«Історія мистецтва без чоловіків» британської мистецтвознавиці Кеті Гессел пропонує альтернативний погляд на історію мистецтва. У ній авторка зосереджується винятково на жінках-художницях, які часто залишалися поза увагою.
Гессел досліджує різні епохи та стилі — від Ренесансу до сучасності — й розкриває внесок жінок у розвиток мистецтва. Вона активно популяризує жіноче мистецтво, ведучи подкаст The Great Women Artists та однойменний акаунт в Instagram.
«Історія мистецтва без чоловіків» вийшла друком у видавництві ArtHuss.
Публікуємо уривок.
Власний простір: Автопортрет
Сучасне мистецтво прагне відобразити життя й реальність тих, хто нас оточує. Якщо уважно спостерігати, можна побачити красу в буденності, яку зазвичай не сприймають як щось красиве.
Жоржета Чень, 1943
Перш ніж перейти до «ізмів» авангарду (експресіонізм, фовізм, кубізм, орфізм, футуризм, конструктивізм) — так званих визначальних європейських стилів початку XX століття, варто згадати художниць, які творили в цей період, зуміли привернути до себе увагу й зробили собі кар’єру незалежно від чоловіків. Модерним модернізм робить саме участь жінок і свобода, з якою вони могли творити. Самостійно подорожуючи Америкою, Азією та Європою часто під впливом французьких модерністів, більшість із них заявила про право на власний простір і по-новому себе представила.
Автопортрет може виявитися справжнім одкровенням: він розповідає нам, як людина дивиться на себе, що вона хоче відобразити. Працюючи в цьому жанрі, художниці демонстрували свою щойно знайдену розкутість. Не боячись відкривати правду, вони з упевненістю зображали свої потаємні думки, бажання, процес старіння, а деякі — уперше в історії західного мистецтва — писали себе оголеними. Не випадково ці художниці або жили в Парижі, або виїздили чи приїздили в Париж.
Це місто прийняло нові стилі мистецтва й дало жінкам більше можливостей навчатися та виставлятися, воно вабило художників з усього світу і з різних соціальних прошарків.
На початку нового століття в Парижі жінки насолоджувалися можливістю сидіти в кав’ярнях і блукати вулицями без супроводу, відвідувати студії з натури й виставляти свої роботи там, де їх могло побачити багато людей. Паула Модерзон-Бекер в одному з листів писала: «Сподіваюся багато чого навчитися. У школі образотворчого мистецтва є чудовий безплатний клас анатомії, на якому я зможу заповнити прогалини у своїх знаннях з анатомії… Більше ніде дівчатам не пропонують такого».
До цього нового покоління мисткинь належала фінська художниця Гелена Шерфбек (1862–1946). Свій художній талант Шерфбек проявила ще з раннього віку. Коли в дитинстві з Геленою стався нещасний випадок, який зробив її кульгавою, батько подарував дівчинці набір олівців для малювання. Пізніше вона сказала: «Коли ви даєте дитині олівець, ви даєте їй цілий світ». І мала рацію: в одинадцять років Гелена вступила до Фінського художнього товариства, а у вісімнадцять вирушила до Парижа, де залишилася на шість років. Вона навчалася в Академії Колароссі, працювала на пленерах, писала пейзажі, натюрморти й портрети, а також багато подорожувала, зокрема відвідала Бретань на північному заході Франції та Сент-Айвз, що в Корнуоллі.
Автопортрети Шерфбек особливо цікаві. Свій перший автопортрет вона написала у двадцять два роки, а останній — у вісімдесят три. Загадкові полотна демонструють не тільки зміни в мистецькій моді (на дедалі більш фрагментарне зображення), а й боротьбу жінки з поступовим наближенням смерті. Якщо ранні автопортрети художниці сповнені свіжості, молодості та надії, то на пізніх роботах, виконаних лише кількома лініями, вона постає змученою і нагадує привида.
