Художниця Марія Башкирцева жила у XIX столітті у Парижі та написала скандальний «Щоденник», який не залишив байдужими її сучасників і досі бентежить читачів. Марія була емоційною та суперечливою натурою, цікавилася соціально-політичним життям тогочасної Франції, часом захоплювалася росією, часом засуджувала її імперську політику, а також ніжно любила рідні Гавронці, що на Полтавщині.
DIVOCHE.MEDIA розповідає про творчий і життєвий шлях художниці, мотиви її робіт, національну ідентичність Марії, а також про те, чому досі немає українського перекладу її «Щоденника».
Від enfant terrible до феміністки-інтелектуалки
Марія народилася у селі Гавронці Полтавської губернії. Після розлучення батьків 12-річна дівчина разом із матір’ю, тіткою та кузиною Діною виїхала до Європи. Родина була заможною, тож жінки багато подорожували: жили у Відні, Женеві, Ніцці, врешті обрали Париж. Для матері та тітки майбутньої художниці найцікавішим дозвіллям були азартні ігри, шопінг та звані вечері. Вони також усіляко потурали примхам маленької Мусі — так називали вдома Башкирцеву. Наприклад, могли пізнього вечора підняти з ліжок слуг, щоб вони подивилися, як танцює панночка.
У 12–14 років у своєму «Щоденнику» Муся орієнтувалася на приклад мами й тітки: захоплювалася сукнями, танцями, власним відображенням у дзеркалі та мріями про заміжжя. Але до кола її інтересів входило й навчання: Марія сама складала освітню програму, до якої, крім іноземних мов та історії, додала хімію, географію і біологію. У своїх записах Марія висловлювала обурення, коли вчителька запізнювалася на заняття. І, хоча вона була добре освічена, як для жінки своєї доби, у старшому віці Башкирцева шкодувала, що не отримала системної освіти.
Юнка була амбітною та прагнула слави. Марія мріяла стати співачкою, проте туберкульоз зруйнував мрію дівчини, й вона почала навчатися живопису. У 1877 році академічна художня освіта була недоступна жінкам у Франції. Цей факт обурював Марію. Вона писала про це у своїх зошитах, а пізніше й у статтях для феміністського видання La Citoyenne (франц. — «Громадянка») під псевдонімом Пауліна Орелл.
«Ах, приреченість бути жінкою мене доводить до скаженості! Я хочу придбати міщанський одяг, перуку, зробити себе поганою, щоб бути вільною, як мужчина. Ось свобода, якої мені не вистачає та без якої не можна дійти до серйозних успіхів, щоб стати кимось… Це одна з головних причин, через які немає художників із жінок. О, мерзенне неуцтво! О, дика рутино!» — таку цитату зі «Щоденника» художниці навів письменник Михайло Слабошпицький у романі-есе «Марія Башкирцева».
На її щастя, у Парижі дівчата могли навчатися живопису у приватній Академії Жуліана. Ця можливість зробила заклад популярним: у списку випускників та випускниць академії можна знайти імена митців з різних країн Європи, Північної та Південної Америки. У класі разом із Марією Башкирцевою навчалися полька Анна Білінська та швейцарська художниця німецького походження Луїза Бреслау.
Викладач академії Тоні Робер-Флері спочатку скептично поставився до бажання Башкирцевої стати художницею: чергова примха багатої панянки! Але дуже швидко він визнав, що Марія здібна та наполеглива. Вона працювала по 8–12 годин на день і робила успіхи.
Картина як історичний документ
«У студії» (1881) — одна з трьох картин Башкирцевої, що перебувають у колекціях музеїв України. Твір вважається знаковим не лише для зібрання Дніпровського художнього музею, а й для всього творчого спадку Башкирцевої, бо є найбільшим полотном художниці (188 на 155 сантиметрів) та має історичну цінність як груповий портрет студенток Академії Жуліана. Цей твір часто використовують для ілюстрації публікацій про жіночу художню освіту.
«“У студії” — безумовно, перлина Дніпровського художнього музею. Закордонні музеї не раз запитували її у нас для тематичних виставок про жінок у мистецтві. Жіночих імен у світовому мистецтві не так багато, і серед них — Марія Башкирцева. Тому після відкриття кордонів (після розпаду срср — прим. DIVOCHE.MEDIA) “У студії” виявилася для них новою дуже цікавою роботою. І це надало ще більшої статусності картині», — прокоментував для DIVOCHE.MEDIA провідний науковий співробітник Дніпровського художнього музею Ігор Борисович Труш.
