Українська метеорологиня та телеведуча Наталка Діденко випустила книжку спогадів «Тролейбус номер 15. Подорож у близьке минуле», що дає можливість зануритися в атмосферу Києва через призму особистих історій авторки. Ці прості й відверті, щемкі, теплі, сповнені доброго гумору розповіді немов переносять у минуле, дають можливість пригадати студентські роки й час дорослішання, зустрічі з друзями, маленькі радощі й великі досягнення.
З часом змінюються назви вулиць, міняється темпоритм життя, врешті змінюємося ми самі, а тролейбус їде тим самим маршрутом і запрошує нас у мандрівку — в подорож у близьке минуле.
Книжка «Тролейбус номер 15. Подорож у близьке минуле» незабаром вийде друком у «Видавництві Старого Лева» у серії «Біографії і мемуари (Нон-фікшн)».
Публікуємо уривок.
Кафе «Ротонда» в Парижі
Той аромат недосяжного Парижа з Печерського універмагу на зупинці «Площа Лесі Українки» я пам’ятаю й досі.
А те, що Париж — недосяжний, нас тоді якось не бентежило.
Бо в радянські часи більш імовірно було злітати в космос, як я вже казала, ніж потрапити в Париж.
Звичайно, якісь закордонні поїздки траплялися, і я навіть знала людей, які були за кордоном, проте йшлося лише про туристичну путівку в Болгарію чи Польщу. Іноді до цього списку приєднували Румунію або Югославію.
Отримати чи купити подібну путівку було справою винятковою, хіба за якісь профспілкові успіхи або протекцію.
Пам’ятаю, як в Гідрометцентрі, у рідному відділі метеорологічних прогнозів, де я тоді працювала, ледь не побилися за путівку в Болгарію.
Туристична подорож у Румунію чи тодішню Югославію взагалі була для обраних щасливчиків. Адже на той час Югославію прирівнювали майже до капіталістичних країн з відповідними нашими уявленнями та недосяжними у соцтаборі матеріальними мріями.
Навіть валюту дозволяли мати вкрай своєрідно: на Румунію можна було міняти 300 доларів, а на Югославію — 30 доларів. І хоча дехто вмів приховати в потаємних місцях нелегальні зайві долари, усе ж це могло мати дуже неприємні наслідки, тому обмежувалися дозволеним.
Проте спритність і підприємливість радянських людей вражали іноді навіть їх самих — унаслідок якоїсь неймовірної економії на їжі (консерви, сало, зварені кип’ятильником страви в готельному номері) народ із подібних подорожей привозив просто валізи всілякого добра, а особливо югославського.
Не уявляю, що було б, якби хтось у той час поїхав у Париж…
Та й мрією Париж тоді, у 70–80-х роках, ніколи не був, бо як можна мріяти про те, чого немає? Ну, тобто воно, це місто, ніби й було, але ж зоряні галактики також існували, але ти чітко знав, що ніколи там не опинишся.
У той період нам із подругою Свєтою потрапила на очі маленька сіра книжечка Іллі Еренбурга «Люди, роки, життя».
Не заглиблюватимуся в дискусії про особистість Еренбурга, про те, як і наскільки він продався або не продався НКВС чи як тоді це називалося, зараз зовсім не про це.
Часом буває, що талант сумним чином поєднується зі слабкою або підлою натурою.
У цій книжечці Еренбург неймовірно яскраво описав період життя паризької богеми, яка тусувала у знаменитому донині паризькому кафе «Ротонда», що на Монпарнасі.
Ну, як колись наш гастроном на вулиці Заньковецької або «Кулінарка» на Хрещатику.
Там, у «Ротонді», у різний час сиділи, укурювалися тютюном і чимось іще іншим, пили свій вічний абсент, вино, закохувалися, скандалили, мріяли, хапали натхнення, ділилися плітками, створювали свій «фейсбук», обмовляли одне одного, підставляли, підтримували, їли цибульний селянський суп Архипенко, Пікассо, Шагал, Кандинський, Аполлінер, Волошин, Ахматова, Маяковський, Шанель, Гемінґвей, Фітцджеральд, Сіменон, Ленін, Троцький, Сутін, іще величезна кількість різних та знаменитих на весь світ людей, а також мій улюблений Модільяні.
