда Шоу, де професор фонетики Генрі Хіггінс за вимовою міг визначити походження будь-якого англійця.
У літературознавчій та мовознавчій спільноті Харкова Зінаїда Йоффе познайомилася з мовознавцем та перекладачем Борисом Даниловичем Ткаченком. Обоє вже мали дітей від попередніх стосунків, прагнули сімейного щастя та за кілька років вирішили одружитися. У 1935 році подружжя переїхало до Києва, де Борис Ткаченко продовжував викладати українську мову, а Зінаїда Йоффе займалася перекладами та редагуванням. У цей час Олю забрали від дідуся з бабусею. Родина Ткаченка і Йоффе жила у Києві в будинку на вулиці Інститутській, на місці якого зараз розташований другий вихід із метро «Хрещатик».
«Це були мої найкращі роки, бо вітчим дуже багато уваги мені приділяв. І бавився зі мною, і малювали ми разом, і казки пригадували», — згадувала скульпторка.
Сімейне щастя тривало недовго. У 1937 році почався Великий терор, під час якого репресували громадян, не придатних для будівництва комунізму.
«Коли всіх почали хапати, щодня на вулиці хтось ридав, щодня у когось забирали тата або маму, і ці маленькі діти виходили на вулицю і ридали. А ми, всі діти, стояли навколо, ми все розуміли, глибоко співчували, але ні пари з уст ми не вимовляли, бо не вміли сказати те, що відчували. Але нас об’єднували спільне співчуття і розуміння цієї величезної біди», — розповідала художниця в інтерв’ю.
Бориса Ткаченка заарештували 1 листопада 1937 року. Його звинувачували в причетності до «антирадянської української націоналістичної терористичної організації». Свою роль зіграла його участь в упорядництві «Українського правопису» 1928 року, який вже у 1933 році заборонили, бо нібито був скерований на штучний відрив української мови від російської. Багато зі співавторів цього правопису були репресовані у різний спосіб. Вітчима Ольги розстріляли наступного дня після арешту.
Зінаїда Борисівна розуміла, що скоро прийдуть і за нею, як дружиною «зрадника батьківщини». Вона встигла передати маленьку Олю Перецу Маркішу, який приїхав до Києва. Протягом 10 років таборів та заслання матері Ольга жила у родині батька у москві, оточена літературною елітою, у 1941–1943 роках — в евакуації у Ташкенті, знову в оточенні членів Спілки письменників. У московській квартирі батька часто проводили поетичні вечори, діти багато читали. І цей потяг до читання зберігся в Ольги Перецівни на все життя.
У 1947 році із заслання повернулася Зінаїда Йоффе, а вже наступного року почалися арешти членів Єврейського антифашистського комітету, яких звинувачували в «єврейському буржуазному націоналізмі». У січні 1949 року заарештували й Переца Маркіша як члена цього комітету. Тим часом почалися повторні заслання тих, хто вже повернуся з таборів. Щоб вберегти Зінаїду Йоффе від нових репресій, родичі з Уралу забрали її до себе.
Переца Маркіша стратили у 1952 році. Загалом за цією справою розстріляли 13 людей, решта — 97 членів комітету — були ув’язнені на різні терміни. Вже у 1955 році вироки було скасовано через відсутність складу злочину, а всіх засуджених реабілітували.
Але поки не помер Сталін, машина репресій встигла проїхатися катком і по родинах засуджених. У лютому 1953 року відправили на заслання до Сибіру як «члена родини зрадника батьківщини» Ольгу, яка тоді була студенткою п’ятого курсу Київського художнього інституту (тепер Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури України — прим. DIVOCHE.MEDIA).
«Два типи прийшли за мною прямо на заняття з ліплення. Коли я побачила їх, одразу зрозуміла — адже я пережила 1937 рік. […] В осінньому пальті, у туфлях, з авоською, руки у пластиліні, я і пішла», — згадувала художниця в інтерв’ю.
