Книга «Доброго ранку, потворо! Героїко-терапевтичні історії про емоційне відновлення» — це нонфікшн про психотерапію від авторки бестселерів Кетрін Ґілдінер.
Психотерапевтка ділиться історіями п’ятьох пацієнтів із різних суспільних і культурних верств, із різними темпераментами, які мають дещо спільне — всіх їх ламали ті, хто мав би любити. Деякі з них були жертвами насильства й жорстокого поводження в сім’ї, а хтось отримав душевну травму через смерть близьких. Однак ці люди подолали випробування долі та віднайшли внутрішню гармонію, щоб сповна відчути смак життя. Їхній досвід може стати гарною стратегією для читачок, які потребують підтримки.
У книжці «Доброго ранку, потворо!», що вийде друком у видавництві Vivat наприкінці лютого, авторці вдалось не лише розв’язати проблему кожного пацієнта, а й допомогти віднайти істину, яка б задовольняла двох учасників сеансу.
Публікуємо уривок.
Розділ «Алана»
Я погодилася на зустріч з Аланою, якій виповнилося тридцять п’ять, тобто вона була молодша за Джейн на двадцять років. З цією пацієнткою я мала багато несподіванок, і перша трапилася, коли я зайшла до приймальні, щоб запросити Алану до себе в кабінет. Зазвичай відвідувачі там сидять, однак Алана зустріла мене навстоячки, заклякнувши біля єдиного вікна, мов вартовий, і втупивши в мене настрашені очиська. То була гарненька, наче фея, тендітна, з рудаво-рожевим, кучерявим від природи волоссям, білошкіра, без сліду макіяжу на злегка поцяткованому ластовинням обличчі. Убрана в сіру футболку під розстебнутою фланелевою картатою сорочкою, штани-карго кольору хакі і чорні високі кросівки.
(І цей стиль одягу вона майже не змінювала за всі ті роки, що ми з нею потім спілкувалися.)
Щоб якось її заспокоїти, я запропонувала чаю. А тоді провела до себе в кабінет, де вона потім напружено сиділа на краєчку стільця, готова будь-якої миті дременути. Щойно ми вмостилися з горнятками, я спитала, чим могла б допомогти.
— Мабуть, нічим, — промовила вона без будь-якої ворожості в голосі, ніби просто ставлячи перед фактом.
Я поцікавилася, що її турбує. Вона опустила очі, усміхнулася, почухала руки, які були яскраво-червоні, наче перед тим вона їх занурила в буряковий сік.
— Здається, я нервуюся, — відповіла вона. І часто задихала, ніби сходила на гору — тепер вона скидалася на «локомотивчика, що вірив у себе», героя дитячої казки. Вона так зблідла, що навіть ластовиння мало не зникло з її обличчя. І щоб пацієнтка раптом не зомліла, я попросила її відпити чаю.
І поцікавилася, звідки вона родом. Виявилося, що Алана виросла в Принс-Руперті, що у Британській Колумбії. Коли їй не виповнилося і трьох років, вона залишилася без матері, бо Товариство допомоги дітям визнало ту непридатною для виконання батьківських обов’язків. Відтоді Алану і її молодшу сестру Ґретхен виховував тато, наркоман і алкоголік зі стажем. Це він підставив матір, умисно запхавши їй у кишені героїн і викликавши поліцію. Коли прибули поліціянти, він не проминув згадати, що його дружина в підлітковому віці працювала повією в Калгарі. Як сказала Алана, «сімейство чудовим не було».
І матері, якій тоді виповнилося тільки двадцять два, довелося через суд боротися за своїх дочок. Однак Аланиного батька визнали відповідальнішим за його дружину. Ще б пак! Його вважали за «генія», він працював на солідній роботі — був програмістом у великій комп’ютерній компанії. Кілька років по тому та компанія його звільнила через зловживання алкоголем і наркотиками, а також недостойну поведінку.
Я попросила навести приклад такої його поведінки. Алана розповіла, що він замордував кота Живчика, який жив на складі компанії.
— Заради забави він убив його електричним струмом, почепивши нашийника з написом: «Тепер я вже не Живчик». Коли його звільнили, виявилося, нікому, крім нього, це не здавалося кумедним.