Серед багатьох «гастролей» картини однією з визначних була її участь у виставці Women Artists in the Age of Impressionism, яка стартувала у жовтні 2017 року в Денвері та протягом року об’їхала кілька міст США. В експозиції були представлені 80 картин 37 художниць другої половини XIX століття. У публікації про виставку у Speed Art Museum (Луїсвіль, Кентуккі) була наведена цитата зі «Щоденника» Башкирцевої від 5 жовтня 1877 року: «У студії ми всі рівні, у нас немає ні імені, ні родини. Ми самі… і перед нами мистецтво і більш нічого. Ми почуваємося такими задоволеними, такими вільними, такими гордими!»
Ігор Труш поділився версіями, де, на думку дослідників, Марія Башкирцева зобразила себе. За версією мистецтвознавиці Людмили Тверської, яка багато років була директоркою Дніпровського музею та досліджувала спадок художниці, Марія — це світловолоса дівчина у блакитній сукні, що сидить у центрі. За версією, якої дотримуються французькі дослідники, Башкирцева — це дівчина у чорному, що сидить спиною до глядача у правому кутку.
«Французькі дослідники навіть дали другу назву цій картині: “Дівчина і смерть”, бо прямо над цим персонажем зображено скелет. Він зазвичай є стандартним атрибутом художніх майстерень, але тут може сприйматися як символ смерті. Тобто ця картина вийшла як заповіт, де Башкирцева зафіксувала своє передчуття смерті», — додав Ігор Борисович.
На думку Труша, не варто відкидати варіант, що Башкирцева взагалі не зобразила себе на картині. У такому разі саме очима авторки глядач дивиться на майстерню.
Жінка, що читає, — один з улюблених мотивів художниці
Перше професійне визнання Марія Башкирцева отримала на Паризькому салоні у 1880 році, журі якого прийняло її картину «Молода жінка читає “Питання про розлучення” Дюма». Мисткиня зобразила свою кузину Діну за книжкою. Пізніше назва картини на виставках часто вказувалася як «Портрет Діни».
Утім, важливою для розуміння особистості художниці є назва твору, яку надала авторка. Башкирцева відстежувала новини соціально-політичного життя Франції, та, вочевидь, феміністські погляди формували фокус її читання.
Памфлет Олександра Дюма-сина «Питання про розлучення» (1880) був частиною його публічної дискусії із письменником Анрі д’Ідевілем. Письменники відреагували на новину про те, що чоловік, дізнавшись про зраду дружини, забив її до смерті. Д’Ідевіль закликав чоловіків пробачати зради жінок. Дюма вважав, що таку поведінку жінок не можна залишати без покарання, однак виступав на підтримку права розлучень для жінок. У памфлеті він пояснював, що розлучення дозволяє позбавити чоловіка принизливої зради дружини. Зрештою, жінки у Франції отримали право на розлучення у 1884 році з умовою — в разі доведення провини чоловіка.
«Молода жінка читає…» — не єдина картина Башкирцевої з подібним сюжетом. Мистецтвознавиця, заввідділу Харківського художнього музею Ольга Денисенко вважає мотив читання найбільшою сюжетно-тематичною групою у творчості Башкирцевої.
«У цьому ж році вона пише нашу картину (“За книгою” — прим. DIVOCHE.MEDIA) в зовсім іншому живописному та композиційному ключі. Позує та сама модель — кузина Діна, але змінюються одяг та зачіска. Замість ніжно-блакитного ранкового туалету, розпущеного довгого волосся — строга чорна сукня, коси, укладені короною», — прокоментувала для DIVOCHE.MEDIA Ольга Денисенко.
Тема читання жінок у живописі Башкирцевої була чимось на кшталт маніфесту. Навчання та книжки перетворили її з примхливої підлітки на інтелектуалку, яка прагнула слави. У найближчому жіночому колі вона не мала так само освічених жінок, тому воліла листуватися із чоловіками та захоплюватися читанням.
«Мені здається, я ніколи не прочитаю всього, що потрібно; я б хотіла знати все, голова моя готова луснути, я знову ніби огорнута плащем з попелу та хаосу», — писала у підлітковому віці Марія Башкирцева.