Заслання до Сибіру та повернення
Менш ніж за місяць після арешту Ольги, 5 березня, помер Йосип Сталін, а вже 27 березня було підписано указ «Про амністію» для ув’язнених на термін до п’яти років. Перегляди деяких категорій вироків продовжувалися й надалі. Ольга Перецівна кілька разів зверталася до місцевої канцелярії кдб, але щоразу отримувала відповідь про справедливе покарання — заслання на 10 років.
До арешту в Ольги почалися стосунки зі студентом того ж скульптурного факультету Миколою Рапаєм. І розпач від розставання із коханим не менше засмучував Ольгу, ніж приниження та поневіряння заслання. За кілька місяців Микола та Зінаїда Борисівна змогли приїхати до Ольги у Сибір. У сільраді села долгій мост красноярського краю Ольга та Микола одружилися. За спогадами Ольги Перецівни, у цьому поселенні жило багато українців, висланих із політичних причин. Зокрема, вона познайомилася там із художником-бойчукістом Кирилом Гвоздиком, якому була вдячна за добре ставлення. Йому пощастило уникнути долі багатьох учнів художника Михайла Бойчука, розстріляних за звинуваченнями у шпигунстві та націоналізмі, як і їхнього вчителя. Гвоздик зостався живим, але натомість провів у таборах 15 років.
З часом Ольга Рапай отримала можливість змінити місце проживання та переїхала до Казахстану, де на засланні перебувала її мачуха Естер та брати Давид і Симон Маркіши. Там у 1954-му народилася їхня з Миколою донька Катерина.
Того ж року Ольга Рапай отримала можливість повернутися із заслання. У 1956-му закінчила Художній інститут та одразу отримала пропозицію працювати на Київському експериментальному кераміко-художньому заводі.
Навчання, вплив інших митців на створення стилю Рапай-Маркіш
«Мама дуже любила малювати. Бабуся любила малювати. У мами навіть була книжка, яку бабуся намалювала і написала для неї власноруч, ще будучи у таборах і засланнях», — каже DIVOCHE.MEDIA донька скульпторки, художниця Катерина Рапай.
Розпис шибок в український народній хаті був яскравим дитячим враженням скульпторки, про яке вона згадувала багато років по тому в одному з інтерв’ю. Маленька Оля пішла з бабусею Хаєю у гості до її подруги в українське село, де звернула увагу на шибки, на яких були намальовані троянди та дівчата. «Коли я це побачила, то подумала, що нічого кращого у світі нема. Хто це чудо зробив, я тоді не подумала спитати, бо дуже мала була. Потім німці прийшли й знищили все те село, спалили. Все було із землею зрівняно», — розповідала Ольга Перецівна.
Вже у дорослому віці художниця знов відчула натхнення від народного мистецтва. У фільмі «Світ Ольги Рапай-Маркіш» в архівному інтерв’ю художниця згадує про знайомство під час роботи на заводі з народними митцями — керамістом Федором Олексієнком, художницею Марією Примаченко, майстринями петриківського розпису Вірою Павленко і Галиною Павленко-Черніченко — та свої враження від їхньої творчості.
«Народне мистецтво всеосяжне. Якщо подивитися на твори народного мистецтва з іншого боку глобуса, вони будуть дуже близькі [до нашого]. Тому що це той єдиний хід, що надає максимальне вираження формі», — пояснює Ольга Перецівна у тій розмові.
Катерина Рапай розповідає, що все життя читання було для її матері постійним джерелом натхнення: «Читала класичну й античну літературу, поезію. Для батьків альбоми з мистецтва були заміною можливості ходити по музеях світу».
Ольга Перецівна зізнавалася в інтерв’ю, що всі заробітки витрачала на книги. Вона неоднократно згадувала випадок, коли пішла до букініста біля московського готелю «Метрополь» та за 120 рублів придбала альбом «Кераміка Пікассо». За радянських часів це був середній місячний заробіток.
