Ліна завжди жила за чужими правилами: її нудна рутина похвилинно розписана нареченим, який прагне перетворити кохану на зразкову домогосподарку і матір майбутніх дітей. Тож не дивно, коли доля підкидає Ліні шанс усе змінити, вона ризикує — і з головою пірнає у невідомість: яхтовий тур, нові знайомства, дрібка інтриг і привабливий капітан, зустріч з яким перевертає життя догори дриґом. І все складається ідеально, аж доки минуле не нагадує про себе незагоєними ранами, що змушують Ліну остаточно обрати: пристрасний короткочасний роман чи справжні стосунки? І головне: чи варте кохання того, щоб зректися заради нього найважливішого — самої себе?
Роман «Усі персонажі вигадані. Або ні», що незабаром вийде у видавництві «Лабораторія», розповідає про боротьбу з тиском оточення, сміливість виборювати власне щастя і любов. Насамперед — любов до себе.
Авторка роману — сучасна українська письменниця, маркетологиня Юлія Лаба. Активну письменницьку діяльність вона розпочала у перші місяці повномасштабного вторгнення, коли разом із донькою повернулася в рідне село на Хмельниччині. Вже у 2024 році взяла участь у літературному колективному печворку «Босорка», що потрапив до Книги рекордів України. «Усі персонажі вигадані. Або ні» — перший роман авторки.
Публікуємо уривок.
Я зупинилася перед великою неоновою вивіскою, щоб трохи віддихатись. Серце гупало так, що аж відлунювало десь у черепі. Хоч би не зомліти. Я повільно видихнула й зайшла у невеличку кав’ярню біля залізничного вокзалу.
— Пані Тетяно? — звернулася я до жінки, що сиділа за маленьким круглим столиком біля вікна.
Темні дрібні кучері підфарбовувало світло неону, що пробивалося крізь великі шибки. На вигляд їй не було й сорока. Вона здавалася такою звичайною у розтягненому сірому светрі й водночас такою особливою у своїй заклопотаності та впевненій поставі. Якоїсь миті я зловила себе на думці, що хочу бути нею.
— Таня, — виправила вона, обдарувавши млявою усмішкою.
Сказати, що ця усмішка вселяла надію, було б дуже оптимістично. Я потиснула тонкі пальці й сіла навпроти, похнюпившись. Ця темноволоса панянка з витонченим аристократичним носиком поставить мене на місце. Ми обидві знаємо, що я своїми рецензіями потрощила на щебінь три книжки «Папірусу». Тож цілком можливо, що зараз вона натякне, щоб я не пхала носа до чужого проса. Або щось гірше, типу як у фільмах: нагнеться до мого вуха й прошепоче: «Якщо ти не припиниш писати свої нісенітниці, то ризикуєш втратити кілька пальців». Ось тобі й маєш, сходила на зустріч «задля цікавості».
Натомість Таня просто вказала мені на вільне місце, запропонувавши сісти.
— То ви і є та сама Кіра Шо? — вона ніби не говорила, а видихала слова, та я чомусь вперше подумала, який же дурнуватий вибрала собі псевдонім.
— Тією самою я себе точно не назвала б, — нервово всміхаючись, відповіла я.
— Либонь. У видавничих колах про вас говорять. А українські автори вас навіть трохи бояться. Кожен хоче потрапити в топ «Дайте ще!», — Тетяна зробила паузу й відпила зі своєї чашки. — І кожен боїться побачити своє ім’я в «Бідні мої очі», — я глитнула голосніше, ніж хотілося. — Та й видавництва не вельми раді, коли їхні автори потрапляють до цієї рубрики.
Ну ось, зараз і почнеться. Жінка говорила повільно, навіть кволо, та в моїй голові все одно промайнула думка, що вона може переламати мені пальці, тож про всяк випадок я прибрала руки під стіл.
— Ви філологиня за фахом?
— Ем… — я затнулася, бо дійсно трохи її побоювалася. — Архітекторка.
— Цікаво, — сказала Тетяна, хоч знуджений вираз її обличчя свідчив про протилежне.
Редакторка поглянула на мене так, ніби поставила якесь запитання й очікувала відповіді. Мої пальці інстинктивно потягнулися до грудей, але медальйон сховався під кількома шарами одягу.
Я опустила руку.
— Чому б це архітекторці братися за книжки?
Цього разу я чітко почула запитання, однак гадки не мала, що відповісти. До того ж Тетяна стала уважно розглядати свої нігті, а я підозрювати, що запитувала вона не мене. Та хтось же мусив відповісти. А її кутикули здавалися не надто говіркими.
— Я роблю це не з примусу, якщо ви про це, — спробувала віджартуватися я, однак Тетяні, схоже, було не смішно. Вона лиш відірвала погляд від своїх пальців і перевела його на мене. І зробила це так повільно, що я мимоволі замислилася, як взагалі вони з Рією змогли порозумітися? Дивно, що моя подруга не заговорила її до смерті.
— Я люблю писати. І читати люблю. А ось критикувати, якщо чесно, не дуже. «Бідні мої очі» — то ідея головного редактора, а не моя, — я глибоко вдихнула, сподіваючись, що разом із киснем в мій організм надійде трохи відваги. — Якби моя воля, я б усіх хвалила. Критикувати — не складна наука. Я можу розмазати по стіні всі бестселери і навіть класиків, — Тетяна так вирячила на мене свої банькуваті очі, що я побоялася, чи не булькне одне з них в її ж каву. — Бо це просто. Назви генія божевільним — і не помилишся.
