З 13 лютого в українських кінотеатрах виходить нова драма польського режисера Даміана Коцура «Під вулканом». У своїх минулих роботах «Хліб і сіль» та «Як це було» режисер звертався до теми повернення додому. «Під вулканом» ставить інше питання — а що, як це повернення стає неможливим? Фільм розповідає історію української родини під час відпочинку на Тенерифе. В останню ніч перед вильотом додому розпочинається повномасштабне вторгнення, і вони застрягають на острові, не розуміючи, куди рухатись далі.
Світова прем’єра фільму відбулася на Міжнародному кінофестивалі у Торонто у 2024 році, відтоді стрічка була представлена на понад 10 світових фестивалях: від Лондону та Гдині до Марракешу й Сан-Паулу. Також на кінофестивалі у Гдині Софію Березовську відзначили за найкращий акторський дебют. «Під вулканом» став номінантом від Польщі як «найкращий міжнародний повнометражний фільм» на премію «Оскар». Польський відбірковий комітет зауважив, що фільм «залишає у глядачів відчуття, що ми всі можемо опинитися під вулканом, який прокидається».
Перед виходом фільму DIVOCHE.MEDIA поговорило з акторками Анастасією Карпенко та Софією Березовською про те, наскільки чесно фільм польського режисера передає досвіди українців, довіру на зйомках та чому «Під вулканом» — кіно про всіх нас.
Як відбувався кастинг та як ви долучилися до цього проєкту?
Анастасія Карпенко: Для мене кастинг відбувався у сім етапів, і це вперше в житті я мала такий досвід. Першим етапом були самопроби: треба було записати, як я плачу та як сварюся. Я поставилася несерйозно до завдання, адже це ще з мого студентського минулого. Потім прийшло нове завдання, ще цікавіше. І з кожним новим етапом це перетворювалось для мене на гру: я вже розуміла, чого хоче режисер, і мені самій було цікаво проходити випробування. Останнім етапом була зустріч із режисером Даміаном та всією «родиною» (мається на увазі родина у фільмі: тато — Роман Луцький, його нова дружина Настя — Анастасія Карпенко та діти — Софія й Федір, — прим. DIVOCHE.MEDIA). Але я розуміла, що навіть після цієї зустрічі мене ще не затвердили. В кіносвіті завжди так відбувається. Ти не можеш сказати, що знімаєшся в кіно, доки ти в ньому не знявся і не дивишся на себе по телевізору.
Оце так кастинг-головоломка. Софіє, як у тебе відбувалася ця історія?
Софія Березовська: У мене не було кастингу. Я знялася в минулому фільмі Даміана «Як це було», де моя сестра грала головну роль. За сюжетом потрібна була молодша сестра, і взяли мене, бо ми дуже схожі. На тих зніманнях я і познайомилася з Даміаном. Коли був кастинг «Під вулканом», довго не могли знайти акторку на роль підлітки і згадали про мене. Даміан телефонував мені й умовляв, щоб я зіграла, я довго не погоджувалась.
А чому не погоджувалась?
С. Б.: Напевно, найбільше — через невпевненість у собі, що досить типово для підлітки. І також — це велика відповідальність. Це фільм про війну, про те, що зараз болить усім нам. Тим більше я не професійна акторка, і це був мій дебют у головній ролі, тож брати на себе такий проєкт було страшно. Тільки завдяки гарній команді я була настільки відкрита і в мене вийшло це зробити.
А коли ви прочитали сценарій, що найбільше вас зачепило або здивувало?
А. К.: Вперше ми побачили сценарій вже на Тенерифе, під час знімань. У тебе теж така історія, Софійко?
С. Б.: Так, так.
А. К.: Ми знали тільки, що це фільм про війну в Україні. Та що історія буде про родину, яка перебуває на Тенерифе і змушена там залишитись.