За часів навчання Ольги в інституті студентам-художникам на лекціях не розповідали про сучасне західне мистецтво, бо вважалося, що воно «загниває». Згадувалися лише старі майстри, які вкладалися в академічну систему. Натомість студенти були вимушені вивчати ідеологічну частину радянського життя і складати заліки й іспити з цих предметів. Втім Ольга пропускала цю інформацію повз вуха. «За спеціальністю я старалася, бо мені було цікаво. А все інше — марксизм-ленінізм, навіть історія мистецтв — ні, нічого з цього мені не було потрібно. Я не знаю, чому мене Бог від цього всього беріг. Якось я прослизнула», — згадувала Ольга Перецівна в інтерв’ю.
Інтерес до народного одягу та моди
Ще одним проявом потягу до народного мистецтва в Ольги Рапай-Маркіш стала її цікавість до українських строїв. Її донька Катерина Рапай зауважує, що Ольга Перецівна вивчала народну вишивку та традиційний одяг різних областей України: «Я навіть розшукала альбом, де вона робила копії ілюстрацій з наукових книг, присвячених історії українського одягу».
У професійній діяльності скульпторки цей інтерес відобразися у кількох серіях порцелянових жіночих фігурок. У 1961 році — «Гуцулка», «Галичанка», «Станіславка», «Харків’янка», «Подолянка» і «Полісянка». У 1965 році вийшла мала етнографічна серія. Також цей інтерес проявився в окремих порцелянових композиціях — «Коломийка» (спільно з Миколою Рапаєм), «Солоха та дяк», «Українці, що танцюють» та інших.
Для доньки Ольга Перецівна пошила український народний костюм, у якому дівчинка відвідувала святкові заходи у дитсадку.
«В мене зберігся цей костюмчик. В дитинстві такі речі сприймаєш як належне, а коли я вже дорослою роздивилася, з чого мама його пошила, відчула культурний шок. Моя вишиванка була зшита з дуже старої, неймовірної краси полтавської вишивки. Вишивка була біла із вкрапленнями кольору. Керсетку з блакитного оксамиту мама пошила за кроєм справжньої керсетки. Дуже вдало підібрала тканину для плахти. І з того ж блакитного оксамиту зробила фартушок, який вона вишила жовтим бісером», — розповідає Катерина Рапай.
Вишита сорочка була для Ольги Перецівни важливою частиною української культури. У 1985 році вона купила та подарувала доньці вишиванку з нагоди захисту диплома, коли Катерина закінчила ленінградський театральний інститут. Пізніше, вже за часів незалежності, Ольга Рапай-Маркіш й сама часто носила вишиту сорочку як урочисте вбрання: збереглося кілька фотографій з виставок художниці, на яких вона у вишиванці.
Художниця не була байдужою до моди. Про це розповідала в інтерв’ю газеті «Факти» дослідниця історії українського фарфору Людмила Романюк-Карпинська: «Оксана Жникруп (подруга Ольги Рапай-Маркіш та художниця Київського експериментального кераміко-художнього заводу — прим. DIVOCHE.MEDIA) та Ольга Рапай мали бездоганний смак, одягались гарно та стильно, отож, тема моди у їх творчому доробку невипадкова. […] Чимало жінок шили вбрання у кравчинь або в ательє, обираючи фасони у модних закордонних журналах, які теж були дефіцитом. Та й знайти у продажу модну тканину було завданням не з легких. Отож, часто вбрання перешивали та навіть перелицьовували».
У 1960-ті в Ольги Рапай-Маркіш була серія фігурок «Модниці», в яких відобразилася жіноча мода тих часів та інтерес художниці до неї. Тема моди також проявилася у серії «Пляж», яка містить ще й автопортрет художниці: в одній із фігурок пляжниць Ольга Рапай-Маркіш зобразила себе.
«Я записувала спогади художника-графіка Олександра Губарєва, з яким Ольга Рапай також дружила. Він зробив фото, де Ольга саме в таких окулярах і в такій хустинці [як у статуетки], тобто впізнається одразу, що це вона», — розповідає у коментарі DIVOCHE.MEDIA експертка з порцеляни, мистецтвознавиця Олена Корусь.