Разом із картиною «За книгою» ще до революції 1917 року з російського музею у петербурзі до Харківського музею передали 65 творів художниці. Але решта були втрачені під час нацистської окупації міста у 1941–1943 роках.
Передчуття ранньої смерті у творчості Башкирцевої
«Горе» (1882) — третя картина Марії Башкирцевої в українському музейному зібранні, зберігається у Сумському обласному художньому музеї ім. Никанора Онацького. Колірна гама та символізм твору свідчать про напад відчаю у передчутті ранньої смерті, які час від часу охоплювали художницю у цей період.
«Арсенал художньо-зображувальних засобів зведено до мінімуму, проте вони змістовні, напрочуд символічні, а назва роботи підсилює гостроту безпорадності, неминучості доленосного вироку. Перевага чорного кольору, який мовби поступово поглинає жіночу постать, є панівним у цій історії. Навпроти образу, наче в дзеркалі, як полум’я на скляній вазі, мерехтить ясний відблиск, що нагадує дівочий силует. Автор ніби проводить паралель між світами, фіксуючи в тому полум’ї своє майбутнє, що згасає. Роботу написано місцями хаотичними пастозними мазками, демонструючи особисту внутрішню боротьбу, хаос думок і передчуттів», — пише наукова співробітниця Сумського художнього музею Світлана Морозова.
Хоча у своєму «Щоденнику» художниця часто висловлювала відчуття плинності часу, якого їй бракує на втілення амбітних задумів, у живописі вона дуже рідко зверталася до таких настроїв. Тож картина «Горе» нетипова для її творчості.
Як музеї Полтавщини зберігають пам’ять про Башкирцеву
В Україні ще два музеї мають експонати, пов’язані з ім’ям Марії Башкирцевої. Як підрозділ Диканського історико-краєзнавчого музею у 1985 році була створена картинна галерея імені Марії Башкирцевої. Наукова співробітниця музею Ганна Іванівна Золотайко розповіла DIVOCHE.MEDIA, що за початковим задумом планувалося використати простір галереї для експозиції картин місцевих авторів, які працювали із гоголівською тематикою. Але вже у 1986 році галерея почала звертатися до теми Башкирцевої. Експозиція почалася із добірки 15 чорно-білих репродукцій. З часом місцеві художники створили копії картин Башкирцевої. На стінах галереї також розміщені репродукції цифрового друку.
У 1984 році у Диканському музеї почала працювати Тетяна Швець, на той момент випускниця природничого факультету Харківського національного університету імені Каразіна. І вона захопилася постаттю Марії Башкирцевої. Ганна Іванівна розповіла, що ще за радянських часів Тетяна Швець переїхала на постійне місце проживання у москву. У 2008 році у російському історичному архіві петербурга вона знайшла формулярний список, за яким встановила точну дату народження Марії Башкирцевої — 1858 рік. До цього моменту вважалося, що художниця народилася двома роками пізніше. Але це було одне з виправлень щоденникових записів її матір’ю.
Тетяна Швець заснувала фонд «Відродження пам’яті Марії Башкирцевої», під егідою якого організовувала на Полтавщині міжнародні конференції, присвячені мисткині. На одній із цих конференцій вона презентувала вищезгадану картину «Молода жінка читає “Питання про розлучення” Дюма», яку придбала на аукціоні Sotheby’s у 2012 році.
У публікаціях полтавських медіа 2013 року зустрічається інформація, ніби ця картина була подарована Полтавському музею або області. Але Ганна Золотайко каже, що, ймовірно, картина залишилася у приватній колекції Тетяни Швець, яка після 2022 року не відвідувала Україну.
У Полтавському художньому музеї підтвердили, що картини з «Питанням про розлучення» в них немає. У зібранні музею є лише каталог посмертної виставки Башкирцевої 1885 року та альбом її ранніх малюнків.
У публікації на сайті музею заступниця директора музею Світлана Бочарова розповідає, як ці експонати у 1970 році подарував музею канадський доктор богослів’я Арманд Йона. Також вона звертає увагу, що у 1930-х роках, коли з російського музею у петербурзі передали українським музеям твори Башкирцевої, жоден із них не потрапив до Полтавського музею, найближчого до батьківщини художниці.