Кажуть, що в «Ротонді» Амедео (як же це гарно) Модільяні за оплату свого супу малював людям портрети.
Словом, це була тусовка вічно голодних геніїв.
Коли СРСР розпався і народ з України почав шастати за кордон, я якось спокійно сприймала розповіді щасливчиків, які там побували, та коли заходила мова про Париж, напружувалася. Бо ніколи й ні від кого не чула про «Ротонду».
Минали роки, Свєта вийшла заміж і виїхала з Києва значно ближче до Парижа, в Алжир, але «Ротонда» так і не стала нам доступнішою. Кордони були відкриті, однак часу та грошей частенько не вистачало.
І ось нарешті настала в моєму житті та мить, коли квитки на літак у Париж були вже в кишені.
Ми їхали до любих кумів на хрестини, ми летіли до омріяного міста-символу, ми думками ще в літаку гуляли всілякими Люксембурзькими садами, Монмартром та Єлисейськими полями, але особисто я летіла в «Ротонду».
Я так і сказала чоловікові: поки не побуваю в «Ротонді», додому не повернуся.
Про Париж я зараз пропущу, бо багато хто його вже знає краще, ніж рідні Батурин, Кінбурнську косу, Канів, Мигію, Асканію-Нову, обсерваторію «Білий слон», Криворівню, Святогір’я, Соледар, Умань чи Качанівку…
І ось, віддавши належне Лувру, д’Орсе та Версалю, ми почали шукати мою «Ротонду».
До слова сказати, наші парижани про неї майже нічого не знали і не чули. Це як кияни, які не купаються у Дніпрі.
…Уже трохи змучившись від пошуків, ми зупинилися на монпарнаському перехресті, я крутила головою навсібіч, тут мене хтось торкнув за плече і спитав: «Оце твоя “Ротонда”»?
Я повернулась і побачила її.
Парижани, звичайно, нічому вже не дивуються, але цього разу все перехрестя почало приглядатися в той бік, куди я простягала руки і кричала щось дуже радісне.
Столик на веранді «Ротонди» наповнився рожевим вином, зеленими оливками в оливковій олії і прованських травах, а мене все ще трусило.
Я почала ходити по кафе і з дурнуватою усмішкою примовляти: «Модільяні, Модільяні». Бо там якраз на стінах висіли репродукції картин Модільяні.
Смаглявий офіціант занепокоївся і з улесливою посмішкою спитав щось на кшталт: «Мадам щось бажає?». «Та нічого, мерсі, — кажу, — просто ось же Модільяні, “Ротонда”».
Він розгубився ще дужче, сказав «Момент!» і кудись утік.
За мить з’явився поважний старший пан серйозних розмірів, викапаний Александр Дюма. Він усміхався приємніше, але також занепокоєно запитував: «Мадам?».
А я, усміхаючись, знову повторювала вже йому, показуючи на картини: «Модільяні!».
Метрдотель так поблажливо почав пояснювати, що на стінах висять копії, а не оригінали. Я йому на всіх мовах світу також пояснювала, що все розумію, але ж це — Модільяні, «Ротонда»!
І тут до нього дійшло.
Він розплився в чарівній усмішці, якась приязнь усього Парижа втілилася в ньому, і я побачила, що він мене нарешті зрозумів.
Як дві усмішки за секунду можуть трансформуватися — від поблажливої до найсердечнішої та найпривітнішої.
Метрдотель поводив мене по кафе, ми піднялися з ним на другий поверх, він навіть відчинив двері в окремий кабінет, щоб показати інтер’єр, там сиділи відвідувачі, він сказав їм чарівно pardon і тихенько причинив двері.
А потім ми душевно пили рожеве вино, на паперових серветках бачили відтиски автографів усіляких геніїв, які там бували, і хоча тоді закордонний мобільний зв’язок був страшенно дорогим, але я подзвонила Свєтці в Алжир. Сказала їй, що зараз сиджу в нашій «Ротонді», і вже аж тоді заплакала.