Свобода творчості у власній майстерні
У 1967 році Ольга Перецівна пішла з Київського експериментального кераміко-художнього заводу. Спочатку працювала у майстерні свого чоловіка Миколи Рапая на вулиці Стрілецькій, потім отримала власну майстерню у цехах на вулиці Перспективній (тепер вулиця Ігоря Брановицького).
«Ймовірно, Ольга Рапай відчула за понад десять років роботи на заводі, що вона вичерпала для себе цей різновид творчості. І дійсно, не було дуже багато свободи: кожний твір затверджували на художній раді, він мав пройти і заводську художню раду, і художню раду Тресту, щоб бути дозволеним до виробництва», — пояснює Олена Корусь.
У власній майстерні Ольга Рапай-Маркіш починала з робіт більш реалістичного вигляду або стриманої стилізації, притаманній її творчості періоду порцелянового заводу.
«Я бачила, як потихеньку вона звільнялася від усього того і прийшла до відчуття неймовірної внутрішньої свободи. Кераміка для неї була шляхом до свободи», — розповідає Катерина Рапай у першому випуску відеопроєкту, присвяченому ювілею Національної бібліотеки для дітей, інтер’єр нової будівлі якої оздоблювала Ольга Перецівна у 1978 році.
Найчастіше Ольга Рапай-Маркіш працювала з малими скульптурними формами. Але саме у період вільної творчості почала співпрацювати з архітекторами та створювати керамічні панно для інтер’єрів і фасадів громадських споруд. Олена Корусь зауважує, що у радянському союзі сюжетні панно у різних техніках використовувалися для оздоблення будівель від 1960-х років, що створило певний тренд.
Навіть далекі від культурного життя столиці кияни знайомі з цією стороною творчості Ольги Рапай-Маркіш. Велике керамічне панно з розписом можна побачити на фасаді будинку Національних творчих колективів на бульварі Тараса Шевченка, 50–52. Відвідувачі Національної бібліотеки України для дітей, що розташована на вулиці Януша Корчака, 60, можуть роздивлятися деталізовані казкові сюжети в інтер’єрі бібліотеки. У 2023 році було відновлено керамічне панно, створене у 1980-х роках для готелю «Братислава», а у 1990-ті демонтоване та пошкоджене приватним власником. Проєкту відновлення панно у 2023 році присвятили виставку «Сила крихкості» у Національному музеї народного декоративного мистецтва України.
Клоуни, блазні та маскарад
Одна з найулюбленіших тем художниці у кераміці почалася ще на заводі порцеляни — це клоуни та інші артисти. Для Київського експериментального кераміко-художнього заводу вона створила портретні фігурки Олега Попова, Чарлі Чаплина, Марселя Марсо в образі Біпа та інших. У стінах її власної майстерні ця тема стала однією з основних та розвилася до вічного маскараду з блазнями, персонажами комедії дель арте, артистами у масках тварин та тваринами, одягнутими як люди.
«Скоморох, блазень — вони вільні. Вони можуть сказати що завгодно сильним світу цього. Абстрагований тип, і бачте, — я не роблю йому ніякої зачіски. Адже зачіска дає конкретику, а мені потрібно, щоб це була людина взагалі. І я роблю його лисим», — пояснювала в одному з інтерв’ю образи своїх героїв Ольга Перецівна.
Улюблений робочий одяг Ольги Перецівни — тільник. Невідомо, чому вона обрала його: чи то був діалог із персонажем міма Марселя Марсо, або художником Пабло Пікассо, або це було просто зручно. Втім, більшість автопортретів у фантазійних композиціях Ольги Рапай-Маркіш впізнаються саме за цим предметом її гардероба. Ось вона серед дивної публіки «Корабля дурнів», ось всередині композиції «Хорошії гості у мене…» за столиком, ніби у своїй майстерні, — і всюди задумлива та сумна серед галасу маскараду.