Остання картина та останні сподівання на успіх
Останньою картиною Марії Башкирцевої став «Мітинг» («Зустріч», 1884).
На Салоні Незалежних 1884 року «Зустріч» отримала схвальні відгуки як публіки, так і преси. Але цей успіх зовсім не задовольнив Марію Башкирцеву, яка сподівалася отримати медаль, але не отримала жодної відзнаки. Вона написала у своєму «Щоденнику»: «Я надзвичайно обурена […] тому що, врешті-решт, роботи, які насправді досить погані, отримали нагороди», а також «Більше нічого не можна зробити. Я нікчемна істота, принижена, покінчена».
«Мадемуазель Башкирцева осягнула поезію стоптаних черевиків та порваних блуз», — наводив цитату зі схвальної статті у газеті Liberté Михайло Слабошпицький.
«Мітинг» розповідає про знакову для Марії Башкирцевої реформу освіти у Франції. Як інтелектуалка та захоплива читачка вона не могла не звернути уваги на це нововведення. Художниця зобразила хлопців, одягнених у традиційні шкільні чорні фартухи. На задньому плані можна побачити дівчинку в такому самому фартусі, яка йде у протилежному напрямку. У Франції 1881 року запровадили обов’язкову початкову освіту для хлопчиків та дівчаток, безплатну та відділену від церкви.
Багато критиків картини вважали, що в цій роботі Марія Башкирцева максимально наслідує свого наставника, художника-реаліста Жуля Бастьєна-Лепажа. Але «поезії стоптаних черевиків», якою захоплювався митець, Башкирцева торкалася лише побічно. Тож критики перебільшували тематичне наслідування Башкирцевою її ментора. Хоча колірна гама вийшла дійсно лепажівською.
У своїй статті «Дві долі в мистецтві: Марія Башкирцева та Зінаїда Серебрякова» мистецтвознавиця Ольга Денисенко цитує слова Іллі Рєпіна щодо своєї землячки: «Це була виняткова натура: зухвалість, відвага, зарозумілість у юні роки супроводжували багатьох геніальних людей. Башкирцева вмерла такою молодою, при такій кипучій ідеями голові вона, звичайно, пішла б значно далі свого ментора Бастьєна-Лепажа».
У жовтні 1884 року Марія Башкирцева померла від туберкульозу, на який хворіла кілька років. За півтора місяця після неї пішов із життя і її вчитель Жуль Бастьєн-Лепаж, з яким вона тісно спілкувалася до останніх днів.
У 1885 році після посмертної виставки творів Башкирцевої Лувр придбав «Мітинг» у її матері Марії Степанівни Башкирцевої-Бабаніної. З 1980 року картина перебуває у постійній експозиції музею d’Orsay.
Захват і критика «Щоденника» Башкирцевої
Після смерті Башкирцевої її мати Марія Степанівна почала готувати до видання щоденники художниці. Перші зошити були опубліковані у 1887 році та отримали як позитивні відгуки, так і нищівну критику. Серед захоплених «Щоденником» були європейські поети й письменники з різних країн.
Літературознавиця Віра Агеєва у подкасті «Шалені авторки», присвяченому Башкирцевій, наводить кілька прикладів негативного сприйняття твору сучасниками. Найчастіше критики обурювалися надмірною, на їхній погляд, відвертістю сповіді, яка не мала соціального значення. Одним із них був французький літературознавець Фердинанд Брюнетьєр. На думку Віри Агеєвої, академік не зрозумів, що настає доба модернізму, для якої суб’єктивні переживання авторів мають велике значення, тому судив «Щоденник» із консервативної позиції. «Найбільше шокувало Брюнетьєра навіть не те, що він не міг толерувати її нарцисичне самозамилування. […] Його обурювало бажання Башкирцевої опанувати той простір, який ніколи не був жіночим», — пояснює у подкасті Віра Павлівна.
Серед пізніших критиків літературної сповіді художниці була й французька письменниця та ідеологиня фемінізму Симона де Бовуар. У книжці «Друга стать» (1949) вона часто використовує цитати з «Щоденника» Башкирцевої, щоби проілюструвати свої концепції жіночого нарцисизму, марнославства та обмеженості.
«Марія Башкирцева така жадібна до слави, багато годин проводила перед мольбертом, але вона надто любила себе, щоб по-справжньому полюбити малярство», — цитує «Другу стать» Михайло Слабошпицький у своєму романі-есе.
