Війна вигнала мене з дому двічі. У 2014-му я думала, що це не може тривати довго, і кілька років відмовлялась визнати, що переїхала — з Горлівки у Торецьк.
У 2022 році я скаженіла від однієї думки про переїзд. До початку вторгнення я поїхала на декілька тижнів вже з Торецька, «перечекати про всяк випадок», і вже не повернулася. У своїй голові я нізвідки не їхала назавжди. Я навіть не їхала надовго. Це все було тимчасово, ситуативно, не остаточно.
В обох місцях і містах залишилось по життю, хоча одне тривало понад 20 років, а друге — менш як 10. Я не знаю, за яким сумую більше. Дві різні історії про мене, які точно мають бути повʼязані між собою, але не хочуть. До та після, минуле і теперішнє. Чи минуле і ще одне минуле?
Те давнє, довге — місце і місто дитинства і юності — вціліло, але туди вже дороги немає, принаймні в найближчому майбутньому. Друге — вимушене, небажане, заперечуване — зруйноване вщент. Воно перетворилось на «нерухоме майно, знищене внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією російської федерації проти України».
Спогади простіше забрати з собою, ніж речі, хоч деякі з них хотілося б навпаки, залишити десь у старій шафі. Але речі, навіть які не поклала у валізу, теж обтяжують. Десь там на звичних поличках стоять твої фото в рамках, мушлі, листівки, свічки, керамічні фігурки, сувенірні тарілки, книжки. Ти тягнеш цей невидимий багаж із собою і ніяк не можеш визначитись — це все в тебе все ще є, чи його вже немає? Так само я тягну з собою свій Донбас, свій Схід. Невидима валіза торохкотить за мною коліщатками, куди б я не пішла.
— До речі, я з Донбасу, — кажу я в рандомні моменти людям, з якими спілкуюсь нещодавно.
Можливо, вони думають, що я хвалюсь або навпаки — скаржусь. Але насправді мені здається, що так легше щось про себе пояснити. Це означає, що я не можу повернутися додому; що минуле сиплеться за мною, як старий міст, варто тільки зробити наступний крок; що майже всі мої друзі живуть у різних містах; що більшість старих фотографій моєї родини залишились десь там, звідки я не можу їх забрати; що я просила спалити свої старі особисті щоденники, щоб, якщо будинок рознесе вибухом, шматки мого життя не літали розпачливо над містом; що те, якою я є зараз — досягнення, якого не було в жодних списках мрій і бажань; що все ще треба багато пояснювати й долати упередження; що хай як добре може бути влаштоване життя і хай як класно ти все тримаєш під контролем, все може посипатись в один момент, і нічого не можна буде зробити. Що я не можу завести собаку.
Я з Донбасу, тому мені складно купувати прості речі — книжки, домашній декор, нову постільну білизну, посуд. Бо, з одного боку, хочеться, щоб тебе оточувало щось гарне, затишне і своє, а з іншого — в тебе вже було гарне і своє, і його довелось залишити. А потім ще раз. Не накопичувати, щоб не було шкода кидати, чи все ж таки облаштовуватися, памʼятаючи, що в будь-який момент все знову піде прахом.
Я досі не знаю, як краще, й іноді дуже злюсь, коли мені дарують речі, які не можна використати й забути. Був час, коли я продавала або віддавала книжки одразу після прочитання, але потім почала потроху складати на імпровізовані полиці.
До речі, мене іноді бісять розмови про чиюсь велику бібліотеку або коли хваляться тим, що непрочитаних книжок вдома більше, ніж прочитаних. Якщо росія двічі позбавить тебе дому, в тебе не буде таких проблем. Звісно, я нікому такого не бажаю, і справа тут не в книжках. Просто я з Донбасу.
За останні три роки таких, як я, стало більше, та в мене була фора призвичаїтися до цього нового порядку, в якому дуже хочеться мати коріння й при цьому памʼятати, що його не можна пускати занадто глибоко. Але я все одно обираю відчувати себе вдома там, де я зараз. Купую нову книжку, новий рушник, нову чашку. Все не збережеш, але якщо принаймні сьогодні від цього стане краще, хіба можна собі в цьому відмовити?