Авторські підписи: Рапай та Рапай-Маркіш
Дослідники та колекціонери порцеляни називають художницю за прізвищем чоловіка — Ольгою Рапай. Рапай вона була за паспортом після заміжжя. Під час роботи на заводі художниця підписувала свої авторські екземпляри як «О. Рапай». Це можна побачити на нижній частині скульптурного портрета народної артистки урср Лариси Архипівни Руденко. На тиражних фігурках не вказувалося авторство її робіт, як і інших художників. Хоча у публікаціях про виставки цих робіт згадувалися прізвища авторів.
Останнім часом у назвах видань та статтях про художницю частіше вказується подвійне «Рапай-Маркіш». Саме у період роботи у власній майстерні, у 1970-х роках, Ольга Перецівна почала використовувати ініціали для підпису робіт. Інколи вона вплітала свій автограф у розпис речей, але найчастіше ставила підпис знизу, на дні фігури. Її фірмові переплетені «ОРМ» можна побачити на обкладинці книги «Ольга Рапай-Маркіш: життя і творчість», що вийшла друком у видавництві «Дух і літера» 2018 року. Ймовірно, підпис був ознакою того, що в умовах власної майстерні вона відчула себе самостійною авторкою.
Хоча Ольга Перецівна завжди намагалася уникати йменуватися художницею, а свої роботи не хотіла називати мистецтвом, вочевидь підпис і буква «М» у ньому для неї були важливі. Використанням ініціалів подвійного прізвища вона могла наголосити, що пам’ятає своє походження та трагедію родини Маркішів.
Чого варта її робота: Як оцінюються твори жінок-художниць, порівнюючи з чоловіками
Повернення скульптур та майбутня доля творчого спадку Рапай-Маркіш
Перелякана бабця у капелюсі та хусточці обережно притискає до себе півника та кудись крокує разом із ним та козою. Як і більшість персонажів Ольги Перецівни, кумедна бабця викликає водночас і посмішку, і співчуття. Почуття тривоги за своїх близьких українці змушені проживати щодня, і тому робота набуває актуальності. Ця зворушлива керамічна композиція — одна з улюблених серед робіт художниці для її доньки Катерини.
«Найбільш символічна фігурка з цієї збірки. Невідомо, куди і звідки вона біжить, але вочевидь, вони — біженці», — каже жінка та розповідає історію керамічних біженців.
У лютому-березні 2025 року композиція з бабцею, півником та козою повернулася до Києва після тривалої подорожі разом з іншими роботами Ольги Рапай-Маркіш. Скульпторка створювала їх у 1970–1980-ті роки та дарувала доньці, яка того часу навчалася у ленінграді та час від часу приїжджала до Києва. Мамині твори допомагали Катерині Миколаївні відчувати зв’язок із домом та облаштовувати затишок в орендованих квартирах. Після подій 2014-го Катерина Рапай повернулася в Україну на постійне проживання. Але 51 керамічна робота — дарунки матері — залишалися у петербурзі. У 2022 році друзі та близькі Катерини Рапай запакували та відправили скульптури з росії до проміжної країни.
«Дуже довга дорога маминої кераміки могла закінчиться драматично. Спочатку колекція пройшла розмитнення у проміжній країні. Потім потрібно було зробити українську експертизу творів мистецтва, щоб підтвердити, що вони є культурним надбанням України. Мені допомогли розібратися з цим питаннями голова громадської організації “Культура та спадщина України” Ірина Цициліна, експертка з митних послуг Ірина Герасімова та мистецтвознавиця, зберігачка фондів музею Тараса Шевченка Юлія Шиленко. Я безмірно вдячна кожній з цих жінок за велику допомогу», — каже Катерина Миколаївна.
Свого часу донька художниці планує зробити виставку повернених творів, але поки що не має чітких проєктних рішень. Також зараз Катерина Миколаївна працює над упорядкуванням та вивченням архіву Ольги Перецівни, який може бути цікавим як фахівцям, так і широкій аудиторії. Адже доля мисткині охоплює найбуремніші роки історії України, що мають безпосередній вплив на сьогодення.