За часів Симони де Бовуар вже було відомо, що «Щоденник» перед публікацією зазнав спотворень та скорочень. Але, ймовірно, вона не брала це до уваги й не зверталася до першоджерела.
Одним із перших публічно заявив про спотворення записів Башкирцевої друг родини, сербський художник та письменник Божидар Карагеоргійович. У 1903 році він наголошував у статті в La Revue, що у багатьох епізодах Марія виявилася молодшою за віком, ніж було насправді. Також він писав, що як ілюстрацію Марія Степанівна використала зображення майстерні, де сама пізніше виставляла твори доньки, але художниця там ніколи не працювала. Карагеоргійовича також дивувало, що його покійна подруга, затята феміністка, з якою він неоднократно сперечався на «жіночу тему», так мало відобразила у «Щоденнику» ці переконання. Критику Карагеоргійовича наводить у романі «Марія Башкирцева» Слабошпицький.
Пізніше з’ясувалося, що мати Башкирцевої передала нецензуровані зошити доньки до Національної бібліотеки Франції з умовою не оприлюднювати їх раніше, ніж за десять років після своєї смерті. Марія Степанівна померла у 1920 році, але повна версія «Щоденника» вперше була опублікована у 1997 році — перший том — та у 2013 році — другий том. Це англійський переклад американської професорки літератури Кетерін Кернбергер. До цього французька письменниця Люсіль Леруа займалася підготовкою до видання французької версії, але з п’яти запланованих томів вийшов лише один. Хронологія публікацій наведена за даними сайту аргентинського дослідника Хосе Гораціо Міто.
Чому не було української версії «Щоденника»?
Російськомовна версія цензурованого «Щоденника» Башкирцевої вийшла ще на початку XX століття. За словами наукової співробітниці Диканського історико-краєзнавчого музею Ганни Золотайко, перекладом повної версії російською займалася Тетяна Швець.
Української версії немає досі. Але видавництво Creative Women Publishing почало працювати над українським перекладом повної версії «Щоденника» Марії Башкирцевої.
«Наше видавництво ще з минулого року намагається підступитися до цієї теми. […] Багато звучить думок про те, що час “повертати” наших художниць і загалом наших мисткинь і митців у нашу культуру. Річ у тім, що у своїх щоденниках Марія, насправді, пише дуже багато хвалебних од росії і москві. Тому просто взяти і перевидати текст як є, без жодного розгорнутого наукового коментаря, не можна. Тому робота над перевиданням цієї праці бачиться нам як виклик: вона об’ємна і непроста. Бо найперше, перекладати треба з оригінальних, нецензурованих щоденників, виданих французькою. По-друге, треба залучати науковицю й експертку, яка фахово прокоментує той історичний період і його вплив на ідеологію та самоідентифікацію людей того часу, і зокрема — Марії. Ми уже спілкуємося з Оксаною Левицькою, редакторкою, літературознавицею, дослідницею художніх біографій мисткинь, яка зацікавилася перевиданням щоденників Марії Башкирцевої українською, тому ми в тісному діалозі. Наразі пані Оксана шукатиме оригінальні тексти французькою і також спілкуватиметься з науковицею, яка могла б написати передмову або дати розгорнутий науковий коментар», — пояснює співзасновниця видавництва Creative Women Publishing Слава Світова.
На думку літературознавця та видавця Ростислава Семківа, внаслідок імперської політики в українців тривалий час не було підстав визнавати Марію Башкирцеву «своєю». Оскільки існував російський переклад «Щоденника», не виникало ініціатив перекласти його українською. Ситуація стала змінюватися у 1980-х, коли вийшло перше україномовне видання роману-есе Михайла Слабошпицького «Марія Башкирцева». Відтоді твір було видано п’ять разів, востаннє — у 2008 році. Семків зауважує, що у Слабошпицького були плани зробити переклад «Щоденника» українською, але, вочевидь, він не встиг (письменник помер у 2021 році — прим. DIVOCHE.MEDIA).
Наукова співробітниця Диканського історико-краєзнавчого музею Ганна Золотайко розповіла, що під час полтавських міжнародних конференцій, присвячених Марії Башкирцевій, порушувала питання перекладу українською «Щоденника» видатної землячки. У 2013 році представники обласної адміністрації навіть висловили зацікавлення, але з часом питання забулося.