Коли ми вперше зустрілися, я запитала в Даміана, чи не буде у фільмі речей на кшталт ми з рашистами братні народи, не все так однозначно і що зараз рано говорити, хто винен. Це для мене було життєво важливо. Я питала, аби не було такого, що ми вже підписали контракт, приїхали на знімальний майданчик, прочитаємо сценарій, і я відмовлюся грати. Він мене запевнив, що такого у фільмі не буде.
В перший день ми всією нашою знімальною «родиною» прочитали сценарій, і в нас його забрали. Я була в захваті від сценарію: він був шикарним, із неймовірними діалогами, й мені було дуже шкода, бо я вже розуміла, що ми імпровізаційно не зможемо так точно і вивірено розмовляти.
С. Б.: До того ж сценарій змінювався під час знімання. Коли Даміан бачив якісь моменти між нами, як ми взаємодіємо одне з одним, він додавав деякі сцени, яких не було раніше. Наприклад, вже під час фільмування ми додали ту сцену, де ми сидимо з «татом» на лавці та говоримо про стосунки. Але багато сцен також не увійшли. Тобто сценарій, який ми мали, фільм, який ми знімали, і фільм, який вийшов, — це три різні речі.
Читала, що режисер любить поєднувати ігровий та документальний формати. Тож фільм складався вже під час фільмування шляхом комунікацій на майданчику та імпровізації?
А. К.: У нас нічого не було чіткого і вивіреного. Ми розуміли, наприклад, атмосферу або подію сцени. А самих слів, рухів, нічого такого у нас не було. Як відчувалося в моменті, так все і грала. Або, наприклад, Даміан казав: «Мені важливо, щоб у цій сцені прозвучала така фраза. Все інше — це від вас».
Ми багато працювали з навушниками, під час знімання Даміан нам підказував, що робити в кадрі. Інколи було дуже цікаво: ти існуєш собі спокійно і розслаблено, а тобі у вухо хтось кричить: «Давай, давай, не мовчи, скажи ось це!»
С. Б.: Була одна сцена, де ми майже 15 хвилин з навушником сиділи й розмовляли. І те, що Даміан скаже, ти ще маєш зв’язати з тим, що відбувається в кадрі, й відіграти. Іноді це було тяжко, але більше все ж цікаво.
Режисер в одному інтерв’ю казав, що першоджерелом сценарію стали статті з історіями українців, які були за кордоном під час повномасштабного вторгнення, а далі він вписав свої відчуття безсилля. Чи не було у вас побоювань, що сценарій, написаний не українцями, не зможе правдиво передати досвіди людей?
А. К.: Було дуже багато сумнівів. Я вже розуміла, що затверджена на роль і переді мною стоїть велика відповідальність, як вже говорила раніше Софія. Це відповідальність показати в одному герої, в собі, дуже багато рис характеру українців. І якщо я схиблю десь, то на мене буде дивитися весь світ і сприймати українців хибним чином. Я зараз трохи гіперболізую, але це так і є, бо фільм їздив по багатьох світових фестивалях. Мені хотілося нас показати такими, які ми є в якнайкращому прояві.
Коли сценарій поганий, його не врятують ані актори, ні режисер. Але в момент нашого першого читання сценарію я впевнилась, що це буде класний фільм. Я зрозуміла, що повністю довіряю Даміану, у нього вийшов дуже емпатичний сценарій. І він написаний з великою любов’ю і пошаною до українців і розумінням, що ми за люди.
А в тебе, Софіє, були якісь такі сумніви на початку?
С. Б.: Насправді ні. Фільм «Як це було» теж про українців та війну. І відгуки моєї сестри про роботу з Даміаном та моя розмова з ним, коли він умовляв мене на роль, впевнили мене, що я можу довіритися йому.
Фільм багато в чому про динаміку стосунків у родині в кризовий період. До перегляду я не здогадувалась, що героїня Анастасії — це мачуха, і вона ще ніби шукає своє місце в цій родині. Як ви будували стосунки між вашими героїнями?
