Одного разу я відчула в смолтоках з іноземцями своєрідний ритм. Спочатку розмова йде швидкими, короткими та майже завченими репліками, ніби ми граємо в настільний теніс та рвучко перекидаємо м’яч одне одному.
– Як тебе звати?
– Олександра.
– Що ти робиш у цьому місті?
– Приїхала на кінофестиваль.
– А звідки ти?
– З України.
Співрозмовник опускає уявну ракетку, м’ячик вже закотився під стіл, повисає незручна павза, яку я теж не поспішаю заповнювати. А й справді, що можна запитати в людини, яка живе в країні, де йде війна?
Далі з’являється простір для запитань — від різкої зміни теми до «Як там у вас зараз?» чи «Це жахливо, не уявляю, як таке може бути в сучасному світі». Моя найулюбленіша фраза: «Зате зараз у тебе є можливість відпочити від цього всього і відіспатися». Зазвичай я посміхаюся і не пояснюю, що набагато краще сплю в Києві, попри повітряні тривоги, а закордоном стаю тривожною та смиканою й хочу швидше опинитися вдома.
Коли минув перший шок після повномасштабного вторгнення, та за декілька місяців я повернулася додому, в Київ, я почала багато працювати. Трудоголізм був спробою тримати під контролем хоч щось. За освітою я кінознавиця, а за професією — кіножурналістка, кураторка та культурна менеджерка. Тоді я почала активно подаватися на міжнародні проєкти для кінокритиків, і 2023 рік пройшов для мене під стукіт коліс потяга та гамір вокзалів: Трієст, Любляна, Сараєво, Прага, Вроцлав.
Було так дивно: одна ніч у потязі, й вже потрапляєш в іншу реальність. Ніби Аліса, яка потрапила до Задзеркалля, я бачила світ, схожий на той, що знала, але все ж кардинально інший. У цьому світі в небі літають літаки, а не ракети, не звучить сигнал повітряної тривоги, та й люди інакші.
Весь 2023 рік я відчувала, що війна стала надбудовою, з якою я намагаюсь змиритися, таким собі префіксом до моєї особистості, з появою якого абсолютно змінюється значення мого «Я». І я, як могла, ігнорувала цей префікс. Моя психіка активно боролася і розділяла мене навпіл, це схоже на прийом подвійної експозиції в кіно та фотографії, коли два зображення накладаються одне на одне, утворюючи химерний третій вимір. Ось я — довоєнна, з мріями, прагненнями та уявленнями, як має виглядати моє життя у 25 років. А ось я в реальності, в рутину якої вплелося працювати в коридорі.
Не те щоб я не помічала, як змінилося ставлення іноземців до мене. Можливо, я його ігнорувала. Після школи я навчалася в Німеччині, і, хоча всі попереджали, що складно знайти спільну мову з іноземцями, завжди почувалася своєю в мультикультурному Берліні. Але тепер слова «я з України» народжують дивну суміш емоцій на обличчях людей. Спочатку — здивування, бо ми не відрізняємось. Моє життя та проблеми дуже схожі на їхні, якщо з рівняння прибрати війну. А потім — страх, адже виявляється, що війна набагато ближче, аніж їм уявлялося, а це означає, що вона реальна і справді відбувається за межами новинних ефірів та соцмереж.
Вперше я відчула подвійну експозицію своєї психіки в Сараєві. З 1992-го до 1996 року, протягом 1425 днів, місто перебувало в облозі під час боснійської війни. Я відчувала, що місто так і не оговталось від неї: подекуди на будівлях бачила виїмки від куль, а на асфальті червоніли троянди Сараєва — нагадування про всіх, хто загинув від ворожих снарядів на цьому місці. Мені було моторошно, в голові крутилася думка: «Невже ми теж застрягнемо в переживанні війни?» Але я розуміла, що війна нас невідворотно змінить.
В Сараєві я вперше почала відверто писати про війну. Це був спосіб осмислити почуття. На воркшопі ми мали написати текст — це могла бути рецензія, інтерв’ю, огляд програми, будь-що. Мене цікавить так багато тем, я хотіла б говорити про те, як кіно працює з пам’яттю, як формує наші цінності та впливає на психіку, про жінок-режисерок та про новинки у світі анімації. Але я відчувала, що як українка не можу ігнорувати тему війни, не можу не говорити про неї. І найголовніше — я хочу говорити на цю тему, щоби змінювати хоч щось. Повернулася дуже виснаженою. Все ж таки тримати обличчя та удавати, що все нормально, коли все точно не нормально — втомлює.
Тоді я почала шукати методичку. Як вижити ментально, коли здається, що ти відрізана від світу, що у твоїй країні апокаліпсис, за яким всі спостерігають через екрани. Вони кажуть, що це жахливо і живуть собі далі. Я підсвідомо пішла туди, де шукала відповіді все життя — до літератури та кіно. Мене здивувало, що наші досвіди настільки унікальні. Звісно, у світі й раніше були війни. Нещодавно в розмові з подругою я порушила цю тему, і вона сказала, що наша війна схожа на Другу світову в тому, що війна йде, але також життя триває. От тільки є одна відмінність. Майже весь світ жив у стані «війна йде, але також життя триває», не потрібно було пояснювати свою подвійну експозицію.
