Сьогодні моїй доньці роблять операцію — аденотомію, або по-простому — видалення аденоїдів, на додачу ще й шунтування — вставлення трубочок у барабанні перетинки, щоби з вушок витік слиз. Наша палата на диво чиста й затишна, всього на два ліжка. Хоча ні, це не диво. Лікарню щойно відремонтували, відкрили оновлене відділення отоларингології лише два тижні тому. Тут ще нема типових лікарняних запахів, які щипають нюх і продираються у далекі закапелки пам’яті. Але моя пам’ять все одно відкочується назад — услід за спогадами про той час, коли роль дорослої була не моя, а мамина.
Колись я лежала у лікарняній палаті на вісім ліжок, а то й більше. Мені було шість — на рік менше, ніж моїй доньці зараз. Моя права барабанна перетинка уже була настільки замучена отитами, що частина її витекла гноєм на подушку, промочивши ватку у вусі, ватку навколо вуха і тоненьку бавовняну шапочку. Я поволі втрачала слух, а в моєму вусі поволі наростав дзвін.
Так було не завжди. Лиш періодами. Можливо, я реагувала на надто гучні звуки. Або ж це ставалось після надмірного розумового навантаження. Проте в певний момент я відчувала тонкий високий звук, що набирає обертів у моєму правому вусі. Я переставала ловити слова, які мені хтось говорив. Але майже ніколи не видавала себе. Здається, про цей дзвін у вухах знали лише мої найближчі. Часом він ставав рятівним. Слухова вада, що відвертає від чогось більш неприємного.
Я проводила експерименти. Хитала головою, щоб потому відчути, як змінюється амплітуда коливань мого дзвону. Я привласнила собі цей дзвін. Він наповнював цілу мою голову вібраціями. Завдяки йому я впевнювалась у проминанні часу. Бо, зрештою, мій внутрішній, але такий справжній згук таки заспокоювався, вколисував свою тривогу. І я свою разом із ним. Мені подобалось. Я почала любити цей стан, який наче відділяв мене від інших людей і від їхньої реальності. Дозволяв відчути себе іншою.
У мої шість років ми їхали зі Львова до Києва, щоб зробити мені пластичну операцію на вухо — поставити штучну барабанну перетинку. Але закінчилось усе тим, що мені видалили аденоїди — власне, це була перша необхідна процедура. Проте наступну операцію ми провели аж за 10 років. У 1990-х через відгуки від інших пацієнтів батьки переживали, що барабанна перетинка може не прижитись. Але у 2000-х все здавалось значно безпечнішим: успішність операції була вищою. І ми знову їхали до Києва — вже певні, що мій слух вдасться відновити.
За те десятиріччя я втратила слух на 60 відсотків. Коли мені треба було щось почути, я повертала голову праворуч, прислухаючись лівим вухом. Шепоту правим не чула. І так само голосу в телефоні. Відтоді у мене й досі залишився рефлекс підіймати слухавку на лівий бік. Слухати секрети на ліве вушко. Розмовляти з кимось, ідучи з правого боку. А ще я таки навчилась непогано грати на піаніно, хоча початково мені казали, що музикальний слух у мене слабенький. Я успішно закінчила музичну школу з класу фортепіано, бо любила це.
Пам’ятаю кількох сусідок з палати. Особливо ту, що розповідала, як їй залетіла у вухо муха та так і не вилетіла звідти, спричинивши запалення, а тоді й втрату слуху. Це звучало тоді для мене, п’ятнадцятирічної, надзвичайно страшно. А ще гіршим видавалось те, що після операції її привезли до палати із повністю поголеною головою, хоча мало обійтись лише маленькою виголеною смужкою за вухом. Операція була надто складною, і хірурги повинні були дістатись її мозку. Боже, як же я боялась, що мені також виголять моє довге густе волосся! То була моя краса, на яку опиралась для підліткової впевненості. Я була геть не готова її позбутись.
На щастя, таки не позбулась. Перед тим як мене покотили на лікарняному візку в операційну, одна із медсестер чи санітарок вклала мені в руки образочок. Коли все скінчилось і мене везли назад, друге, що я перевірила — образочок досі був біля мене. А перше — щойно мені вивільнили праву руку, я помацала свою голову, і, коли пальці відчули прохолодний жмут моєї коси, я заспокоїлась.
І от сьогодні я повторюю зарадні рухи своєї мами. Їй тепер можна розслабитись і пірнути в переживання, їй тепер не обов’язково дбати про навколишню метушню, домовленості, правила, ліки й решту. І вона постає переді мною іншою, може, навіть справжнішою. Вона сильно нервує, серце її надто пришвидшується і поколює. Вона забуває номер палати й напрямок із лікарняного кафе до нашого відділення. Тепер роль дорослої — моя. Я зібрана. Я зарадна.
Не знаю, чому так. Та мені надважливо бути для своїх дітей такою мамою, що завжди знатиме, як допомогти, а навіть якщо не знатиме, то знайде, у кого дізнатись. І, може, це теж не до кінця я. Може, я справжніша — це та, яка потопає у переживаннях і відгуках на світ, яка більше спостерігає, ніж діє. Але я опановую цю, іншу, роль. І, здається, в мене навіть непогано виходить.
Це нічого, що після повернення додому я впадаю у майже летаргійний сон від виснаження. Я перейшла свій маленький Еверест, тепер можна спочити.
Що наше життя продовжується у наших дітях — така тривіальна фраза, не хочеться її волокти за собою, як важкий міх картоплі. Я більше думаю про вплив, який тече крізь нас, помітно і непомітно, та всотується у душі наших дітей. Наші смаки у мистецтві й літературі. Наші звички. Спосіб спілкування з іншими. І ще наші жарти. Усе це виростає з нас і проростає в них, як вусики кущів суниці, що тягнуться по землі й розширюють межі свого охоплення. Історія має тяглість. Навіть якщо поодиноке життя незначне, його вплив сягає когось далі. Усе, що я можу в цьому житті, — це говорити від свого імені. Але моя історія проростає далі.