А. К.: Я не пам’ятаю, щоб ми говорили про це з Софією. Я говорила про це з Даміаном, але мені дуже рідко щось було незрозуміло, бо все було чітко прописано в сценарії. Я гарно розуміла, що це за героїня. Вона не класична зла мачуха. Вона класна чувіха і вона щиро кохає персонажа Роми Луцького. Вона також щиро любить Федора. А з Софією, звісно, стосунки важкі, адже ми розуміємо, що це підлітковий період і я не мама. Тобто, я розуміла все це з позиції дорослої людини, що нам буде важко, але я буду старатися, щоб вона мене полюбила.
С. Б.: У мене так само, навіть після проб, була вже зрозуміла ситуація, бо я її проживала в реальному житті: коли батьки не разом і зʼявляється людина, яку маєш прийняти, хоча, може, і не хочеться. Я поводила себе так само, як і моя персонажка у фільмі, коли мала прийняти цю людину.
Але насправді до того, як ми приїхали на Тенерифе, ми не обговорювали, як нам грати ті чи інші сімейні сцени ані з Настею, ані з Романом.
А. К.: Так, не було потреби.
Софіє, а чи були якісь моменти, адже це для тебе був повнометражний дебют, що Анастасія давала поради на майданчику?
С. Б.: Найбільше я просила порад у своєї сестри, бо вона була зі мною під час знімання. І це точно найперша людина, до якої я звернуся, адже вона моя сестра і вона також акторка.
Як ви готувалися до цих ролей? Чи говорили з людьми зі схожими досвідами?
А. К.: Я виїхала в Болгарію зі своєю родиною на другий день повномасштабної війни. Я мала навіть у своєму досвіді ті самі сцени, які ми грали. Мені не потрібен був додатковий досвід. У мене було достатньо свого.
С. Б.: Я не була в такій ситуації на початку війни, але дуже розуміла ці відчуття. Насправді схожі відчуття всі українці точно мали в цей день.
У фільмі є сцена, коли твоя героїня, Софіє, розмовляє про кіно з хлопцем-біженцем, і він каже фразу: «Ми дивилися один фільм, але побачили різні речі». Про що для вас цей фільм?
С. Б.: Моя персонажка дуже схожа на мене в якийсь період мого життя. І ці емоції на екрані, вони повністю справжні. І це справді я. Тому для мене фільм про мене, про сім’ю, про цей вулкан, який завжди всередині нас, всередині сім’ї, про війну в сім’ї одне з одним. І як цей вулкан вибухає, коли ще й починається війна у рідній країні.
А. К.: Для мене це фільм про те, що в такій ситуації, в якій опинились українці, може опинитися будь-хто, в будь-якому куточку світу. Кожна людина, де б вона його не дивилася, може впізнати себе. Зараз важливо доносити, що всі перебувають під загрозою війни. І для того, щоб кожен європеєць ставив себе на це місце і розумів, що він не застрахований ні від чого. І в його родині так само будуть порушуватися ті самі питання, які виникають зараз у нас, українців.
Як, на вашу думку, війна надалі вплине на український кінематограф?
А. К.: Україна зараз має можливість вийти на міжнародний ринок, бо з’являються копродукції, які раніше були просто нереальними для нас. Все знімалось тільки тут, для нашого глядача, або відправлялось туди, на росію. І от зараз є можливість для великого кроку, щоб вийти на міжнародний ринок і порушувати цікаві питання, не тільки на рівні серіальних «люблю/не люблю». Кіно стане набагато різноманітнішим, дорожчим, глибшим та інтернаціональним. Я вірю, що це буде великий стрибок у кіно.
Матеріал створено в межах проєкту Львівського медіафоруму за підтримки ЮНЕСКО та народу Японії. Проєкт є частиною ширших зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи вираження поглядів в Україні. Автори несуть повну відповідальність за підбір і виклад фактів, що містяться в публікації, а також за висловлені в ній думки.