Найближче я підійшла до емоційного віддзеркалення з книжкою As Long as the Lemon Trees Grow («Поки ростуть лимонні дерева») сирійської авторки Зульфи Катух. Вона розповідає про дівчину Саламу, яка живе в сирійському місті Хомс під час війни. Салама має вирішити — залишатися чи їхати. Я побачила схожість у відчутті повної відірваності від світу, але все ж розуміла, що не варто порівнювати війну в Сирії та в Україні.
Відповіді знайшлися в соцмережах. Читаючи історії людей, я відчула, що ми маємо ділитися своїми досвідами. Колись почула фразу, що ми зараз переживаємо нормальні реакції на ненормальну ситуацію. І, можливо, коли озвучуєш свої нормальні реакції, хтось, прочитавши це, почуватиметься менш ненормальним.
Після насиченого 2023 року я зробила невелику перерву й у 2024-му поїхала тільки на кінофестиваль в Таллінні. Вже не тільки як кінокритикиня, а як кураторка та редакторка онлайн-кінотеатру «Такфлікс». Після останньої поїздки минув рік, і досвід буття за кордоном дуже змінився. Війна вже не була чимось, що вдерлось в моє життя і стало дивною приставкою, з якою потрібно навчитися жити. Війна стала невіддільною частиною мого досвіду, крізь призму якого я тепер спілкувалась з людьми.
В цій поїздці я остаточно прийняла злам досвідів з іноземцями — він вже стався. Ми ніби були розділені скляною стіною, і мені все ще незрозуміло — це за мною спостерігали, як за дивиною, чи то я спостерігала за всіма, як за прикладом, — яким би могло бути моє життя, якби не війна?
В перший день воркшопу ми говорили про ціну на квитки в кінотеатрах у різних країнах Європи. Мене спитали останньою. Крім вартості квитків я розповіла про генератори та те, що сеанси перериваються під час тривог. Про улюблений кінотеатр-укриття «КІНО42» та про те, як відбуваються кінофестивалі. Після мого спічу — доволі життєствердного, на мою думку, адже люди все ще ходять у кіно та знаходять в цьому розраду — в кімнаті повисла тиша. Організаторка оголосила, що час йти на ланч, і всі почали збирати речі, заглиблені у власні думки. Дорогою я поділилась спостереженнями з дівчиною з Чехії, на що вона відповіла, що всі почали уявляти, як жити в таких умовах, що вони не хотіли б відчути це на собі. Звісно, ми теж.
Весь тиждень у Таллінні я відчувала цю скляну стіну. Війна перепрошила мій мозок та встановила нові оптики. Коли інші люди бачили красиву церкву з назвою «собор алєксандра нєвского», для мене цей храм ставав нагадуванням про російський імперіалізм. Караоке о третій ночі стало нагадуванням про комендантську годину. Я відчувала сама себе нагадуванням для всіх, що війна триває і що вона справді може зачепити всіх. Від пауз після слів, що я з України, до рандомних питань у клубах на кшталт: «А правда, що хлопці мого віку йдуть на війну?» Я сумувала за анонімністю, яку мала за кордоном до 2022 року. Тоді я була просто собою — іноземкою, туристкою, студенткою. Тепер я стала людиною, яка має розповідати про країну, представляти її культуру та читати мінілекції про політику колонізації рф. Дивна нова роль, коли по десять разів на день пояснюєш деталі та нові рутини свого життя, які здаються вже звичними. Але водночас, відчуваю, що вже не можу інакше і також вдячна людям із різних країн, які не тільки вчаться запитувати про це, але й слухають.
Моїм маленьким досягненням стало те, що з такою навалою емоцій та переживань (а паралельно треба було відвідувати та активно брати участь в усіх лекціях) я зловила панічну атаку лише раз. Коли на лекції про сталий розвиток у кіноіндустрії від Європейської кіноакадемії нам пояснювали про важливість безпечного простору для роботи. В той момент на мене нахлинули все емоції й тільки завдяки рокам психотерапії та дихальним вправам я зберегла спокій. Я хотіла б сказати, що в Україні безпека неможлива, зауважити всі виклики людей, які працюють в кіноіндустрії, — від професіоналів, які зараз у лавах ЗСУ або вже загинули на фронті, до бездіяльності Держкіно. І банальне, що безпека стала дивним словом, яке сприймається інакше. Я знала, що маю щось сказати. Але також знала, що маю сказати це чітко, пояснити не занадто емоційно. Я промовчала. Вірю, що наступного разу в мене вистачить сил не тільки пережити свої емоції, але й озвучити їх.
Останнього дня в Таллінні я потрапила до Українського культурного центру, який заснував волонтер Анатолій Лютюк — я знала його за фільмом «Казка про коника». Здавалося, я потрапила в інший світ. В хитросплетінні лабіринтів старої вежі заховалися друкарня, кімнати, де робили папір, та навчальні класи, де діти вчили українську культуру й каліграфію. В затишній, тьмяній кухні ми пили чай із волонтерами центру, я розглядала артпроєкти та раптом відчула зміну у своєму тілі. Я була поміж своїх. Серед цих людей мені не потрібно було пояснювати явище подвійної експозиції, чому інколи немає сил піти в коридор під час тривоги та як після новин, що розривають серце, ти йдеш і робиш свою роботу. Я могла просто бути.
Наступного дня я була вдома. Споглядала людей на вокзалі, бачила, як молодий хлопець у військовій формі бере каву в «Ідеалісті». Я відчувала сум, але також спокій. За декілька годин відкрила ноутбук та розпочала робочий день. Я зрозуміла та прийняла, що змінилася. Ми змінилися.