Іноді з роботами Шерфбек порівнюють автопортрети Ґвен Джон (1876–1939), написані в приглушеній палітрі й пронизані безтурботною ніжністю. Валлійка Джон також наважилася на подорож до Парижа після навчання в Школі мистецтва Слейд у Лондоні. Її роботи не вкладаються в рамки жодної з течій авангарду й проєктують внутрішній погляд на її самітний, приватний світ. І хоча вони невеликі за масштабом та складаються з окремих предметів чи об’єктів, у них відчувається неабияка сила. Джон, яка заробляла на життя працею художниці й натурниці, у різних інтер’єрах убачала спосіб відобразити себе. На картині «Куточок кімнати художниці в Парижі» (1907– 1909) ми бачимо її тісне помешкання на горищі та кілька речей: зрізані квіти, парасольку й шаль, недбало перекинуту через стілець. Можливо, речей не так і багато, але важливо, що вони належать художниці. Це символізує її свободу.
«Автопортрет» (1902) Ґвен Джон вражає не менше. Вона вбрана в яскраву червону сорочку з хусткою, яка, схоже, зісковзнула з її розслаблених довгих плечей. Жінка врочисто дивиться на нас, але водночас вона невимушена. Навколо неї нічого немає, крім ауричного серпанку золотої фарби. І хоча Джон гарно вдягнена, вона не об’єкт, мисткиня спостерігає за нами — складається враження, ніби ми нижчі за неї. Вона мовчазна, самітня, занурена в себе й непохитна. Художниця Сілія Пол писала про неї так: «Джон навчила мене, що не треба кричати, аби справити вплив».
Паула Модерзон-Бекер (1876–1907) також емігрувала до Парижа. Як і Джон, вона представила себе з особливим витонченим зухвальством. До Парижа вона навчалася в традиційних школах Лондона й Берліна, а 1898 року оселилась у Ворпсведе — мистецькій колонії на болотах на півночі Німеччини, де група німецьких художників присвячувала себе живопису в стилі ліричного натуралізму. Однак 1 січня 1900 року вона вирушила в сімнадцятигодинну подорож поїздом до Парижа. Ця велика подорож — перша із чотирьох — змінила все її життя.
Зачарована роботами французьких модерністів — їхніми сліпучими кольорами й фрагментарними формами, — а також полотнами в Луврі, Модерзон-Бекер розкрила себе. Тут вона змогла вивчати оголену натуру, що різко контрастувало із закостенілими академічними реаліями її минулого. Між візитами до Парижа вона поверталася до Ворпсведе, до свого старшого чоловіка Отто Модерзона, який був засновником уже згаданої мистецької колонії. Утім, її пригнічувало сільське життя, вона прагнула модерності. У 1906 році художниця покинула Ворпсведе, про що написала у своєму щоденнику: «Я покинула Отто Модерзона і стою на порозі свого нового життя. Яким воно буде? І якою буду я в новому житті? Невдовзі я про це дізнаюся».
У Парижі Модерзон-Бекер створила кілька десятків полотен у дусі експресіонізму, однак саме її автопортрети зображають жінку, яка насолоджується своєю незалежністю. У 1906 році вона писала: «Я стаю чимось — і проживаю найщасливіший період свого життя». На полотнах із густо накладеними пласкими формами, грубими дряпаними фактурами й налитими сонцем барвами вона сповнена почуття нових відкриттів та емоційної складності, як на «Автопортреті у віці 30 років. Шоста річниця весілля, 25 травня» (1906). Убрана в намисто й оголена по пояс (вважають, що вона перша жінка в західній культурі, яка зобразила себе напівоголеною), художниця стоїть, тримаючись за округлий випнутий живіт. Вона тоді не була вагітною, але в ній розквітало нове життя. Як і її сучасниці, художниця впевнена в собі й не підвладна нікому, крім самої себе.
На жаль, 1907-го Модерзон-Бекер повернулась у Ворпсведе через обмежені фінансові можливості. У листопаді наступного року вона народила доньку Матильду, але через ускладнення після пологів Паула за кілька тижнів померла. Їй був 31 рік. Вона так і не здобула визнання за життя: продала тільки кілька картин, хоч і лишила по собі сотні.
Її перша персональна виставка відбулася посмертно 1919 року в Берліні, коли повоєнну Німеччину охопив модернізм. У 1927-му в Бремені відкрили музей Паули Модерзон-Бекер. Це перший у Європі музей, присвячений художниці. Вона померла на порозі своєї доби. Утім, науковці вважають Модерзон-Бекер представницею німецького експресіонізму — стилю, що, як ми дізнаємося з наступного розділу, ставив емоції вище за жорсткий наративний академізм. Паула Модерзон-Бекер писала: «Особисте почуття — це головне».