«Башкирцева приїздила до Кочубеїв у Диканьку. У “Щоденнику” вона писала, що за красою саду, парку та споруд Диканька може змагатися із віллами Боргезе і Доріа у Римі. Вона описувала, як їх приймав Сергій Вікторович Кочубей. Але у “Щоденнику” жодного слова згадки про диканську Тріумфальну арку, що є копією арки у Парижі на площі Карузель, під якою у 1814-му проходило переможним маршем військо Александра I. Я не повірю, що вона не написала про неї. Радше цей шматок упустив російський перекладач, який не знав про диканську пам’ятку і не вважав це чимось суттєвим», — наводить аргумент Ганна Золотайко, щоб пояснити важливість українського перекладу «Щоденника».
Башкирцева — хто вона: українка чи росіянка
Марія Башкирцева не залишила однозначного формулювання щодо своєї ідентичності. Про те, що вона принаймні у певний період вважала себе росіянкою, свідчить той факт, що серед різних підписів своїх творів художниця використовувала й Russ. Наприклад, картина «Молода жінка читає “Питання про розлучення” Дюма» підписана: Marie Constantin Russ.
У більш ранніх записах Башкирцева звинувачувала себе у малодушності, що не залишилася жити у росії та захоплювалася красою петербурга. Але пізніше критикувала російську імперську політику, яка одних громадян схиляє до шпигунства, а іншим проторює шлях до сибірського заслання.
Різні сучасні українські популяризатори Башкирцевої на користь її українства часто наводять цитату з «Щоденника», де описано візит Марії та її матері до Папи Римського. На запитання понтифіка, чи не з росії вони, мати Башкирцевої відповідає: «Ми з України».
У своєму романі-есе Михайло Слабошпицький наводить безліч цитат Марії, що свідчать про її ніжні почуття до Гавронців та Полтавщини. Під час одного з візитів до рідного села художниця придбала костюм у народному стилі та зробила фотосесію у цьому вбранні у полтавському ательє фотографа Хмелевського. Місцеві дівчата навчили Марію вишивати хрестиком, і вона зробила принаймні одну вишиванку — власноруч оздобила та подарувала сорочку Жулю Бастьєну-Лепажу в останні їхні дні. Марія Башкирцева знала українську мову та, на її думку, володіла нею краще, ніж її полтавські родичі.
Перелік сантиментів, що свідчили б про почуття Марії до української культури, можна продовжувати й далі. Але, мабуть, найпромовистішим є останній передсмертний запис у її зошитах: «Мені так хочеться гавронських вишень і яблук».
У своїй статті для Korydor літературознавиця Віра Агеєва засвідчує, що вперше залучити постать Марії Башкирцевої до українського контексту спробував літературний критик Дмитро Донцов. У 1924 році у «Літературному віснику» у статті «Звихнена слава» критик розглядав біографію художниці та схилявся до думки, що вона була розірвана між трьома культурами, і що Башкирцева радше була космополіткою.
«Україна перебуває на початковому рівні вивчення історичної постаті Марії Башкирцевої та її творчого спадку. І ми почали з белетризованої біографії. Але історія її життя цікава, і про неї можна зробити фільм. Також було б добре видати повний каталог творів Башкирцевої, що зберігаються у музеях України, включно з тими, що були втрачені. Її “Щоденник” — цікавий документ освіченої жінки, яка ділилася своїми судженнями про той час. Важливо, щоб це був український переклад із першоджерела, а не переклад із перекладу», — резюмує провідний науковий співробітник Дніпровського художнього музею Ігор Труш.
На його думку, тематика досліджень життя та творчості Марії Башкирцевої — це «непахане поле». Ігор Борисович звертає увагу на той факт, що художниця дуже любила перевдягатися, позувати фотографам та мала багато фотоальбомів. Науковець впевнений, що українська тематика Башкирцевої дуже яскраво оприявнилася саме у фотографіях, а не картинах. І це заслуговує на увагу дослідників.
Матеріал створено в межах проєкту Львівського медіафоруму за підтримки ЮНЕСКО та народу Японії. Проєкт є частиною ширших зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи вираження поглядів в Україні. Автори несуть повну відповідальність за підбір і виклад фактів, що містяться в публікації, а також за висловлені в ній думки.