Садисти — тобто ті, кому приносить насолоду принижувати й завдавати шкоди, — часто й гадки не мають, якою огидною здається їхня поведінка іншим. З часом вони, як це сталося з Аланиним батьком, знаходять таких самих садистів, щоб ті схвалювали їхні нездорові нахили.
Я почала розпитувати Алану про батька, і вона сказала, що їй неприємно його так називати. (Утім він і сам був проти цього, змусивши доньок звертатися до нього на ім’я, себто Арт.) І вона попросила мене ні усно, ні письмово не використовувати слово «батько» — лише Арт.
Наприкінці першого сеансу я поцікавилася в Алани, чому вона така засмучена.
— Боюся, якби ви прочитали мої думки, вам закортіло б запроторити мене до божевільні, — зізналася вона.
Психотерапевти завжди страшаться такого сценарію, адже, якби Алана становила загрозу для себе чи інших, довелося б дійсно везти її до лікарні. А що її матір визнали аморальною і безвідповідальною наркоманкою, то Алана могла побоюватися чогось подібного стосовно себе також. Я не хотіла її лякати і вирішила не ставити прямих питань, попросивши описати бодай один симптом.
— Оберіть той, що не загрожує чиємусь життю, і ми обговоримо його наступного тижня, — запропонувала я.
— Деякі речі доводять мене до спазмів у животі й позивів до блювоти. Якщо я відразу не виходжу, то мимохіть ригаю.
Мені буде явно непросто зібрати докупи фрагменти історії моєї пацієнтки: вона може просто не витримати. Її фізичні реакції — почервоніння рук, задишка, розширені зіниці — свідчили про крайнє сум’яття в її душі. Я мала діяти якомога обережніше.
Наступного разу Алана принесла список речей, що викликали в неї нудоту, спазми в шлунку і блювання. Я спитала, чи не заважають ці подразники її роботі. Алана розповіла, що вже кілька років працює в юридичній фірмі і, коли їй стає погано, вона просто виходить з кабінету, щоб оговтатися, і досі ніхто не ставив їй питань стосовно такої поведінки.
Я спитала, чи є в неї відповідна освіта, і Алана сказала, що менше ніж рік відвідувала університет. Коли їй було років двадцять з чимось, вона влаштувалася на роботу в їхній фірмі, у відділ інформаційних технологій, і почала просуватися службовими сходинками — нині вона здебільшого складала зведення для суду. З її розповіді я збагнула, що йдеться про одну з найкращих юридичних фірм у місті, де Алана виконувала важливі завдання у справах, що коштували не один мільйон доларів. Та що вона не мала диплома юриста, то їй платили відповідно. Алана мала ледь не фотографічну пам’ять і високий рівень IQ: була спроможна працювати над кількома справами водночас, тримаючи всі подробиці в голові. І хоча її улюбленою цариною було сімейне право — свого часу вона досліджувала власну справу, дотичну до її дитинства, — фірма найбільше цінувала її знання в галузі патентування. Алану дуже цінували як працівницю.
— Я сто разів рятувала їх з халепи. Вони знають, що я дивачка, і деколи дозволяють мені побути на самоті.
Алана пояснила, що має змогу виходити і повертатися, коли їй заманеться.
— Та якщо вони мають велику справу в суді, я здатна пропрацювати кілька ночей поспіль, навіть не кліпнувши оком.
Мимоволі зринало питання, чому ж вона так і не завершила навчання на правничому факультеті, адже диплом приніс би очевидні вигоди. Але я стрималася і промовчала, тому що в цей небезпечний період ліпше було уникати будь-якого протиборства.
І тоді Алана по-діловому дістала аркуш з попередньо записаними подразниками.
— Отже, — почала вона, — перший у списку запах риби — від нього я відразу хочу блювати. Навіть не можу ходити через ресторанну зону в торгових центрах: а що, як виблюю комусь на столик?
Я спитала чому, і вона спокійно відповіла, що відколи їй було чотири, і аж до чотирнадцяти років, Арт постійно її ґвалтував. Та якщо вона показувала, що не тішиться процесом, він грозився піти в сусідню кімнату до Ґретхен. Юна Алана не знала, як можна показати радість від того, що завдає болю і принижує.