Я врешті стулила рота й дуже шкодувала, що не зробила цього раніше, десь після «люблю читати». Брови Тетяни поповзли догори зі швидкістю сонних слимаків.
— Назви генія божевільним і не помилишся, — повторила вона. — Як влучно.
Це сарказм? Зітхнувши, Тетяна подивилася крізь мене відсутнім поглядом. Ми довго мовчали. Може, вона про мене забула?
— То яка мета нашої зустрічі? — врешті не витримала тиші я і сховала руки в кишені пальта.
Жінка кілька разів кліпнула.
— Та-а-ак, — протягнула вона, — нагадайте ваше справжнє ім’я?
— Ліна.
— Точно, Ліна, — кивнула вона, клацнувши пальцями в повітрі. — Отже, Ліно, тут така справа. До нашого видавництва надійшло кілька дуже перспективних рукописів. Серед них — серія детективних романів, на які ми покладаємо великі надії.
— І ви хочете, щоб я не чіпала цих романів? — обережно запитала я. Ну аякже!
— Якраз навпаки, — жінка так високо підняла плечі, що підборіддя повністю пірнуло в широкий комір плетеного светра.
Я на мить остовпіла, але, підкоряючись логіці безумства, кивнула, мовляв, продовжуйте.
— Я хочу, щоб ви прочитали їх першою. Ще до початку нашої роботи над ними. Прочитайте і… Як ви там казали? — насупившись, Тетяна постукала вказівним пальцем по столу. — Розмажте по стіні!
— Перепрошую? Ви хочете, щоб я розмазала по стіні рукописи, на які ви покладаєте великі надії? — дурнуватий смішок вийшов гучнішим, ніж я хотіла. Кілька відвідувачів озирнулося на нас.
— Не публічно. Лише для мене. Я хочу бачити розгорнуту рецензію. Хочу, щоб ви докопалися до кожного персонажа, до кожної події, діалогу, слова. Хочу, щоб ви зробили те, що зробили з «Курортом». Як там було? — і вона взялася цитувати мою статтю з екрана свого ноутбука: — «Головна героїня, яка нібито є професійним детективом, діє так, ніби ніколи не стикалася зі справжніми розслідуваннями. Її поведінка — це випадкові імпульсивні рішення, а не дії слідчого, який хоч трохи знається на своїй роботі». Це ж те, що треба!
У мене пересохло в роті. А Тетяна перейшла до суті:
— Тільки, Ліно, цього разу мені потрібна не просто критика, мені потрібні пропозиції для вдосконалення рукопису. Ви це зможете?
Замість відповіді я розвернулася й голосно попросила баристу зробити мені капучино. Потім мовчала, аж поки мені його не принесли. Щосекунди я боялася, що Тетяна просто встане та піде. Та вона не рухалася, навіть кліпала рідко. Цілком імовірно, що вона взагалі не помітила цієї паузи.
Я відпила з чашки й дістала із сумки свій нотатник-скриню.
— У процесі читання в мене іноді виникають ідеї, — говорила я, гортаючи записи, аж поки не знайшла сторінки із заголовком «А що як…», обведеним кольоровими гелевими ручками.
На якусь мить я відчула себе школяркою. Дурнуватий пафосний псевдонім, блокнот із цитатами, думками та історіями з життя. Милі стікери, малюнки в кутиках. Вклеєні листівки, які хотілося залишити на згадку. У розділі «Фінанси» я навіть приклеїла один долар, на якому домалювала маркером шість нулів.
Намагаючись ігнорувати раптовий приплив сорому, я все ж розвернула нотатник до Тетяни й тицьнула пальцем у сторінку.
— Це не завжди пропозиції до сюжету, — сказала я. — Іноді це просто ідеї на кшталт «такого ще не було». Але якщо вже ви заговорили про «Курорт», то ось.
Жінка схилилася над блокнотом і стала читати. Кілька разів вона видала тихе «хм», і зрештою:
— От щось таке мені й треба.
Я спантеличено закліпала. Сумніви вовтузились у голові, як хробаки в черешнях. Я не зможу. Це ж не просто якісь там статті для розважального порталу. Це серйозна робота. Це, бляха, робота редактора! А хіба я схожа на серйозну редакторку?
— Угу, — відповіла я задля годиться, але Тетяна сприйняла це як попередню згоду.
— Ваші консультації ми оплатимо. Небагато, але точно більше, ніж ви отримуєте за свої статті. Я хочу, щоб ви зосередились і виклались на повну з цими першими текстами. Тому ви одержите заохочувальний аванс. І якщо все піде як треба, обговоримо умови постійної співпраці.
Цікавість заповзла мені за комірець.
— А постійна співпраця — це…?
— Посада випускової редакторки в «Папірусі».
Я пирхнула. Схоже, Тетяна не зрозуміла моєї реакції. Я намагалася дібрати слова й дуже стримувала себе, аби не розсміятися. Це ж треба! Ще вчора я тихесенько собі писала статті для розважального порталу за якісь символічні гонорари, аж тут нізвідки з’являється ця жінка і пропонує мені роботу мрії. Вщипніть мене!
— Знаєте, це дещо схоже на історію про Попелюшку та Фею-хрещену. А я ненавиджу цей троп.
Дякую, але принца на білому коні мені було достатньо, щоб вловити відмінність між казками та реальністю.
— Ліно, я поки пропоную вам лише випробувальний термін. Він ні до чого не зобов’язує жодну зі сторін. Та все ж не зовсім розумію, що поганого у феях-хрещених?
— Тільки те, що вони бувають лише в казках.
